ДАТА

Сьогодні 130 років з дня народження автора знаменитого «Мийдодіра» і «Лікаря Айболить»

19 березня (за старим стилем) 1882 року в Петербурзі народився малюк, якому судилося довге і славне життя. Втім, навіть з датою його появи на світ після переходу на нове літочислення виникла курйозна і водночас глибоко символічна плутанина. Справа в тому, що при переведенні з юліанського на григоріанський календар одні додавали 12 днів, як це належить робити для подій ХІХ століття, інші — 13 днів як для дат старого стилю у ХХ столітті. Відтак у перших виходило 31 березня, у других — 1 квітня. Однак сам іменинник відзначав свої іменини у нібито неправильний, але напрочуд веселий «день сміху», що цілком закономірно для цієї на диво життєрадісної людини із вкрай непростою долею — Корнія Чуковського.

Молодий журналіст з красунею-дружиною. Фото надане автором

Талановитий самоук

У метричній книзі Володимирської церкви, де новонародженому при хрещенні дали ім’я Микола, зберігся запис, що він син «Херсонской губернии Ананьевского уезда Кондратьевской волости украинской девицы деревни Гамбуровой Екатерины Осиповны Корнейчуковой, незаконнорожденный». За свідченням біографів письменника, його батьком був студент Еммануїл Левенсон, який на вимогу батьків відмовився від «нерівного» зв’язку з «кухаркою» та двох прижитих з нею дітей.

Отож доля Катерини Корнейчукової багато в чому співзвучна Шевченковій «Катерині», а її син, як засвідчують його щоденники, в дитинстві і юності дуже страждав через своє походження. Втім, саме материне прізвище згодом стане як літературним псевдонімом письменника — Корній Чуковський, так навіть у такому вигляді потрапить до його офіційних документів. Уже маститим митцем він не цуратиметься свого українства, хоч, як писатиме згодом, в ньому переплелись українські, єврейські і російські корені. Певною мірою цей світоглядний інтернаціоналізм обумовлений тим, що як дитинство і юність, так і творче становлення Корнія Чуковського проходили в поліетнічній Одесі.

На жаль, для переважної більшості з нас він насамперед дитячий письменник, хоч йдеться, в першу чергу, про видатного художнього критика, мовознавця, публіциста, історика літератури, заслуги якого на цій ниві відзначені Ленінською премією СРСР за 1962 рік та високим званням Почесного доктора знаменитого Оксфордського університету. До Корнія Чуковського цієї честі серед російських письменників удостоїли лише Тургенєва, а за кілька років — Анну Ахматову, в жилах якої теж текла українська кров.

Важко повірити, що офіційно освіта визначного інтелектуала і видатного літературознавця обмежувалась… п’ятьма класами одеської гімназії, з якої хлопця виключили через низький «майновий ценз», після його запровадження в освітніх закладах Російській імперії горезвісним циркуляром про «кухарчиних дітей».

Передусім Чуковський у нас асоціюється з літературою для дітей. Малюнок наданий автором

Від босяка — до журналіста

Свою промову на урочистій церемонії в Оксфорді відомий світу письменник розпочав словами: «У молодості я був малярем». Це не порожня бравада, бо ще підлітком Микола Корнейчуков перейшов на власний хліб, заробляючи на життя розклеюванням афіш, ремонтом рибальських сіток та фарбуванням одеських дахів. Однак, незважаючи на матеріальні труднощі і навіть голод, юнак запоєм читав книги і навіть освоїв придбаний на базарі… самовчитель англійської мови, щоб вільно знайомитись із творчістю улюблених Шекспіра, Вальтера Скотта і Чарльза Діккенса.

За порадою ще одного знаменитого одесита — на два роки старшого за нього майбутнього письменника та ідеолога сіонізму Володимира Жаботинського — Микола Корнейчуков приніс до редакції газети «Одесские новости» першу статтю. За отриманий гонорар у розмірі 7 рублів типовий на вигляд одеський босяк нарешті придбав на товкучці пристойні штани, а за два роки вже відомим журналістом із зарплатою 100 рублів на місяць відбув разом з дружиною до Лондона, де працював кореспондентом рідної газети.

На той час «Одесские новости» разом з «Киевскою мыслью» і «Южным краем» не лише формували громадську думку в усьому Малоросійському краї, а й входили до числа найтиражніших газет Російської імперії. Отож матеріали Корнія Чуковського немало посприяли пробудженню самосвідомості населення України як ще до виїзду журналіста за кордон, так і в часи його перебування на території держави з «конституційною монархією». Однак самого кореспондента «Одесских новостей» знайомство з Англією насамперед вразило тим, що, майже вільно володіючи «писемною» англійською мовою, Корній Чуковський… не розумів англійців. Причина виявилась банальною — чи то хтось видер із самовчителя сторінки, присвячені іноземній вимові, чи то їх там взагалі ніколи не було.

Аналогічний казус трапився в Петербурзі, підкорювати який після повернення з Лондона подався провінціал з Одеси. Вже добре відомий завдяки своїм гострим статтям публіцист і літературний критик на цей раз вже сам вразив столичну публіку, поєднуючи абсолютно правильну літературну російську мову з… неймовірними наголосами при вимові слів. Однак так само, як через кілька десятиріч видатний артист і співак Марк Бернес за лічені тижні досконало освоїв «одеський говор», Корній Чуковський у не менш стислі терміни його позбувся.

