Якщо машиною часу перенестися в середину минулого століття до хутора Кужбеї на закарпатській Міжгірщині, то ми побачили б таку картину: двадцять п’ять дерев’яних хат у зруб, розкиданих по крутосхилах і підпертих смереками. Маківку гори увінчує православна церква Успіння Божої Матері. Йти з цього поселення до найближчого села Сойми — не менше години. Для потреб маленьких жителів Кужбеїв — початкова школа. Сади тут щедро врожаять яблуками, грушами, сливами, горіхами. Люди сіють і жнивують, тримають на обійстях корів і волів, овець і кіз. А яка віддача картопляної ниви!

Дарами людських городів не проти поласувати дикі звірі, які вигулькують із дрімучих хащ. І горяни зазирають у лісову комору, і теж із вигодою для себе. Бо вона повна грибів і ягід.

Нині тут усе інакше: від Кужбеїв лишилася сама назва. Покрівлі хат зяють дірками, у порожніх кімнатах свище вітер. Замість городів — бур’яни, а сади дичавіють.

Це поселення почало занепадати з 60-х років минулого століття — на тлі розвитку промисловості Міжгірщини. Прадавній людський осідок на Верховині почав здаватися його жителям архаїчним. Вони його поступово залишали, надаючи перевагу цивілізації.

Останніми з хутірця в долину зійшли в 2011-му Ганна й Калина Бряник. Проти своєї волі, під натиском родичів. Один із найвіддаленіших населених пунктів тоді перестав існувати.

Найбільше шкодували за цим численні туристи, котрим давній людський осідок подобався ошатними будівлями у народному стилі. Попереду — забуття і смерть?

Цьому сивому храму стояти у Кужбеях віками. Фото з сайту subscribe.ru

Поманило на вітцюзнину

Та життя не любить простих відповідей. Після своєї хижки в піднебессі Ганна і Калина Бряник поселилися у Соймах, де в будинку на два ходи жили з сестрою Оленою (не так давно вона перейшла в інший світ). Для них зробили євроремонт, в оселі була вся необхідна техніка.

Та нові умови сестрам здалися не настільки хорошими, як комусь гадалося. Через рік селом котилася новина: Калина і Ганна Бряник повернулися на старе місце! Перекочували з цивілізації назад до своєї ведмежої закутини.

Ганна та Калина Бряник

Їх наново, мов якимись чарами, потягнуло-поманило на вітцюзнину, як звикли тут називати малу батьківщину. Перша зима сестер-утікачок після повернення до звичної домівки виявилася тріскучою. Але встояли перед нею, хоч обидві — інваліди. Ганна глухоніма, а 55-річна Калина погано бачить і важко ходить.

Самі тут газдують останні 37 років після того, як померла їхня матір. Щоправда, певний час самітниць було троє: півтора десятиліття жили разом із сестрою Оленою.

Життя посеред суворої природи сестри Бряник не вважають викликом їй. Лише шкодують за тим, що нинішні Кужбеї не такі, якими були колись.

— У нашій сім’ї десятеро дітей було, — розповідає Калина. — З них двоє хлопчиків померли ще маленькими, решта виросли. Тепер лише шестеро душ нас залишилося. Ганна найстарша, їй 73 роки, мені на п’ятнадцять менше.

Вівтар старої церкви

Подяка — грибами

— Раніше у Кужбеях мало не билися за кожен метр землі, — продовжує жінка. — Тепер вона людям не потрібна. І ми не беруємо на ній робити. Вже й маржину (худобу) не держимо.

Мобілок сестри не мають, і світить їм не електролампочка — свічка. У сімдесяті сюди проклали електролінію, але якось після падіння на неї дерева і виведення з ладу подачу енергії так і не відновили. Добрі люди придбали сестрам бензогенератор SDMO Phoenix 2800. Невеличкий, зручний, але дуже надійний. Його не треба переносити, для зуручності до рами корпусу приєднано коліщатка.  Та й споживає бензогенератор всього 1,3 літра бензину на годину. Але сестри бензогенератор не використовують, бо пальне дороге і доставляти його нічим.

У хатині з пічним опаленням, та ще й без електрики, сидіти склавши руки не можна. Найперше — потрібно наскладати дров на зиму. Спершу розпиляють колоди дворучною пилою, відтак колють сокирою. Складені дрова зусібіч підпирають стіни.

Раніше цю хатину придбали за 400 радянських рублів (батьківський будинок на п’ять кімнат родичі розібрали й перевезли в село), і все їм тут миле. Комфорту не прагнуть, інакше б і не поверталися із Соймів.

Калина більше порається по господарству, а Ганна збирає гриби, ягоди й трави. Робота дається їм дедалі важче: навіть принести воду — проблема, адже криниця за сто метрів.

Чотири роки тому Ганна, збираючи гриби, поранила око. Поки добиралися до Ужгорода, рятувати його було пізно. Обласний центр — найдальша точка від домівки, куди від’їздили. Тоді були на лікуванні та на комісії з інвалідності... Влітку щодватижні Ганна рушає в село за продуктами й товарами. Приносить і пенсії.

Улітку часті гості в Кужбеях — туристи. «Доволі набридливі, бо все їм розказуй, що та як», — нарікає Калина. Але, завважує, мандрівники приносять подарунки. Найбільш здогадливі дарують хліб, борошно, олію, менш тямущі — цукерки. Робінзонки пропонують гостям за принесені ними гостинці сушені гриби. Замість грошей.

Фото з сайту uzhgorod.ua

Живе церква — оживе село?

— Гріх на життя нарікати, — зітхає одна із сестер. — Бог нас жаліє, люди підтримують. Божий храм знову перекрили, щоб дах не протікав. Ми й раді.

Зведена майстрами в 1937-му, церковка ще міцно тримається. Добрі люди, які навіть не хочуть себе афішувати, перекрили шпилястий дах новими драницями. Саме цим матеріалом — колотими дощечками зі смереки — користувалися предки.

Найдорожча реліквія в церкві — старовинна ікона Успіння Пресвятої Богородиці. Її з благословення нині покійного Блаженнішого Володимира — Митрополита Київського і всієї України — торік на довічне зберігання передала директор культурологічного центру Українського товариства охорони пам’яток історії та культури Марина Бур’янова. Образ другої половини ХІХ століття скрупульозно відреставрували столичні майстри. Подарунок — вияв пошани і до храму, і до тих, хто піклується про його належний стан.

Попри те, що Кужбеї зникли з адміністративної мапи Міжгірщини, богослужіння в храмі проводять хоча б раз на рік. Коли на Івана Хрестителя тут відбувається храмовий празник, до шпилястої будівлі з дерева приходить люд і з ближніх сіл, і з віддаленого селища Міжгір’я. На літургії збираються по сто й більше вірян — від підлітків до геть сивочолих.

Нинішнього року на службу Божу прийшло значно більше народу, ніж зазвичай. У літургії, яку провів священик Василь Вако, вшановували небесне і земне.

Сестри-аскетки потрапили в широке коло родичів, близьких і знайомих. Вони неначе раювали у піднебессі, частуючи гостей тим, чим багаті — зібраними неподалік від власного порога лісовими дарами.

Усе можливе на цьому світі: якщо повернулися люди, якщо продовжує жити церква, то, гляди, оживе і село…