Зірка української оперети
Тамара ТИМОШКО-ГОРЮШКО

Чи любите ви оперету? На це запитання багато хто відповість: "Так". А хтось скаже скептично - це несерйозний жанр. А от народна артистка України Тамара Тимошко-Горюшко, що зіграла на сцені Київського театру оперети безліч яскравих, блискучих, незабутніх ролей, впевнена: таких зовсім мало.

- Тамаро Михайлівно, невже оперета і сьогодні, як багато років тому, є популярною серед глядачів?

- Оперету люблять усі, але є такі, що не зізнаються в цьому. На наших виставах аншлаги - і це є свідченням любові публіки до цього жанру. Крім того, ми багато гастролюємо. Скажу відверто: гастролі для актора потрібні, це як сіль до їжі. Адже вдома працювати легко. Недарма кажуть: удома і стіни допомагають. Тож коли на гастролях глядачі аплодують стоячи, це неймовірне щастя і визнання.

Навіщо закрили завісу?

- Глядачі надають перевагу класичній опереті чи нині їх більше цікавлять авангардні вистави?

- Класичний варіант оперети має свої закони. Є перший акт, є розгорнений фінал, в якому з'являються характерні актори, і обов'язковий хепі-енд. Людям він дуже потрібний. Яскравою ілюстрацією цього була реальна історія. Під час фінальної сцени у виставі "Моя чарівна леді" Ф. Лоу в Москві Еліза і Хіггінс йшли одне одному назустріч, а паралельно рухалася театральна завіса. Раптом вона закрилася, перш ніж герої зустрілися. І що ви думаєте? Глядачі не виходили із зали, обурюючись: "Навіщо закрили завісу! Фінал зірвали!". Але зараз є й інші вистави, де глядач не знає, що буде у фіналі. І це теж цікаво. Проте є речі, які робляться на століття, і ми повинні залишити нашим дітям уявлення про те, що таке справжня оперета. Нещодавно один московський режисер поставив "Сільву". Там Стасі виїжджала на мотоциклі. Я цього не сприймаю.

- Вважається, що оперета - легкий жанр. Існує навіть жарт: драматичні актори уміють грати, але не вміють співати. Оперні - уміють співати, але не вміють грати. Артисти оперети не вміють ні того, ні іншого. Це справді жарт?

- Авжеж! Оперета - надто складний жанр, адже тут артистові потрібні й драматичні, і вокальні, і пластичні таланти. Звичайно, наші вистави відрізняються від драматичних, але я не можу сказати, що ми поверхово літаємо. У нас теж є вистави, де люди плачуть, роблять для себе висновки. Колись, багато років тому, після вистави "Таке єврейське щастя" Ігоря Поклада, де я граю головну героїню бабу Маню, отримала лист від подружньої пари: "Тамаро Михайлівно, дякуємо Вам! Після перегляду вистави ми вирішили не переїжджати до Ізраїлю, а залишитися в Україні. Щасливі, що прийняли саме таке рішення". Навіть для мене було відкриттям, що оперета зіграла таку роль у долі людей. А вистава йде в нашому театрі вже багато років і досі має великий успіх у глядача.

- Для мене завжди було загадкою: як артист оперети може співати, танцювати, декламувати одночасно і при цьому в нього не перехоплює подих?

- Це відповідь на ваше запитання, чи легкий жанр оперета. Зробіть маленький експеримент: пробіжіть метрів сто-двісті до тролейбуса і одразу, не переводячи дихання, скажіть виразно, не затинаючись, кілька слів. Думаю, це вийде далеко не в кожного.

- А як це вдається артистам?

- Ось тут і криється майстерність актора. Звичайно, у кожного з нас є свої секрети. Я під час танцю затримую дихання, щоб воно не збивалося і потім можна було спокійно говорити. Є й інші хитрощі.

- І всі вони зберігаються в суворій таємниці?

- Усі ці прийоми ми передаємо одне одному, навчаємо цього молодь.

- Ви хочете сказати, що в театрі немає конкуренції?

- Нас усіх об'єднує сцена - живий організм, який лікує, дає наснагу, допомагає рости професійно. На сцені ми всі -одна сім'я. Звичайно, в театрі, як в сім'ї, трапляються негаразди. Але в усіх акторів одна мета: ми повинні вийти на сцену і зіграти спектакль так, щоб глядач захотів прийти ще раз. Іноді йдеш на виставу - немає сил, щось болить, температура. А виходиш на сцену - і всі проблеми зникають. Розумієте, якщо актори приходитимуть у театр, як на звичайну роботу, театру не буде. Театр - це храм, таїнство. Невипадково тут існує рампа, яка відокремлює сцену від глядачів. Тож ні телебачення, ні кіно ніколи не зможуть замінити театр. У кіно, щоб зробити один кадр, можна зняти 30 дублів і обрати кращий. А в театрі на повторний дубль актор не має права. Він має зіграти спектакль на одному диханні. Тільки тоді глядач йому повірить.

За лаштунками все просто

- Ви вже багато років на сцені. Чи змінилося щось у театрі оперети за цей час? Позаяк нові часи диктують нові пісні.

