ПРОГРАМА

Благодійники допомагають випускникам інтернатів не розгубитися в дорослому житті

Понад півроку тому ми розповіли читачам про початок доброї справи - "Впевнений старт: програма соціальної інтеграції молоді, позбавленої батьківського піклування". Планувалося, що учасники проекту - хлопці й дівчата, які втратили батьків та виховуються в інтернатах, - привчатимуться до самостійного життя в орендованих квартирах. Там вони мешкатимуть спочатку з наставниками - представниками місцевих громад, а згодом і самі. Проект, бюджет якого близько 8 млн грн, планували впроваджувати на Київщині, - у містах Білій Церкві, Фастові та Переяславі-Хмельницькому, - благодійна організація "Партнерство "Кожній дитині" та Швейцарське бюро міжнародної соціальної служби, за підтримки Міністерства освіти і науки, молоді та спорту й Київської облдержадміністрації. І ось минуло шість місяців...

Школа соціалізації

Директор благодійної організації "Партнерство "Кожній дитині" Василина Дибайло розповіла, що програма "Впевнений старт" - то лише частина більшої, так званої школи соціалізації "Я сам будую своє життя", яку впроваджує ця організація. Адже не секрет, що молоді люди, які виходять за стіни державних закладів, фактично йдуть у нікуди. Залишаючись без підтримки, житла, роботи та життєвих навичок, маючи несформоване почуття прихильності, дещо викривлене розуміння родинних цінностей, вони дуже часто потрапляють в коловорот сімейних негараздів. Бо не знаходять порозуміння з людьми, до яких змушені повернутися (батьками, родичами, колишніми друзями зі шкідливими звичками). Звідси, хоч як це сумно - нові династії сиріт. І ось аби цього не трапилося, починати готувати їх до життя в соціумі, такому звичному для більшості з нас, слід хоча б за кілька років до випуску. Загалом проблеми випускників та шляхи їх розв'язання можна побачити на схемах.

Також у рамках цієї школи майже щомісяця благодійники організації "Кожній дитині", волонтери однієї зі столичних юридичних фірм та інші не байдужі до вихованців інтернатів люди проводять так званий День спілкування та вражень. Хлопців і дівчат різного віку (не обов'язково тих, кому вже завтра виходити зі стін інтернату) ведуть до музею чи театру, кіно або бібліотеки (навчальна частина), а потім -на ковзанку, до зоопарку, Інтернет-клубу чи парку розваг (відпочинок). Головна мета - навчити цих дітей поводитися у громадських місцях та спілкуватися з новими людьми. Адже, чого гріха таїти, як зауважує Василина Дмитрівна, вихованці інтернатів просто губляться навіть під час відвідин звичайної кав'ярні, до якої "родинні" діти можуть завітати за бажання будь-якої миті.

"Помітила, - каже вона, - що коли ведемо наших підопічних туди на обід та пропонуємо обрати страву до смаку, вони ніяковіють і зізнаються, що не звикли до цього. Адже в інтернаті їдять лише те, що приготує тамтешній кухар. А ось можливість вибору заводить їх просто в глухий кут. Також навчаємо, як не піддатися паніці, якщо дитина під час прогулянки загубилася у незнайомому місці. Розповідаємо, до кого (перехожі, міліціонер, державні установи) можна звернутися із запитанням і що казати. І ці заходи йдуть на користь нашим підопічним".

Замість старої халупи - затишна кімната

- Що ж до згаданої програми, й тут маємо певні здобутки, - зауважила пані Василина. - В усіх пілотних областях уже знайшли наставників для хлопців і дівчат. Нині соціальні працівники за місцем проживання проводять для них підготовчі курси щодо майбутньої роботи з вихованцями. Адже наставництво - то не лише дружба з дитиною. Ця людина, так би мовити, виконує функції батьків на шляху випускника до незалежності. Але, на відміну від вихователів державного закладу, підопічні зазвичай відчувають душевну близькість зі своїм провідником у доросле життя. На думку пані Дибайло, важко дати вартісну оцінку такої допомоги - адже наставники не привозять подарунків вантажівками та не отримують грошей від спонсорів. Їхнє основне завдання - не дати дитині, якій довелося залишити "життя за розпорядком", вдруге відчути себе сиротою, до долі якого нікому немає діла.

За програмою "Упевнений старт" наставництво може бути без проживання разом з підопічним - просто відвідувати його в інтернаті або, якщо це вже випускник, за новим місцем проживання, у вільний час. Другий варіант - проживання наставника та вихованця разом в орендованій за програмою квартирі. Також можливо надати своєму підопічному під тимчасове житло кімнату у власній квартирі.

