Одразу після 16 січня під час випадкової зустрічі він сказав: «Тепер майдан уже точно не розійдеться, аж поки не піде Янукович». Це був Роман Василишин — перший представник президента на Рівненщині, згодом — перший і єдиний за весь час української незалежності обраний громадою голова обласної ради (був у нашій новітній історії й такий короткий період). Нині Роман Данилович — депутат, член президії обласної ради, місія якого не змінилася: він, як завжди, виконує роль миротворця між різними політичними таборами. І треба віддати належне, до його думки дослухаються: вона ж бо звучить як думка експерта-практика.
Як з висоти власної життєвої позиції та досвіду управління територіальною громадою на різноманітному суспільно-політичному тлі бачиться йому ситуація нинішня? І як вийти на таку бажану стабільність? Отже, слово патріотові-миротворцю.
Влада не наречена, щоб її любити
Іскрою, що запалила полум’я, став обман з Угодою про асоціацію. Люди щиро прагнуть у Євросоюз із надією, що Україна врешті-решт стане правовою державою. Але, крім пишномовних слів, жодних конкретних кроків на шляху до угоди ми не бачили. Треба знати, що означає вільна торгівля з Євросоюзом: уламки нашого виробництва, яке ще залишилося, і те зупинилося б, бо з Європи прийдуть дешевша і конкурентоспроможна продукція та товари. А це, зрозуміло, втрата багатьох робочих місць.
Ось чому скажу вам непопулярну річ: добре, що її ще не підписали. Погано інше: що не вивчили на всіх рівнях плюси і мінуси асоціації, наклавши їх на нашу економічну ситуацію, що не донесли цю інформацію до суспільства — тобто знову ж таки не спрацювали на випередження в інформаційній складовій.
Переговори й нині треба вести на рівних. Особливо з питань безвізового режиму, бо саме це найбільше турбує людей, які не дадуть уже новій владі жодних послаблень. І не пробачать помилок.
Так, ми всі повинні розуміти, що влада — це знаряддя насилля в будь-якій державі. Але якого насилля? Щодо виконання Конституції, інших законів, загальноприйнятих правил співжиття, які захищають суспільство. Тому ніхто ніколи не любитиме владу — нею не задоволені ні в Америці, ні в Англії. А навіщо її любити? Та коли влада застосовує таке саме насилля до себе, як і до всіх, вимагаючи неухильного виконання законів, то питань не виникає. Коли ж люди бачать, що законів не виконують «верхи», а на додачу ще й приймають неадекватні (як-от 16 січня), то як «низи» мають реагувати? Адекватно. Що й сталося. На жаль, з великими жертвами. Низько схиляю голову перед тими, хто поліг за нашу свободу.
Підемо далі. Чи потрібна нам «двоголова» влада на рівні областей, районів? Ні. Пам’ятаєте, в 1994 році я був всенародно обраним головою ради і одночасно — головою адміністрації, був підпорядкований президентові. Але мене обрали люди і могли зняти тільки люди. Нині влада двоголова, і якщо ці дві голови або хоча б одна буде нерозумна чи надто гаряча, ладу не буде. Коли ж один голова, то він сам приймає рішення, але й сам за них несе відповідальність. Натомість нагорі потрібен паритет влади — Верховна Рада, яка формує уряд, і президент.
Що маємо нині? Легітимним органом центральної влади є Верховна Рада, яка сформувала технічний уряд, що повинен забезпечити демократичне проведення виборів президента, які визнає світ. А далі необхідно провести дострокові вибори Верховної Ради. Паралельно мають пройти вибори рад усіх рівнів та міських голів — нам треба повністю оновити владу, бо суспільство має на це високі очікування.
Дорогу — новому поколінню політиків та економістів
Виросло нове покоління людей, яким під час помаранчевої революції було до 20 років: нині це люди середнього віку зі сформованим світоглядом, це, врешті-решт, кістяк нашого суспільства не лише в політичному, а й в економічному аспекті. Вони створюють матеріальні блага, на їхніх плечах лежить утримання дітей та пенсіонерів, і треба дати можливість середньому поколінню, яке поєднує досвід і молодість, розкритися. Переконаний: на всіх рівнях вистачить розумних українців, здатних належно управляти державою. Бо головне для України зараз вийти з того економічного провалля, в якому вона опинилася. Але цей вихід можливий, якщо вже не через політичний консенсус, то принаймні через компроміс.
Нині на рівні області ми намагаємося такого компромісу досягти у президії обласної ради, яка, до речі, однією з перших у країні взяла на себе відповідальність за життєзабезпечення територіальної громади. Дискутуємо, сваримося, часом ледь не до бійки доходить. Але рухаємося цим шляхом, бо іншого бути не може. За 23 роки ми, на жаль, так і не навчилися жити в атмосфері плюралізму.
Україна в нас одна
Де, запитаєте, брати гроші на перезавантаження всієї влади? Пригадуєте, свого часу в нас був референдум, де люди висловилися, що цілком достатньо й 300 депутатів замість 450. Але це було в тій економічній ситуації. Нині, як на мене, цілком достатньо й 150 обранців. Порахуйте кількість помічників та радників — ось вам і гроші. Одночасно треба зняти депутатську недоторканність, інакше позитиву для суспільства не буде.
Ще одне джерело — переглянути аж занадто роздуті чиновницькі апарати адміністрації президента, центральних відомств та на місцях. Не треба в апараті Рівненської обласної ради 52 працівники — це ж очевидно! Тому новий голова й заявив: залишиться максимум 35, решті допоможемо знайти іншу роботу.
Ви ж бачите, вся Європа скорочує видатки на утримання чиновників. Але, зауважте, найвищі посадовці там і до себе підходять із тією самою міркою, пропорційно зменшуючи витрати. Тобто знову повертаємося до того, з чого починали: закон там один для всіх. У нас, на жаль, поки що ні.
За якою системою обирати нову Верховну Раду? Тільки за пропорційною. У нас уже, за суттю, відбулася структуризація суспільства, і я гадаю, що згодом партій залишиться 3—4. І тоді не обиратимуть мажоритарників за бюджетні кошти, як це бувало, а обиратимуть певний ідеологічний, отже і соціально-економічний напрям розвитку.
В Україні слід докорінно змінювати підходи до законодавства: хоч би щось на зразок Сполучених Штатів, де до Конституції 1787 року за час її чинності ухвалено лише 27 поправок. А не так як у нас, коли з кожним перезавантаженням влади змінювати Основний Закон під себе. Гадаю, Конституційна Асамблея таки відіграє тут свою роль. Новий проект Конституції варто винести на всенародний референдум. Але попередньо роз’яснити і донести до кожної людини в місті, селі, на хуторі, що це таке. Тобто знову на перший план виходить інформаційна складова. І державницька роль засобів масової інформації.
І останнє. У нас, на превеликий жаль, немає загальнонаціональної ідеї, що консолідувала б суспільство. Звучати вона має хоча б так: «Україна понад усе!» Як, приміром, у Польщі: «Я єстем поляк!» чи у Чехії. Щоб національна ідея працювала, люди мають бачити, що й нагорі думають тільки про державу, а не про власні статки та бізнес своїх дітей. Україна ж бо в нас одна.
Записала
Інна ОМЕЛЯНЧУК,
«Урядовий кур’єр»
Ми в Google+