Великий Голод не оминув жодної української родини. Про нього довго, надто довго мовчали, не згадуючи навіть на родинній кухні. Чи знаєте ви, чому у вашого дідуся — жодного брата-сестри, хоч він — з багатодітної родини?.. Відходять у вічність останні свідки страшної трагедії українського народу. Розпитайте своїх рідних, сусідів, що вони пам’ятають про Голодомор. Ця правда потрібна нам усім!

У Музеї історії Чернігівського національного педагогічного університету імені Т.Г. Шевченка зберігається багато документальних свідчень минулих років. Є тут і спогади, записані викладачем університету Станіславом Мащенком зі слів його матері, колишньої студентки цього ж вишу, Ганни Мащенко. Та проста розповідь проймає до сліз.

Частіше помирали хлопці

На світлинах 30-х років минулого століття майбутні педагоги виглядають значно дорослішими, ніж нинішні випускники. І не тільки тому, що їм довелося багато пережити. Вони справді старші за віком.

«Я вступила до Чернігівського педагогічного інституту в 1931 році, коли мені вже пішов 23-й рік, — розповіла синові Ганна Мащенко. — Після школи-семирічки навчалася в агрошколі, яка готувала молодших агрономів, потім деякий час працювала, одночасно навчаючись на курсах підготовки до вступу у вузи. Лише переконавшись у правильності вибору професії, вступила на агробіологічний відділ педінституту».

Таку школу життя проходили практично всі студенти. На курс прийшло 75 чоловік, переважно вихідців із робітників та селян з не надто високим рівнем освіченості. Тож вчитися усім було важко. Та й жили в умовах, далеких від комфортних: мізерна стипендія, холод у гуртожитку. Змерзлі студенти привозили на підводах солому, якою набивали по два матраци кожному: на один лягали, іншим укривалися поверх ковдри. Втім, попри холод і недоїдання ніхто не пропускав занять, які щодня тривали упродовж чотирьох пар.

Молодість у всі часи кидала виклик обставинам. Однокурсники Ганни теж вірили, що труднощі тимчасові. Всі сподівалися на краще, не відаючи того, що найстрашніше вже на порозі.

Навесні 1932 року голод став нестерпним. «Майже щодня у вестибюлі інституту стояли домовини. Частіше помирали хлопці, бо дівчата якось були більше пристосовані до труднощів, — ці спогади все життя ятрили душу Ганни Юріївни. — Багато студентів покинули інститут. З 75 чоловік скінчили разом зі мною лише 13».

Ганна теж розуміла, що врятуватися зможе, лише покинувши навчання. З тим і пішла до заступника директора інституту. А він направив охлялу студентку із запискою, аби її прийняли на роботу в другу зміну до робітничої їдальні, де звільнилося місце мийниці посуду. Звідки була в нього така інформація — хтозна. Але не притримав того хлібного місця для когось зі своїх рідних чи добре знайомих, а кинув рятівну соломинку чужій дитині — студентці, котра тепер могла допомогти і своїм подругам. Їжу, що їй перепадала в їдальні, приносила й дівчатам у гуртожиток. Вони теж познаходили роботу, бо тільки так можна було вижити.

Кожен день був заповнений ущерть: зранку — навчання, після обіду — робота. А до семінарів і практичних занять готувалися глибокої ночі при каганці. «Оце тобі відповідь, сину, чого у мене такі невисокі оцінки у дипломі…» — зауважила Ганна Юріївна.

Ганна Білецька-Мащенко (сидить у центрі) з подругами — студентками агробіологічного відділення  педінституту. 1934 р. Фото надане Музеєм історії ЧНПУ імені Т.Г. Шевченка

Учні ходили пухлі від голоду

Та жменька студенток, що вціліла і дійшла до другого курсу, почала працювати у системі лікнепу, де трохи платили і давали продовольчі картки. А у другому півріччі, на початку 1933 року, всі поїхали на педпрактику в сільську місцевість. Ганна працювала вчителем біології спочатку в селі Голубичі, потім у селищі Ріпки. Практиканткам видавали продовольчі картки, як і вчителям, та зарплату, адже вони фактично працювали вчителями. «Хоч і голодно було, але не смертельно, — розповідала Ганна Юріївна. — А люди довкола сильно потерпали. Учні здебільшого ходили пухлі від голоду, а багато дітей взагалі не відвідували школу. А які ж були чуйні тоді люди! Прийдеш до учня додому, питаєш, чому він не ходить до школи. Відповідають, що хворіє від голоду, але вже буде скоро відвідувати заняття, бо корова отелилась і вони зварили киселику. Запрошують мене до столу, бо думають, що і я голодна…»

Справді, милосердя тоді було на вагу життя. У розповідях більшості тих, хто пережив Голодомор, на покутті спогадів поряд з іконами стоять святі лики своїх і чужих, знайомих і незнайомих співгромадян, котрі ділилися останніми життєдайними крихтами…

У тому жахливому хаосі, зависнувши між життям і смертю, українці думали про майбутнє. Країні вкрай були потрібні вчителі. За третій рік навчання (1933–1934 р.) студентки освоїли програму за два курси. Іноді бувало по п’ять пар на день. Попри те колосальне навантаження Ганна продовжувала працювати у системі лікнепу. Вона керувала вже дванадцятьма лікнепівськими пунктами, завдяки чому мала заробіток, який давав змогу не вмерти з голоду.

Після третього, котрий водночас став і четвертим, курсу склали державний іспит з української мови. Ще важливішим було захистити дипломний проект. Ганна обрала прогресивну на той час тему «Проблема мутації в сучасній генетиці», яку захистила з оцінкою «добре». Тоді ще генетику не вважали псевдонаукою, час «груш на вербі» настав пізніше.

Ось і випуск та документ, котрий давав право працювати вчителем. «І лише у 1940 році довідку обміняли на диплом, коли я вже шість років викладала в школі. Такі були правила. Залишилась і довідка за 1940 рік, про те, що твій батько, Трифон Олексійович, закінчив заочно історичний факультет педінституту, вже працюючи директором Спаської середньої школи. А диплом так і не отримав, бо загинув під час війни», — закінчила свою розповідь Ганна Мащенко.

Подібні історії про всенародну Голгофу живуть у кожній українській родині. Розпитуймо старших, доки вони з нами…