Належу до того покоління, яке шалено любить Івасюкові пісні, за останні копійки студентської стипендії купували квитки на концерти, бігали в Клуб творчої молоді, де він любив бувати, аби лишень побачити й почути його. І коли в наш спільний дім чорною трагедією ввірвалася звістка про Володину смерть, усі зорганізувалися. Такого велелюдного похорону Львів не пам’ятає за всю свою історію: попри заборони, залякування й розуміння того, що на прощання з Івасюком прийдуть люди в цивільному і кожен присутній буде наче під прицілом, того дня біля його дому не те що яблуку — голці було ніде впасти.
Вікна мого будинку виходили якраз на його затишну Полтавську, яку тепер названо ім’ям талановитого композитора. Пам’ятаю той сірий холодний день і багатотисячне море людей і квітів, і гнівний протест, коли домовину з тілом Володі хотіли покласти у ритуальний автобус. До місця спочинку Івасюка несли на руках — ті, хто знав його за життя, з ким спілкувався, й ті, хто просто був безтямно закоханий у його творчість.
Його пісні не кликали на барикади. Але вони давали кожному з нас набагато більше, аніж співалося, — пробуджували те, що спало в наших душах роками, десятиліттями: почуття гідності.
Відтоді виросли нові покоління, які про композитора знають із розповідей батьків і дідів, хто слухав ті пісні зі стареньких затертих платівок чи вже в нових інтерпретаціях на новітніх носіях, але хочуть знати, який він був — Володимир Івасюк, автор безсмертних пісень. Про це наша розмова з його молодшою сестрою Галиною ІВАСЮК-КРИСОЮ.
— Пані Галино, яким пам’ятаєте Володимира?
— У дитинстві Володя був швидкий, допитливий, вдатний до витівок і забав: вмів стріляти з трубочки, саморобної катапульти, як і інші ровесники, бешкетував, бігав на мальовничі кіцманські стави. Понад усе любив гори, стави, бо наша Кіцманщина — чарівний природний куточок. Був напрочуд життєрадісним і водночас дуже чемною і вихованою дитиною. Батьки-педагоги вміло спрямувати його допитливість і енергійність.
У важкі повоєнні роки тато обходив чи не всю Кіцмань, щоб зібрати підписи на відкриття у містечку музичної школи. Тож п’ятирічний брат уперше взяв у руки скрипку — зі скромної вчительської зарплати батьки викроювали гроші на інструменти. Коли підріс, купили нову. А згодом узявся опановувати фортепіано. Змусити хлопчика годинами висиджувати за цим інструментом чи вправлятися на скрипці, звісно, було непросто, але батько вмів знаходити для Володі переконливі слова. Він у нас був чудовим педагогом, досконало володів шістьма мовами і делікатно формував естетичні та гуманітарні захоплення сина і нас, доньок.
Окрім музики, Володя займався у художньому гуртку — добре малював. Ті малюнки тепер у музеї. Захопився фотографією, і батько подарував йому фотоапарат «Зоркий». А згодом у нього з’явилася кінокамера, і він охоче знімав родину, друзів, природу.
Це справді була титанічна праця батьків і, як тепер модно говорити, самопожертва — зуміти забрати дитину з вулиці, де на неї чатує стільки спокус і стільки цікавих занять. І посадити за фортепіано, коли малому хочеться грати у футбол.
А коли батько купив невеликий кабінетний рояль (отримав гонорар за свою першу книжку), то цю новину переповідало пів-Кіцмані, бо для невеликого містечка це було подією.
У нашому домі завжди був культ книжки. А академконцерти в музшколі перетворювалися на справжні мистецькі події — тоді вся Кіцмань збиралася у місцевому Будинку культури. Це і загальну культуру підносило, і смак виховувало, бо діти не лише опановували інструменти, а й вивчали світову культуру, літературу.
— Як така творча дитина, як Володимир, що організував у школі ансамбль, а згодом і камерний оркестр, обрав не мистецький фах, а лікарську професію?
— Жодної випадковості, бо медицина і мистецтво мають високе призначення: одні лікують тіло, інші — душу. Втім, у Володиному виборі, напевно, відіграло вирішальну роль бажання батьків: у родині завжди захоплювалися професією лікаря. Можливо, на брата справила враження батькова розповідь про лікаря, який на Печорі, де він відбув 7 років, урятував йому життя. Але попри те Володимир ніколи не поривав з музикою. Керував творчими колективами і створював перші пісні.
— Івасюкові пісні прозвучали, як вибух весняного буйноцвіття, як світлий промінь посеред сірих буднів, як ковток свіжого повітря для спраглих. Мабуть, на те була воля Божа, аби він став тим мудрим сіячем, що об’єднав буковинську «четвірку», і вони разом – Володимир Івасюк, Софія Ротару, Назарій Яремчук і Василь Зінкевич — засіяли підготовлену ниву, з якої проросло наше відроджене українство?
— Справді, на все була Божа воля. Так сталося, що одномоментно, у один і той самий час на такому маленькому клаптику землі, як Чернівці, зустрілися Володимир Івасюк, Софія Ротару, Назарій Яремчук і Василь Зінкевич. І треба віддати їм усім належне: вони диктували моду на все українське. І це було такого високого рівня, що ні в кого не виникало сумнівів сказати навіть близько цинічне, вульгарне сьогоднішнє слово — шароварщина. Вони репрезентували всьому світові нашу велику, достойну культуру у власній інтерпретації, у новітніх ритмах, у сучасних оркестровках.