- П'ятдесят років тому я вперше переступила поріг Київського театру оперети і досі працюю тут. Звичайно, стає сумно, коли згадуєш, що вже немає багатьох, з ким я починала свій творчий шлях: учителів, колег, близьких. У театрі працював мій перший чоловік, він пішов з життя. Син був актором цього театру, його теж уже немає. Хтось пішов з театру або взагалі з акторської професії. Зараз прийшло нове покоління зі своїм поглядом на життя, власною манерою гри. Але з молоддю дуже цікаво працювати. Адже театр - мій будинок, актори - мої діти. Я їх дуже люблю, радію їхнім творчим перемогам. Іноді молоді актриси перед спектаклем приходять і кажуть: "Тамаро Михайлівно, подивіться на мене". Це для них як талісман для вдалої вистави. Коли актори вміють знаходити спільну мову, золоту середину - то це колектив, це сім'я, це театр.

- А як ви потрапили в оперету? І чому саме сюди?

- У мене з дитинства все закрутилося - школа, театральний гурток, студія при Київському театрі. Моїми педагогами були блискучі актори - Дмитро Шевцов, Микола Блащук, Володимир Борисенко. Пізніше вони стали моїми театральними партнерами. Коли дозволили перейти з ними на "ти", це було справжнє визнання. Хоча, зізнаюся, перший спектакль я провалила з тріском. За лаштунками здавалося, що все так просто! А тільки-но побачила перед собою "чорну діру", засліплена софітами, я не те що співати - слова вимовити не могла. Дмитро Шевцов, мій партнер, за мене все сказав, проспівав, станцював - і виштовхнув мене зі сцени. Я вже готувалася збирати речі (це були гастролі в Дніпропетровську). Але мій педагог Борис Рябікін перед другим актом сказав на сцені: "Сьогодні у виставі бере участь наймолодша актриса нашого театру Тамара Тимошко. Їй 18 років". Коли я вийшла на сцену, глядачі почали аплодувати. А Борис Олександрович побіг на третій поверх в освітлювальну ложу, і раптом я бачу, як звідти летить величезний букет яскраво-червоних троянд. Я підняла квіти... і бідним був мій партнер! Більше він не зміг сказати ані слова. Я співала, танцювала, говорила за нього. Відтоді все пішло - один спектакль, другий, третій...

- Служити Мельпомені непросто. Чим вам довелося розплачуватися за творчі успіхи?

- Напевно, як будь-якій жінці, яка працює в театрі. Наша робота не дає змоги приділити своїм дітям стільки уваги, скільки вони потребують. Тому зараз я працюю над постановками музичних казок, хочу віддати чужим дітям те, що свого часу не змогла дати синові.

- Бути режисером складніше, ніж актором?

- Іноді говорять, що актор і режисер - це різні професії. Я з цим не згодна. Режисер і актори в постановці - це команда, яка пише одним почерком. Інша справа, що актор відповідає тільки за себе, а режисер - за всіх.

- Чому ви вирішили попрацювати на режисерській ниві? Чому взялися за режисерський плуг?

- Після аварії і травми я не могла грати на сцені. Директор театру запропонував мені організувати новорічний концерт. Я спробувала, вийшло. Пізніше сама попросила дозволити мені поставити спектакль "Летюча миша" Штрауса. А далі вже були казки - "Чиполліно", "Лампа Аладдіна", вистава "Пригоди бременських музикантів", прем'єра якої відбулася нещодавно. Сьогодні я неймовірно щаслива, що спільними зусиллями ми створили грандіозну музичну казку, в якій задіяні 50 вокалістів, хористів, артистів балету. Для молоді це унікальна можливість розкрити свої таланти і знайти свій шлях. Тим більше, що вони пліч-о-пліч грають зі справжніми зірками Київської оперети. У виставі все справжнє, адже дітей неможливо обманути: вони підходять до оркестрової ями і перевіряють, чи грає оркестр. Тому - ніяких фонограм, тільки живе звучання оркестру на чолі з диригентом вищої категорії Геннадієм Бахією.

- На сцені актори вміють грати любов. А в житті вони вміють любити?

- Є щасливі люди, які знають, що це таке. Іноді любов буває божевільною, коли ти живеш, працюєш, навіть робиш зачіску заради коханої людини. Іноді люди роблять неприпустимі з погляду здорового глузду вчинки, але це відбувається через те, що інакше неможливо. Не випадково говорять: не суди - і не судимий будеш.

- А у вашому житті була така любов?

- Моїм другим чоловіком був Георгій Георгійович Горюшко. Ми кохали одне одного 35 років, а прожили разом 7 років. Для багатьох це - загадка. Але це все, що я маю право розказати.

- Тамаро Михайлівно, що для вас головне у житті?

- Те, що я скажу, може здатися банальним. Але так трапилося, що я залишилася самотньою. І для мене зараз найголовніше - здоров'я. Хочу побажати вашим читачам, щоб вони берегли здоров'я. Це такий дар Божий, який дається один раз, і його треба берегти як зіницю ока. Буде здоров'я - будуть сили, будуть можливості і бажання здійснювати мрії.

ДОСЬЄ "УК"

Тамара ТИМОШКО-ГОРЮШКО. Народилася 11 липня 1942 р. в м. Астрахані (Росія). Актриса, режисер. Народна артистка України. Нагороджена орденом княгині Ольги ІІІ ступеня за вагомий внесок у розвиток українського театрального мистецтва.

Професійну театральну освіту здобула в студії підготовки театральних кадрів при Київському державному театрі оперети. Після її закінчення у 1961 р. була запрошена до Київського театру оперети.