Сад ціною в життя

160 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ЛЕВКА СИМИРЕНКА

БІЛЬ. На відміну від більшовиків, які винищували багатих, Левко Симиренко пішов у революціонери задля того, щоб ніхто не був бідним. Син заможного цукрозаводчика під час навчання в університеті потоваришував із народовольцями, за що поплатився сімома роками заслання до Сибіру. Втім, цілком імовірно, що саме це визначило подальшу долю майбутнього садівника і вченого-помолога. Сумуючи за рідною Україною з її вишневими і яблуневими садами, засланець знайшов собі заняття до душі: опікувався оранжереями красноярського купця Кузнецова, підбирав зимостійкі сорти фруктових дерев, став ініціатором створення міського парку. Доброю пам’яттю про перебування українця в Сибіру залишились винайдені ним сланцеві сади, низькорослі деревця яких на зиму пригинають до землі, щоб під снігом сховати їх від лютих морозів.

32-річним одруженим чоловіком Левко Симиренко повернувся на рідну землю. На той час у Млієві на Черкащині, де колись діяв найбільший і найсучасніший у Російській імперії цукровий завод, було запустіння. Однак учорашній засланець за мінімуму коштів узявся за справу, що стала сенсом його життя. Невдовзі занедбаний батьківський сад перетворився на один із найкращих у світі промислових розсадників.

Наприкінці позаминулого століття зібрана у Млієві колекція налічувала понад 3000 сортів плодових і ягідних культур, 927 сортів троянд, понад 300 сортів декоративних дерев і кущів. Левко Симиренко ретельно добирав найпридатніші для умов України сорти, випробовував їх та вводив у промислове садівництво. Зокрема 1910 року розсадник реалізував чверть мільйона саджанців, а асортимент пропонованої продукції вражає навіть нині: 205 сортів яблунь, 187 — груш, 111 — слив, 80 — вишень і черешень.

Красномовним свідченням наукових заслуг садовода-подвижника стало обрання його членом фактично всіх вітчизняних спеціалізованих товариств, Французького і Німецького союзів помологів. Саме Левко Симиренко ввів у практику промислового розсадництва стратифікацію насіння, зимове щеплення, започаткував у Російській імперії карликове садівництво. З ініціативи великого подвижника при Мліївському розсаднику запрацювали садівнича школа і училище садівництва, а завдяки появі загальнодержавного журналу «Плодоводство» досвід найкращих ставав надбанням усіх. Промислове садівництво України перетворило Російську імперію із імпортера пастили і мармеладу на їх експортера.

Живим пам’ятником роду Симиренків донині залишається унікальний сорт яблунь, знайдений і облагороджений сином у батьківському саду, — ранет Симиренка. Мало хто знає, що в роки боротьби радянської влади із «симиренківщиною» не лише родинну церкву в Млієві перетворили на клуб, облаштувавши танцмайданчик на могилах Симиренків, а навіть названий їхнім прізвищем ранет перейменували на зеленку Вуда.

Не менш трагічна доля однієї з головних наукових праць Левка Симиренка — тритомника «Крымское промышленное садоводство». З 1888 року фактично щоліта вчений приїжджав до Криму, де ретельно вивчав і описував місцеві сорти плодових і ягідних культур та безцінний досвід садівництва, який віками здобували кримські татари. Варто нагадати, що, крім плодів і фруктів, із півострова щороку відправляли до інших регіонів майже 100 тисяч пудів волоських горіхів. Левкові Симиренку ще пощастило застати у Криму справжні дерева-патріархи, вік яких сягав 200—300 років, а урожай — до півтонни горіхів щороку! Визнанням особливої ролі півострова у садівництві стало створення тут за ініціативи українця Левка Симиренка першої у Російській імперії державної дослідної помолого-садівничої станції, що діяла на тодішній околиці Сімферополя Салгірці.

Сталінська депортація кримськотатарського народу не лише унеможливила традиційне садівництво у Криму, а й перетворила присвячену йому книжку Левка Симиренка на небезпечне для режиму свідчення, тому цю працю науковця нещадно вилучали і знищували. Її долю ще раніше розділив автор, життя якого в різдвяну ніч 1920 року обірвала куля, невідомо ким випущена крізь вікно з темряви. Місцеві селяни не сумнівалися, що не обійшлося без більшовиків-чекістів, хоч на той час сад і розсадник уже націоналізувала радянська влада. І це за повної згоди власника, який, попри повний успіх започаткованої ним підприємницької справи, насамперед переймався не прибутками, а перетворенням рідної української землі на квітучий сад.

150 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ГЕОРГІЯ ВИСОЦЬКОГО

Українські ліси Донбасу

ПАРАЛЕЛІ. За 50 км від сучасного Донецька лежить Великоанадольський ліс, закладений у 1843 році уродженцем Овруча, що на Житомирщині, Віктором Граффом. Він першим довів можливість створення штучних лісів у нібито абсолютно не придатній для цього місцевості, виплекавши за 23 роки важкої праці на 157 га безводного степу лісову оазу.