Непідцензурний «Тараканище»

Започаткований у столиці молодим журналістом і письменником сатиричний журнал «Сигнал» закрили вже після виходу четвертого номера, а редактора-початківця запроторили до будинку попереднього ув’язнення. Справу відразу за кількома кримінальними статтями — від підбурення щодо повалення існуючого ладу до образи його імператорської величності — доручили вести слідчому з особливо важливих справ, що переконливо свідчило: буде за щастя відбутись кількома роками тюрми.

Пов’язаний з образою царствуючих осіб судовий процес був закритим, через що на нього допустили лише дружину підсудного. Обнадіювало тільки те, що захищати звинуваченого погодився відомий адвокат Оскар Грузенберг, клієнтами якого вже побували Максим Горький і Володимир Короленко.

Як згадував потім Корній Чуковський, на відміну від патетичного виступу прокурора Камишанського «захисник розпочав свою промову навіть нібито трохи винуватим голосом:

— Уявіть, що я намалюю на цій стіні осла, а хтось безпідставно заявить, що це не осел, а прокурор Камишанський.

Лунає попереджувальний дзвінок голови суду.

— Хто ображає прокурора? Я, малюючи осла, чи той, хто в моєму безневинному малюнку чомусь вбачає риси… шановного судового діяча? Так само і мій підзахисний зображає осла, дегенерата, пігмея, однак Камишанський, — тут голос адвоката налився металом, — наважується привселюдно стверджувати, що це, начебто, священна особа його імператорської величності. За такі слова слід негайно і нещадно притягати до відповідальності за образу царствуючої особи!»

Зрозуміло, що звинувачувальний запал прокурора миттєво погас, в ослові відразу перестали упізнавати Миколу ІІ, а виправданий підсудний від несподіваного щастя… заридав прямо в судовій залі.

…Буквально через двадцять років казки Корнія Чуковського опиняться під забороною, а їх автора звинуватять у «чуковщині», яка не лише відволікає радянських дітей від реальності, а й пропагує міщанство і «кулачество». Письменника навіть примусять підписати «покаянного листа», якого надрукують газети. Єдиним дитячим твором, до якого, на відміну від аполітичних «Мийдодіра», «Лікаря Айболить» чи «Крокодила», ніколи не висуватимуть жодних претензій, стане казка «Тараканище». Саме її безкарно і з насолодою декламуватимуть як в’язні численних ГУЛАГівських таборів, так і номінально вільні громадяни підневільної сталінської імперії. Для них образ «рудого» і «вусатого» героя служитиме злою сатирою на Сталіна, та, на відміну від царського прокурора, жоден радянський не наважиться навіть заїкнутись про подібні асоціації.

«Где в этих стихах музыка?»

Варто пошкодувати, що Корній Чуковський не став українським письменником. Втім, на відміну від багатьох «землячків», він не відцурався ні рідної землі, ні материнської мови. Так, у 1911 році, коли в царській Росії прихильне ставлення до Тарасового імені загрожувало серйозними неприємностями, письменник пише нарис «Шевченко». Вірші і поеми Кобзаря Корній Чуковський знав напам’ять і, за свідченням сучасників, любив декламувати в колі друзів.

Тонкого знавця поезії не залишали байдужим «топорні», за його визначенням, переклади на російську мову, коли у віршах Сосюри «по розам звенел трамвай», а в Тичини розгніваний пан кричав на мужика: «Жените его!». Літературному критику Корнію Чуковському доводилось роз’яснювати, що українське слово «женіть» означає «гнать», а в Сосюри насправді «на розі дзвенів трамвай». Предметом особливої гордості відомого митця була його особиста причетність до редагування у 1938-1939 роках збірки перекладів творів Шевченка російською мовою.

Та найвагомішим свідченням воістину трепетного ставлення еписьменника до України і української мови є об’ємна книга «Высокое искусство», п’яту частину(!)  якої присвячено аналізу російськомовних «Кобзарів» Шевченка. На переконання Корнія Чуковського, їх спільним недоліком стало надання унікальній поетиці українського генія «сусального обличья камаринского доброго молодца», через що Тарас у російській транскрипції постає поетом «середньої руки», яким невідомо чому так захоплюються українці.

Причина невдач перекладачів — в ігноруванні тієї істини, що мова «Шевченко не праздный перезвон стиховых побрякушек, а могучее средство для наиболее действенного выражения чувств и дум». Корній Чуковський наводить численні приклади огріхів, через які книга великої любові і народного гніву перетворюється у сентиментальний «песенник о вышневых садах и чернобровых красавицах». Зокрема слова

«Ой, вигострю товариша,
Засуну в халяву,
Та піду шукати правди
І тієї слави»

в російському перекладі звучать абсолютно по-іншому:

«Я отправлюсь с верным другом
В путь не для забавы».

Важко не погодитись із Корнієм Чуковським, що з цього тексту ніхто не уторопає, про якого власне «товариша» йдеться і чого прагне розпачлива душа бунтівника-правдолюба. Причому автор наводить сотні подібних прикладів, через які діти цілком справедливо запитують у батьків: «где в этих  стихах музика и за что их надо любить?»

Залишається лише пошкодувати за часами, коли, як писала газета «Московский вестник» у 1860 році, «на кожному кроці зустрінете в нас людей, які захоплюються Шевченком, які вчаться навіть малоросійській мові тільки для того, щоб читати його вірші». До речі, аналогічно вчинив свого часу сам Чуковський, прагнучи насолоджуватись сонетами Шекспіра і поезією улюбленого Уолта Уітмена в оригіналі.