Пандемія пандемією, та гібридна війна триває за розкладом. Навіть попри те, що керівний Кремль, немов шашіль, точить коронавірус, геополітики не здаються. Вустами прессекретаря глави держави, де лютує COVID-19, Москва днями висловила «серйозне занепокоєння» обстрілами, що буцімто почастішали з боку ЗСУ на лінії зіткнення на Донбасі. А в ОРДЛО оперативно відрапортували, що вже привели в повну бойову готовність усі проросійські незаконні збройні формування і продовжують мобілізацію.

Серед повідомлень про готовність дати відсіч «агресії України», які мають відволікати люд від важкої ситуації в «республіках» та Росії внаслідок коронавірусної хвороби, вигулькнуло й таке. Мовляв, у Донецьку формуються «шахтарські роти» із працівників вугільних шахт. Те, що робітників закритих і знищених місцевих промислових підприємств активно перетворюють на гарматне м’ясо на шостому році «процвітання» ОРДЛО, — вже звична практика.

«Не хочеш лопату? Тримай автомата!..»

Треба віддати належне гірникам Донецька, бо з початком у 2014 році «рускай вєсни» вони не поспішали підтримувати акції в центрі міста під російськими прапорами. Проте організатори цих бешкетів усе-таки активно використовували шахтарську карту. Російські «туристи», які вдавали місцевих гірників, тоді мали вигляд жалюгідний і комічний. Приміром, не могли назвати жодної шахти «пад Данецком», де вони буцімто працюють, і злилися на наполегливі розпитування. Повну необізнаність цих осіб про реалії вітчизняних шахт показували їхні голосні заяви на мітингах. Вони горлали, що «без України» зможуть продавати донецьке вугілля у всіх кінцях світу і швидко розбагатіють.

Звісно, таке кричати могли тільки невігласи або провокатори. Чи ті й інші. Бо місцеві гірники добре знали ціну донбаського чорного золота: воно не мало великих перспектив завоювати європейські чи світові паливні ринки. Чому? Насамперед через невисоку якість і високу собівартість видобутку. Остання пояснювалася значною глибиною шахт (понад кілометр), звідки видобували вугілля, з використанням здебільшого застарілих механізмів і обладнання, яке потребує постійних ремонтів. Плюс складні гірничо-геологічні умови, що часто, на жаль, призводило до жахливих трагедій і великих людських жертв.

Тільки не корінні жителі Донецька та інших гірницьких міст і селищ Донбасу могли не знати, що велика частина шахт працює виключно завдяки фінансовій державній підтримці. Щороку з бюджету України надходили істотні кошти, аби ці підприємства трималися на плаву, а гірники могли отримувати платню й утримувати родини. Така практика не була бездоганною, а підхід вважали вимушеним. Та від нього не відмовлялися через те, що закриття шахт Донбасу потребувало вкладення не менших коштів. Внаслідок такого кроку регіону загрожували ще більші проблеми: екологічні та соціальні — масове безробіття і гірницькі протести.

Страйки шахтарів нерідко траплялися й раніше. І за часів СРСР, і в роки незалежності України. У попередні роки гірники Донбасу мали змогу відкрито висловлювати протест і вимагати, приміром, виплати заборгованої зарплати не тільки в Донецьку, а навіть у Києві перед приміщеннями Верховної Ради, Кабміну чи Адміністрації Президента. Чого тільки варті піші переходи, влаштовані шахтарями з Донбасу до столиці!

«Звичайно, тоді нам також було несолодко. Важкі умови праці, застаріле обладнання, нерідко затримка зарплати. Однак ми мали постійну роботу і можливість годувати дітей. Також були впевнені: якщо дуже припече, зможуть вийти на вулиці чи площі й вимагати виплати заробітку. Зазвичай це допомагало, бо тоді важко було навіть уявити, що когось покарають за участь у страйках. Шахтарі міцно трималися один за одного і відразу ставали на захист скривдженого.

А те, що відбувається останніми роками на ще вцілілих шахтах «народної республіки», назвати без нецензурних слів важко. У нас відібрали геть усе: роботу, заробітки і навіть право чи можливість захищати свої права. Відверто кажуть: не подобається за копійки працювати з лопатою? Тоді бери автомат і — в окопи! Там більше платять», — сумно каже шахтар зі стажем з Макіївки.

А його колега з Донецька насамперед звертає увагу на свідоме перетворення окупаційною владою колишніх «гвардійців праці» на гарматне м’ясо.

«У «ДНР» люблять згадувати СРСР, велику вітчизняну війну, День Перемоги, Сталіна. До 75-річчя Перемоги, кажуть, навіть збиралися встановити пам’ятник Сталіну в парку імені Щербакова. Проте вони всі і в Донецьку, і в Москві вмить забули, як ставилися під час війни до шахтарів. У 1941 році на фронт мобілізували всіх, окрім шахтарів. Для гірників тоді була броня, і вони припинили роботу тільки тоді, коли ворог підійшов до Донецька, а шахти підірвали й затопили. Нині все навпаки. Щойно стали жити «без України», шахти почали руйнувати і розкрадати. Куди тепер податися шахтарям, аби мати хоч якийсь заробіток? Правильно! В «оплачення», де справді платять по 12—15 тисяч рублів».

«Ми не підтримали «рускій мір», бо передбачали погане…»

Мої співрозмовники висловлюють одну з версій, поширену серед гірників по той бік лінії розмежування. Мовляв, шахтарям Донецька окупаційна влада влаштувала помсту ще й за те, що вони навесні 2014-го уникали підтримувати «рускій мір». На антиукраїнські мітинги влітку 2014-го «визволителі» виганяли їх під дулами автоматів.

