Відвідати її в Музеї книги і друкарства можна по 8 жовтня. Щоб побачити зокрема основні видання, здійснені за участі інституту (визначальний напрям його діяльності — видавничий). Солідний підсумок: за 10 років — більш як 30 мистецьких альбомів. Серед них «Українська ікона з приватних збірок» (спільний проект з видавництвом «Родовід»), «Іван Труш», «Маргіта Сельська», «Олекса Сміх-Шатківський», «Володимир Патик», «Леопольд Левицький» (спільно з видавництвом «Родовід»), альбоми про Романа Сельського, «Українські січові стрільці. Мистецька спадщина» (спільний проект з Національним музеєм у Львові ім. А. Шептицького). Опубліковано твори найвизначніших художників: Олекси Новаківського, Михайла Бойчука, Анатоля Петрицького. Започатковано серії видань: українські колекціонери (Іван Гречко, Зенон Харкавий); твори українського професійного мистецтва з приватних збірок; українське народне мистецтво.

За словами директора Інституту колекціонерства українських пам’яток Ігоря Завалія, всі їхні альбоми «видано не за державні кошти, а за гроші меценатів та учасників проектів, і містять твори не тільки з приватних зібрань, а й з музейних».

Стежки поглядів до образів. Фото Володимира ЗАЇКИ

«Святкуємо десятиліття Інституту колекціонерства, але наша праця набагато глибша й давніша. Наприкінці 1980-х ми інформували людей, що приватні колекціонери — не вороги народу і музейництва, а сподвижники цієї справи, — згадував на відкритті виставки директор музею Українського католицького університету Андрій Цибко. — Наші перші з Тарасом Лозинським кроки друкарства — три видання машинописного культурологічного альманаху, який виходив у Львові за редакцією Ірини й Ігоря Калинців і за участі тоді вже звільнених дисидентів-шістдесятників. Сумно від того, що нині нереально пояснити своїм дорослим дітям, чому ми це робили наприкінці 1980-х на друкарській машинці підпільно й мали розмови після цього із хлопцями в погонах. Але ось друга емоція: саме задля того, щоб наші діти вже не розуміли, чому треба було тихо, пошепки говорити про українське мистецтво і його збирачів».

А двоє із засновників Інституту колекціонерства, Оксана Романів-Тріска і Тарас Лозинський, присвятили 10-річчю інституту свою виставку «Іконопис на склі».

«У напівтемній хаті образи світилися білими ликами святих»

Колекціонер, художниця,
мистецтвознавець
Оксана РОМАНІВ-ТРІСКА

«УК»: Пані Оксано, чому з’явилася народна ікона саме на склі, чим це зумовлено?

— Її завезли до нас із Чехії та Німеччини, де її тиражували ремісничим способом і продавали відносно дешево. Гадаю, усіх підкуповує ця техніка: ікони дуже святкові, вони блищать, наче укриті лаком, а насправді — шаром скла, бо намальовані на його звороті й ним же захищені. Тому, напевне, ця техніка народного малярства набула такого поширення. У Західній Україні вона розвивалася з другої половини ХІХ століття до 20-х років ХХ, збережена в народних варіантах, а нині тут багато художників малює на склі.

Діва Марія» Оксани Романів-Тріски. Фото Володимира ЗАЇКИ«УК»: Дату написання тоді зазначали?

— Є ікони й датовані, найстаріша з них — 1851 роком. Вона зберігається в Коломийському музеї народного мистецтва Гуцульщини та Покуття. Фактично від неї ми й ведемо відлік.

«УК»: Коли і як зіткнулися з такими іконами ви?

— Мій батько колекціонував давні гуцульські твори народного мистецтва, захоплювався іконами на склі, і я колекціоную.

«УК»: Траплялися цікаві історії, з ними пов’язані?

— На Буковині ми зайшли у стару сільську хату на околиці містечка Заставна і побачили там п’ять образів на склі, написаних за своєрідним малярським каноном, що лики і руки святих завжди були білі. Вони світилися у напівтемній хаті. Ми їх придбали. Так 20 років тому почалося моє колекціонування, а одразу після того випадку я спробувала так малювати.