Нині головний здобуток програми - це сім'я випускників інтернату (хлопцеві 18 років, дівчині 17) з Житомирщини з маленькою дитиною, яка кілька місяців тому заселилася до орендованої кімнати, наданої їхніми новими наставниками -місцевою родиною, в якої діти вже дорослі та з власними сім'ями мешкають окремо. Олені, Максиму й маленькій Марічці (імена змінені з етичних міркувань. - Л. К.) дуже подобається їхня нова оселя. Адже кімната повністю умебльована, тепла, охайна й затишна. Є окремі кухня і вхід. І, на щастя, це помешкання зовсім не схоже на те, до якого змушені були повернутися одразу після випуску з інтернату.

А рік тому молоді люди з крихітною донькою прибули до одного з сіл на Житомирщині, де за хлопцем було закріплене житло. Та коли побачили ту, з дозволу сказати, оселю - просто жахнулися: стара халупа з вибитими вікнами та скошеними дверима. Там не було ні каналізації, ні опалення. Жити в таких умовах неможливо навіть дорослій людині, а що вже казати про немовля. І в молодого подружжя ледь не опустилися руки. Відчуття непотрібності "в'їдалося" у свідомість. Та, на щастя, в той час Олена з Марічкою змогли тимчасово влаштуватися до Фастівського центру матері і дитини. А Максим звернувся до працівників програми "Упевнений старт" по допомогу.

Життя за планом

Договір про оренду житла був підписаний чотирма сторонами, веде далі Василина Дмитрівна. З одного боку, молода родина, яка зобов'язується підтримувати у помешканні чистоту і порядок, навчитися користуватися побутовою технікою, Максим - робити дрібний ремонт в оселі, а Олена - готувати, прати, прасувати та вправно доглядати за дитиною. А ще разом із соціальним працівником та наставником скласти план свого подальшого життя. Адже їм слід усвідомити, що нинішні комфортні умови - тимчасові. І за кілька років вони повинні відремонтувати старе помешкання або якось інакше розв'язати проблему із житлом. А для цього їм, звісно, знадобляться гроші. Отже, Максим повинен знайти роботу, аби утримувати сім'ю. Також і Олена не повинна сидіти склавши руки. Можливо, вона піде на якісь курси, з часом віддавши Марічку до ясел.

Зі свого боку, їхні наставники зобов'язуються не просто надати житло молодим людям, а стати для них справжніми "вчителями життя". Навчити планувати свій день, грошові витрати, заохочувати до здорового способу життя, а також до самостійного прийняття важливих рішень та відповідальності за себе, кохану людину, дитину.

Третя сторона - це соціальна служба, яка супроводжує як випускника, так і наставника. Допомагає скласти плани і контролює, як вони їх виконують. І, врешті, місцеві органи виконавчої влади, які також допомагають у пошуках житла та його облаштуванні. Але розуміють, що платити гроші рік-два "в нікуди" немає сенсу. Адже цей час мине, і якщо Олена з Максимом просто насолоджуватимуться комфортом і нічого не досягнуть, не зіпнуться, як кажуть, на власні ноги, то знову скажуть, що їм просто немає куди піти. А нині вони мають перед очима стимул: якщо й надалі хочуть мати таке гарне та комфортне місце проживання, мають докласти максимум зусиль, діяти за планом та підтримувати одне одного. І тоді благодійники та держава підтримають їх.

Не все так просто...

Отже, як бачимо, здобутки у програмі є. Але... На запитання, скільком на загал випускникам чи родинам нині вже допомогла програма, Василина Дмитрівна відповіла, що... поки що лише одній. І додала, що, виявляється, не все так просто. Адже отримати затишне помешкання прагне багато випускників. Але не так просто знайти того, хто захоче це житло надати в оренду... у запропонований офіційний спосіб. Бо наші люди звикли зазвичай обходити закон - офіційних договорів не підписувати, а отже, й податки не сплачувати. Так, звісно, вигідніше. Але ж оренда житла для випускників інтернатів -справа цілком офіційна. Мають бути обов'язково оформлені всі належні папери, а значить і відраховані до бюджету гроші. Аби місцева влада за кілька років змогла працювати вже без допомоги донорів - самостійно. Тобто виникає багато юридичних нюансів і проблем.

Тому чимало часу приділяється саме розробці правового механізму цієї програми, наголосила Василина Дибайло. Тож у перший рік програми будуть випробовувати різні варіанти, аби врешті знайти один - законний та прийнятний для всіх сторін. Має бути розроблена уніфікована форма угоди, за якою місцева влада зможе за необхідності без проблем прозвітувати перед контрольно-ревізійним управлінням. Адже де задіяні гроші - завжди має бути облік, контроль та звітність. Ось тому інколи на розробку саме механізму таких потрібних програм витрачається надто багато часу. Але воно того варте. Адже спекуляції та махінації на допомозі дітям - речі, які маємо остаточно викоренити з нашого життя.