Хтозна, може, й так. Однак є безліч підтверджень того, що до шахтарів на шостому році «народної республіки» ставляться, як до безправних рабів. Наприклад, донеччани добре знають про події, що недавно відбулися на одному з колишніх флагманів українського вуглепрому — шахті імені Засядька.

Отже, у квітні гірники цього потужного вугільного підприємства, втомившись чекати заборгованого заробітку, наважилися провести акцію протесту. Відразу 400 шахтарів оголосили про підземний страйк: попередили адміністрацію шахти, що почнуть працювати чи підніматися на-гора тільки після погашення заборгованості. Тривалі перемовини з керівниками нарешті сприяли частковому виконанню вимог: страйкарям того самого дня відшкодували частину (понад 60%) боргу за лютий.

Про нечувану для окупованого Донецька подію невдовзі стало відомо в інших колективах гірників, але щоб ніхто не наважився повторювати дії засядьківців, оперативно запрацювали пропагандистська та репресивна системи «ДНР». На всіх найближчих вцілілих підприємствах провели збори, де засудили бунт гірників на шахті імені Засядька, назвали їх зрадниками і диверсантами, які у час війни відмовилися від роботи «для перемоги». Шахтарів попередили, що бунтівники матимуть справу з «міністерством державної безпеки».

Що далі сталося з безпосередніми учасниками підземного страйку? Того самого дня виконувач обов’язків директора шахти В. Степанов отримав чітке розпорядження від перших осіб «ДНР»: протягом трьох місяців усіх 400 шахтарів звільнити з роботи. Перелік звільнених розпочався з найактивніших, і до вечора безробітними стали семеро ініціаторів бунту, а далі щодня цей список збільшувався на 10—12 осіб.

«Ні для кого не секрет, що хлопців звільняли аж ніяк не за власним бажанням. Деяких звинуватили у порушенні правил техніки безпеки. А з таким записом у трудовій книжці кваліфікованим гірникам тепер пряма дорога тільки до нелегальних копанок. Чи до окопів на передову, де потребують «захисників Донбасу, — зітхає мій співрозмовник і продовжує: — Зізнаюся, що у 2014-му ми не підтримували «рускава міра» здебільшого не тому, що дуже любили Україну. Були інші причини. По-перше, ми добре знали ставлення влади Росії до своїх шахтарів. У сусідній Ростовській області шахти закривали через коліно, й ніхто з гірників і слова проти сказати не міг. По-друге, бачили, хто саме з донецьких колег, які працювали під землею, побігли за росіянами та місцевими «революціонерами». Це були наші знайомі, яких колись звільнили із шахт через прогули, крадіжки чи пиятику. Вони та подібні до них місцеві маргінали і стали тоді «гвардією» серед учасників мітингів.

Чи шкодуємо, що стояли осторонь тих подій? Дуже. Та якби міська чи обласна влада тоді бодай зробила натяк, що їй потрібна допомога, ми швидко впоралися б із тими «повстанцями». Проте влада використовувала нас інакше. Зокрема, кілька днів гірників вивозили десятком автобусів до приміщення Донецької ОДА, де ми чергували і охороняли від можливого нападу «Правого сектору» та інших «бандерівців». Про це прикро згадувати, бо нас просто використали й кинули. Адже ті керівники міста і області, які так із нами вчинили, ще в 2014-му втекли звідси до Києва чи навіть Москви. Вони непогано живуть там досі. А ми, хто ще вцілів, виживаємо в жорстоких і жахливих умовах «республіки».

За багато років життя і роботи в Донецьку залишилися надзвичайно важкі й гнітючі спогади про страшну атмосферу під час великих аварій на шахтах і масових поховань гірників. У перші години після підземних трагедій на поверхні біля копрів аварійних шахт густою стіною стояли страх, відчай, безнадія і розпач. Їх приносили члени родин тих гірників, які в цей час перебували глибоко під землею, де стався викид чи потужний вибух. Вони вже розуміли, що побачити рідних живими не вдасться, проте ще сподівалися на диво.

Чому згадалися ті трагічні дні? Бо нинішні будні вугільної галузі в окупованому Донецьку надто вже нагадують шахтарські похорони. Ті моторошні залишки від місцевих шахт, рекордів вуглевидобутку, гірницьких династій, престижу професії, високих заробітків «гвардії праці» тощо є резон також проводжати в останню дорогу в закритих домовинах. Що в «республіці» й відбувається. Але замість панахиди представники окупаційної влади для телевізійної картинки патетично запевняють, нібито шахти знищують для поліпшення роботи вугільної галузі. Проте дуже промовисто мовчать про інші реалії. Про те, що безробітні тепер працівники приреченої вугільної галузі, аби прогодувати свої родини, також приречені потрапити до так званих шахтарських рот, перетворюючись на гарматне м’ясо.

Насамкінець.  Наприкінці травня активісти громадської організації «Східна правозахисна група» повідомили, що в «ДНР» прийняли рішення закрити ще п’ять вугільних підприємств. У цьому списку шахти ім. Калініна, ім. Челюскінців, ім. Кірова, «Холодна балка» та «Калинівська-Східна». «Причина закриття шахт — зменшення урядом РФ квот на збут вугілля та металургійної продукції підприємств ОРДЛО до Росії», — йдеться у повідомленні ГО «СПГ».