«УК»: Серед старих ікон виокремлюються з авторським почерком?

— Досліджую давню ікону на склі як мистецтвознавець. Візуально, за стилем, справді означилися троє феноменальних майстрів, які відчували скло: як лягає, ковзає на ньому фарба, як чорною тушшю робиться рисунок — легкий, хай, може, неправильний, але такий моментальний.

А окрім цих трьох почерків, є багато ікон, з яких видно, що люди наслідували тих майстрів. Вони трохи кострубаті, але все одно цікаві, бо це вже історичний факт.

«УК»: Хто частіше писав такі образи — чоловіки чи жінки?

— Чоловіки. Ці ікони тиражували. Якщо, наприклад, майстром був батько, то він робив рисунок, а дружина розфарбовувала, наносила додаткові кольори. Допомагали в цьому й діти.

«Нашу найкращу ікону на склі дружина знайшла під горою дров»

Заступник директора
Інституту колекціонерства
українських пам’яток
Тарас ЛОЗИНСЬКИЙ

«УК»: Пане Тарасе, мабуть, автентична на вас вишиванка?

— Таку носив гетьман Павло Полуботок. Копія його сорочки — в Полтавському краєзнавчому музеї, а вже з неї відтворили мою.

«УК»: Чим вас полонили прадавні ікони на склі, що ви й самі взялися так малювати?

— Ні на папері, ні на полотні ніколи не зробиш такого рисунка, як на склі.

«УК»: Чому?

— Хіба на дерев’яній сцені можна затанцювати з тими самими викрутасами, як на льоду? Отож-бо. Я почав малювати на склі 1992 року, відтоді вже маю 800 робіт.

«УК»: Чи пощастило деяким із них оселитися в храмах?

— Я створив два іконостаси: не на замовлення, а для себе. Коли їх виставив, до мене звернувся священик однієї громади: мовляв, не маємо грошей, а задешево взяли б до храму. Віддав їм кращий. Через півтора року його там зняли, замінили на інший. Мало того, ще й написали про нього розгромну статтю. Я хотів його потім забрати, але вони не віддали, просто сховали. Церкві села Воля Гомовецька біля Львова, куди другий іконостас я віддав безплатно, було п’ять пропозицій від багатих людей, що вони за нього дадуть гроші на інший. А громада твердо відповіла: ні!

Якось я купував на вокзалі у Львові молоко. Збирався платити, а жінка: «Гроші з вас не візьму». Я ошелешено: «Чому?» — «А ви нашому селу подарували іконостас».

У дарчій на іконостас Волі Гомовецькій я обумовив: якщо колись він стане вам непотрібним, моя воля, щоб ви його передали в Національний музей у Львові. Але він і досі у храмі. Я запитав у тамтешньої жительки: «Він вам що, подобається?» І почув від неї: «Знаєте, пане Тарасе, діти, які перший крок до церкви робили при тім іконостасі, вже виросли й закінчили школу, і міняти його не хочуть. Навіть найменшенькі кричать: ні, то наш — і все!»

«УК»: Пригадайте старовинну ікону, яка вас особливо вразила.

— Наша найкраща ікона на склі, яку маємо вдома, дісталася нам найпершою. І ліпшої ми таки не знайшли.

Ікона Тараса Лозинського «Христос з учнями в полі». Фото Володимира ЗАЇКИ

«УК»: Як вона до вас потрапила?

— У дивний спосіб. Шукали старовину на Гуцульщині, жінка в одній хаті сказала, що було в них два образи на склі, стояли в стайні. Але туди тиждень тому скинули дрова з кузова машини, то вже, каже, можете навіть і не дивитися. Ми з Андрієм Цибком сіли на подвір’ї пообідати тим, що мали з собою в рюкзаку. А моя дружина Роксоляна взялася відкидати дрова від стіни. Ми ще з неї сміялися: то ж скло, а на нього звалили машину дров. І ось закінчуємо їсти, а дружина виносить Плащаницю — ікону вищого пілотажу, в ідеальному стані, такої більше немає. А друга розбилася на друзки.