— Знаю (і на цьому завжди наголошують його творчі побратими), що Володимир завжди був дуже вимогливим до слова. Як народжувалися його пісні?
— Мабуть, жоден поет не сідає за чистий стіл, чистий листок і береться писати пісню. Для Володі це було справді таїнство творення! Це коли ти не можеш ні спати, ні їсти, ні розважатися, а просто хочеш творити. Це є в поезії, музиці, живописі. Це велика моральна, духовна потреба висловити свій внутрішній світ, своє ставлення до зовнішнього світу, свою любов, свої почуття. А коли було натхнення, він умів абстрагуватися від оточення, занурювався у свій внутрішній світ, і тоді, крім слова, почуттів, звуків для нього не існувало нічого. Міг, як згадують його пісенні побратими, вловивши ниточку натхнення, записати музику на клаптику серветки чи зателефонувати, як згадував колись львівський поет Богдан Стельмах, і замугикати мелодію майбутньої пісні.
Володя завжди наголошував, що пісня має бути оптимістичною, нести людям радість і надію, щось світле і чисте. Тому й народжувались вони такі барвисті, іскрометні, щирі й глибокі за змістом.
Нерідко першими слухачами Володиних пісень ставали наші сусіди у будинку — ми тоді жили у Чернівцях біля старої австрійського періоду кам’яниці, з довжелезною, просторою і височезною брамою, де була неймовірна акустика. Він виходив і співав там свої пісні. І досі пам’ятаю ці міні-концерти, коли сусіди відкладали всі домашні справи і приходили до імпровізованого концертного залу.
— Він привіз до Львова з Буковини її барвисті кольори, її яскравість, свіжість подиху весняного вітру і свій невичерпний талант, титанічну працездатність, теплу усмішку, щирість, відкритість і неймовірну скромність, чим зачарував мільйони. Львів став для видатного композитора, віртуозного музиканта Володимира Івасюка містом його тріумфу і трагічної долі.
— Він був тут щасливим. Саме у Львові створив багато нових пісень, написав інструментальну музику до кількох спектаклів. Львівський період його творчості, без перебільшення, був дуже активним. І водночас дуже нелегким. Товаришував із багатьма творчими людьми: Богданом Стельмахом, Романом Кудликом, Юрієм Рибчинським. Особливо дорожив приятельськими стосунками з відомим львівським поетом Ростиславом Братунем, у співпраці з яким написав близько 30 пісень. Це був не просто творчий тандем, а й приятельські стосунки з людиною авторитетною, високоосвіченою, інтелігентною, з ним можна було порадитися, він міг багато розповісти. Та його слава дратувала тодішню систему, і Володимира не стало.
— Автор «Червоної рути» та інших пісень, які співали і співають мільйони, Володимир Івасюк таки повернувся у духовну столицю України — Львів, хоч цієї події чекав понад три десятиліття, аби в місті постав пам’ятник композиторові, поетові-пісняреві, з чиєї легкої руки українська пісня полинула у широкий світ. Володимир такий, яким пам’ятаєте його?
— Ми щасливі, що є пам’ятник, і вдячні всім, хто ініціював цей проект. А нам і досі здається, що прочиняться двері й побачимо нашого Володю. Такого, яким запам’ятався, — молодим, красивим, світлим, як був у житті, серйозним і замисленим, осяяним новою мелодією. Можливо, тією, ноти якої ще не встиг записати, але вона вже звучала йому піснею, якої ніхто не почув…
— Яким був день Володимирового 65-річчя?
— Таким, як і щороку впродовж 35 літ. Розпочався службою Божою у храмі, де збиралася родина, друзі, приятелі. Потім, як і зазвичай, всі в день ювілею прийшли до Володиної могили на Личаківському цвинтарі. Там були не лише рідні, друзі, його творчі побратими, а й шанувальники його таланту. Бо так щороку в день його народження і день загибелі. Приходять з любов’ю, морем квітів. І, звісно, піснею. Тією, якою розбудив нашу національну гідність, а рідне слово, мову, що звучить, наче срібло коване, поніс у широкі світи, що зазвучало мелодіями його «Червоної рути», «Двох перстенів», «Лиш раз цвіте любов».
Згадували про нього ті, хто спілкувався з ним чи не щодня, й ті, хто знав Івасюка лише за мелодіями його пісень. І, звісно, обов’язкові відвідини концерту у Львівській опері, що його організували творчі побратими. Хочу сказати їм щире дякую, бо кожен концерт — то грандіозна мистецька подія. І хоч би скільки їх відбувалось, а в касах заздалегідь було продано всі квитки! І це найкраще пошанування пам’яті Володимира Івасюка. Бо пісні, написані 30–40 років тому, звучать так свіжо, зачаровуючи мелодією, — найкращий пам’ятник Володі. А ще радію, що в залі — не лише ті, хто змолоду залюблений в Івасюкові пісні, а й зовсім юні — двадцятирічні, яких зачаровують його мелодії дивовижною енергетикою.
ДОСЬЄ «УК»
Галина ІВАСЮК-КРИСА. Народилася 1951 року у місті Кіцмань Чернівецької області. Навчалась у Чернівецькому та Львівському медичних інститутах. Лікар-невролог, працює на кафедрі неврології Львівського національного університету імені Данила Галицького.
Оксана МЕЛЬНИК,
«Урядовий кур’єр»
Ми в Google+