Естафету від Граффа прийняв уродженець нинішньої Ямпільщини на Сумщині Георгій Висоцький — визнаний корифей степового лісорозведення, ∂рунтознавства та прикладної гідрології. За безпосередньої участі науковця і практика площа Великоанадольського лісового масиву зросла до 1600 га. Рукотворні ліси під Бердянськом і Маріуполем, наукові рекомендації із закріплення лісовими насадженнями Олешківських пісків, встановлення закономірностей приземних повітряних потоків, що провокували пилові бурі, — це лише невелика частина внеску видатного українця в господарське освоєння і поліпшення стану довкілля півдня України.

На відміну від Георгія Висоцького, пам'яттю про нинішніх «обрусителів» міфічної Новоросії стануть лише могили вбитих, спалені ліси, руїни. Воістину, в кожного народу свої герої і пророки…

180 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ МИХАЙЛА МИКЕШИНА 

Безпашпортний Богдан

СИМВОЛ. Далеко не кожен знає, що у знаменитих пам’ятників 1000-річчю Росії у Новгороді та Богданові Хмельницькому в Києві — спільний «батько». Обидва монументи створив білорус Михайло Микешин. Нині його рідна Смоленщина, адміністративний центр якої в січні 1919 року навіть був першою столицею Радянської Соціалістичної Республіки Білорусь, зусиллями великодержавних асиміляторів перетворилась на «ісконно рускіє зємлі».

Аналогічну долю готували для «Малоросії» ще царські собіратєлі. Однак два потужні польські повстання — 1830 і 1863 років, які проходили під об’єднавчим гаслом «За нашу і вашу свободу», так перелякали владу, що вона взялася роздмухувати вже призабуту польсько-українську ворожнечу. До речі, до такої самої тактики згодом вдалися сталінські стратеги у 1943 році, старанно провокуючи криваву боротьбу між загонами УПА і польської Армії Крайової.

Доки російським окупантам силою зброї вдавалось утримувати «аборигенів» у покорі, особливої потреби в монументальній пропаганді віковічності й потрібності імперського поневолення не виникало. Ситуація кардинально змінилася після ганебної поразки самодержавства у Кримській війні.

Тож 1862 року в Новгороді помпезно відкрили пам’ятник 1000-річчю Росії, в якому увічнено десятки далеких від історії Московії видатних діячів: від київських князів і Нестора Літописця до Данила Галицького, від Кирила і Мефодія до литовських князів Ольгерда і Вітовта. Не менш промовисто те, що до великих росіян зарахували українців Дмитра Бортнянського, Феофана Прокоповича, Богдана Хмельницького — всіх не перелічити. Уже тоді автор монумента Микешин спробував увічнити образ Великого Кобзаря, однак Олександр ІІ розпорядився: «Шевченка, допущеного безпідставно, зняти».

Не менш помпезним мав бути пам’ятник Богданові Хмельницькому в Києві. На високому постаменті кінь гетьмана топтав ксьондза-єзуїта, покритого польським прапором. Позаду у прірву летіли лях-шляхтич та єврей-орендар. Попереду постаменту, під урвищем скелі, розташовувалися кобзар, якому скульптор надав рис Шевченка, та його слухачі — великорос, малорос, білорус та червонорос. Червоною Руссю свого часу називали підпорядковані Данилові Галицькому землі, що згодом увійшли до складу Австро-Угорщини.

Отож проект пам’ятника відображав традиційний російський антисемітизм і уособлював претензії на західноукраїнські території.

Великий князь Костянтин Миколайович побажав, щоб Богдан Хмельницький «у лівій руці тримав прапор з російським державним орлом, а персти правої руки, піднятої догори, до орла, склав до присяги». Не дивно, що українців, охочих вносити пожертви на спорудження далекого від історичних реалій символу вірнопідданства, забракло. Довелося композицію спростити, а метал дістати у Морському відомстві, яке віддало на переплавку списані із флоту бронзові гармати.

Та навіть уже доставлений 1880 року до Києва мідний гетьман майже вісім років провалявся у дворі поліцейської дільниці, що породило в'їдливі кпини: безпашпортного Богдана москалі забрали у відділок.

Про монумент згадали лише у зв’язку зі святкуванням 900-річчя хрещення Русі. Але тоді проти встановлення пам’ятника гетьманові в центрі Софійської площі повстали церковники, бо, мовляв, прочанам, які підходитимуть до Софії, доведеться хреститися на круп бронзового коня. Отож розташування монумента довелося змінити, і після цього булава, яку вдалося відстояти, стала погрожувати вже не Варшаві, а Москві.

90 РОКІВ З ДНЯ НАРОДЖЕННЯ ІГОРЯ ШАМО

Як тебе не любити, Києве мій!

ТАЛАНТ. Створена десятки років тому пісня вже перетворилася на відомий на всіх континентах музичний символ української столиці та візитівку геніального композитора. На відміну від звичних гімнів з їх урочистою музикою і пишномовними словами, «Пісня про Київ» — насамперед про любов до рідного міста, до своєї землі та одне до одного, чого так бракує киянам і ще більше — їхнім «високим» очільникам.

Саме з таких пісень, хоч як гучно це звучить, починається Батьківщина і усвідомлення того, що ми єдиний український народ, незалежно від етнічного походження, віросповідання і політичних уподобань кожного.

Матеріали підготував Віктор ШПАК,«Урядовий кур’єр» (ілюстрації надано автором)