ПОВЕРНЕННЯ

Рік тому одесити почули про свою землячку Анну Яблонську як про жертву домодєдовського теракту, і тільки нині пізнали її як непересічного митця

Оборвалось…
Как фильм на самом
волнующем месте,
Выдернут шнур,
остановлена песня
На середине строки,
На полуслове…

Це рядки з пісні, чий студійний варіант щойно підготувала одна з найвідоміших одеських груп Flёur. Це — про трагедію, що сталася трохи більше року тому в аеропорту «Домодєдово», і в пам’ять про людей, які стали тоді жертвами теракту. Серед загиблих була і талановитий молодий драматург і поет, одеситка Анна Яблонська.

 

 «Вона —жива для мене», —слідом за режисером Сергієм Проскурнею ці слова можуть повторити всі, хто знав Аню. Фото з прес-релізу Fleur

Безумно, безжалостно
невероятно
Сменяют друг друга
фатальные кадры
Невыносимые
В бесконечном
повторе…

 

Одеситам ці кадри знову показали — на величезному екрані, під час чи не першої масштабної постановки твору Анни Яблонської на батьківщині. П’єса має назву «Язичники». Саме за цей твір Анна мала отримати премію журналу «Искусство кино», по яку й летіла тим фатальним рейсом. Місток між долею Анни та постановкою її п’єси, крім згаданої відеоілюстрації, мала прокласти й зміна заголовку. Виставу назвали — «Терористи». Власне, вигадувати іншу назву слід було в кожному разі — право першої постановки п’єси з назвою «Язичники» належить московському театру «Док». Зупинилися на «терористах», бо вирішили, що стосунки всередині не надто вже й унікальної для нашого часу сім’ї нерідко набувають ознак безжального взаємного терору.

Крім цих алюзій, ніяких навмисних згадувань про Анну на прем’єрі не було. Жодних портретів із траурними стрічками та хвилини мовчання. «Ні, не треба. Вона — жива для мене», — каже  режисер-постановник вистави Сергій Проскурня. Живим він вважає і спектакль, який поставив на сцені Одеського українського музично-драматичного театру ім. В. Василька якраз на роковини трагедії.

Із пісні матюків не викинеш

Про наявність у спектаклі ненормативної лексики попереджали заздалегідь. В антракті та після вистави публіка жваво обговорювала, чи варто було в п’єсі виходити за рамки літературної мови і чи в усіх епізодах брутальна лайка й справді мала якесь особливе ідейне навантаження. Найголовніше, що глядачі практично одностайно визнавали, матюки і напівоголена актриса в одній зі сцен є далеко не єдиними моментами, що звертають на себе увагу у виставі.

Схоже, митцям просто бракувало нормальних слів, аби розповісти історію про нещасне кохання, яке довело дівчину до самогубства, тому що мама не мала часу, аби вникнути у її трагедію, бо мусила в режимі нон-стоп заробляти копійку, а ще пиляти татуся, аби той знайшов добре оплачувану роботу, а не займався такою дурнею, як музика. Фінансовий успіх, вимолений наче набожною матусею татуся спочатку видавався манною небесною, доки не з’ясувалося, що джерелом раптового добробуту є темні оборудки афериста-батюшки. Атмосферу скандалу якраз і мала підкреслювати та сама скандальна лексика. Таке життя — нині важко бути почутим, крім як через скандал. А ті, хто цінують і шанують творчість А. Яблонської, хочуть, щоб вона була почутою.

Посмертна слава чи безвихідь?

«Проскурня до шоку мене довів, — ділиться враженнями від прем’єри голова облради Микола Пундик, — просто я ще не розібрався, який це шок». Він був єдиним з-поміж батьків області, хто прийшов на прем’єру, і, схоже, єдиним серед офіційних осіб, хто посприяв у організації дійства. Микола Пундик погоджується, що безпросвітність, якою просякнута вистава, походить не інакше, як від безпросвітності нашого життя. Він вважає, що створив цю атмосферу Сергій Проскурня. Останній  наполягає, що вона вже існувала в п’єсі, і всіляко підкреслює художні переваги твору і творчості  Анни Яблонської загалом: «Це — класична п’єса, яка залишиться в історії театру і за якою в майбутньому  вивчатимуть наш час так, як ми вивчаємо кінець XIX сторіччя за Чеховим».

С. Проскурня наполягає, що навіть поза контекстом трагедії він неодмінно поставив би «Язичників» — «Терористів», і саме в Одесі. «Знаєте чому? — тому що моє Домодєдово відбулося тут в липні 2009 року, коли мене позбавили можливості працювати з оперним театром.  Як фізична людина я залишився живим, але отримав такий досвід життєвий, що  тепер такі-от вистави ставитиму щороку».

Небажання українських, і одеських зокрема, театрів займатися такими постановками він списує на забюрократизованість нашої театральної системи, яку «в нас ніхто не хоче долати, крім драматургів, які сьогодні є цікавішими і сильнішими, ніж режисери, але залишаються непоміченими — і тому вони всі — в Росії».

«Мене дивує, що німецькі громадяни більше зацікавлені в постановці Анниних п’єс, ніж українці, — каже вдівець Анни Яблонської Артем Машутін, — реакція на Заході була значно помітнішою, ніж на Батьківщині». Артем не нарікає на брак уваги до знедоленої сім’ї — певну допомогу місцева влада пропонувала, та й самі загалом якось розв’язували свої матеріально-побутові проблеми. «Але мені важливо те, що саму Аню непокоїло, — каже Артем, — це постановки — чому немає зацікавленості? Чому немає навіть спроб за це взятися?»

Видання, з якими співпрацювала Анна, — як і за її життя, готові надати їй свої шпальти — «Але вона мріяла не про те, — проблема, щоб ставити твори, реалізовувати їх на сцені, знімати фільми».

Одеську прем’єру Артем вважає першою гідною постановкою твору своєї дружини у рідній країні та рідному місті.