НА ВЛАСНІ ОЧІ

Жителям кримських селищ у пригоді стають не тільки природні умови, а й власна завзятість вкупі з міжнародною технічною допомогою

Лариса УСЕНКО,
«Урядовий кур’єр»
Київ—Сімферополь—Чорноморське—Київ

Скажу відразу, моє відрядження на сонячний півострів, де мала відбутися міжнародна конференція «Регіональний і місцевий розвиток в Україні — кращі практики й нові підходи в політиці» як фініш проекту ЄС/ПРООН «Підтримка регіонального розвитку Криму», почалося з досить прикрого інциденту. Бо літак, що мав за якихось півтори години доправити київських журналістів зі столичного аеропорту в Жулянах до Сімферополя, затримувався ледь не на чотири години! Причому ніхто нікому до пуття нічого не пояснив: мовляв, виною всьому — якісь там «технічні причини». Звісно, якби авіакомпанія, що здійснює рейси Київ — Сімферополь, спробувала звинуватити погодні умови, було б просто смішно: літо надворі, на небі — жодної хмаринки. А ось проти «технічних умов» не посперечаєшся.

Каньйон, печера, що ще потрібно туристам. Фото Олександра ЛЕПЕТУХИ

Під прикриттям «технічних причин»

І нікого не турбувало, що разом з дорослими в аеропорту було чимало дітлашні, навіть до року. Що мами розраховували швидко дістатися Криму і вже там погодувати малечу. Як не турбувало й те, що чимало людей того дня (як і ми, до речі) банально з не залежних від них життєвих обставин запізнилися на зустрічі чи конференції, зірвали угоди й домовленості. Але й на цьому знущання над пасажирами не закінчилося — коли вже оголосили посадку, люди перетнули останню контрольну межу й зайшли в автобус, що мав довезти їх до літака, той завівся, проїхав метрів з 20 і… зупинився. Двері зачинені, вікна — теж, діти за якийсь час почали капризувати, та водій був неприступним, як скеля: двері-вікна не відчиняв, з пасажирами в перемовини не вступав…

Представники авіакомпанії щось пояснити знервованим людям теж не вважали за потрібне. І так — ще майже годину. Коли ми нарешті потрапили на борт літака, настрій у всіх був кепським, і мляве вибачення пілота прозвучало радше як додаткове знущання. Тим більше, що комусь таки вдалося з’ясувати, що все з літаком було гаразд, — і колеса на місці, й хвіст не відвалився, тож жодні «технічні причини» були ні до чого. Просто авіакомпанія, аби не працювати собі у збиток (ну не викупили люди всі квитки на той день!), без будь-яких попереджень об’єднала два ранкових рейси. А що при цьому такою поведінкою повітряні перевізники завдали збитків комусь іншому… Ну, так своя сорочка до тіла ближча, хто цього не знає?! От тільки якби у таких випадках авіакомпанія була зобов’язана компенсувати людям бодай моральні збитки, подібна практика навряд чи мала б місце.

Вже майже два століття маяк на Тарханкуті конкурує за увагу туристів з тамтешньою «Чашею кохання». Фото Олександра ЛЕПЕТУХИ

«Хто ж улітку відпочиває?!»

Нарешті Крим! Позаду всі прикрощі — і ми їдемо в Євпаторію, де оголошено «місце збору», а потім — за графіком далі. Водій — місцевий на ім’я Наріман — виявився балакучим чоловіком середнього віку, тож за якихось 20 хвилин ми вже знали всі найсвіжіші новини, його ставлення до зовнішньої і внутрішньої політики України, надто земельної проблеми, яку доводиться розв’язувати кримським татарам, аби відвоювати собі місце під сонцем (як і скрізь по Україні, до проблем простої людини у місцевої влади часто банально не доходять руки). А ось запитання «А де й коли саме відпочивають кримчани?» змусило чоловіка на мить замислитись: мовляв, а який у нас улітку може бути відпочинок, коли треба заробляти на весь рік? А ось у вересні-жовтні, коли потік туристів схлине…

До речі, дороги в Криму, на відміну від Центральної України, і особливо Київської області, де й досі є шматки траси, що змушують згадувати відповідні служби незлим-тихим словом, досить пристойні («У нас клімат інший — він не псує дорожнє покриття!» — посміхнувся Наріман), тож за якусь годину ми були на місці. Перший пункт призначення — селище Чорноморське, яке є райцентром, а отже «за ним» — унікальний півострів і однойменний мис Тарханкут, що здатні закохати у себе кожного, хто проведе на тамтешній землі бодай кілька годин. До речі, у Чорноморському (нам це розповів перший заступник голови райдержадміністрації Дамір Ібадулаєв), аби познайомити з тарханкутськими принадами більшу кількість людей, навіть створили про нього документальний фільм.

Місце, де «народився» Іхтіандр

Вже перші секунди фільму спровокували бажання обов’язково відвідати мис, на власні очі побачити 42-метровий стародавній маяк, зведений з білого інкерманського вапняку ще 1816 року, побувати у печерах, поплавати у прозорій синьо-зеленій морській воді, сфотографуватися у заростях барбарису чи шипшини (але обережно, аби не поранитися об їх колючки!). Цей мис — крайня точка Тарханкутського півострова, що впритул підходить до двох сіл (Оленівки з Мар’їним) і селища Чорноморського. Його берегова лінія порізана невеликими скелястими бухтами, а під морською водою — море (даруйте за тавтологію, але вона тут доречна) тунелів, гротів і печер, чудернацьких за формою і різних за розмірами.

Та навіть не це є справжньою родзинкою для туристів. Кажуть, що саме на Тарханкуті — в урочищі Малий Атлеш, де морські хвилі пробили в товщі мису тунель заввишки вісім і завдовжки 80 метрів, — знімали легендарну «Людину-амфібію» за Олександром Бєляєвим, тож можна сказати, що тут «народився» Іхтіандр! І не лише «Людину-амфібію», а й «Піратів ХХ століття», «Людей і дельфінів» та інші «морські» стрічки (усього більше десятка). Щоправда, дехто уточнює, що «Амфібію» знімали десь під Форосом, а тут проводилися засекречені підводні дослідження під назвою «Іхтіандр», та це, як мовиться, одне іншому не завада, а лиш додає півострову цікавості.

А зовсім поряд з цим урочищем — незвичайна бухта під назвою «Чаша кохання» — природний басейн діаметром півтора десятка метрів. Місцеві вам із задоволенням розкажуть легенду, як ця гігантська ванна-джакузі з’явилася. Мовляв, колись давно тут гралися діти велетнів. А оскільки вони, з одного боку, були звичайними дітьми, то любили бешкетувати. А з другого — таки були чималенькими, тож коли один з них величезною ложкою вийняв шматок берега і закинув каменюку далеко в море, вода заповнила утворену «ямку» — і тепер ми маємо можливість купатися у такій бухті.

Розповідають, що свого часу у ній навіть полюбляв поніжитися султан. Та ще й з усім своїм гаремом! «То це через султанові забавки бухту так назвали?» — аж засвербіло на язиці запитання. Аж ні! Чи не від її створення закохані пари приїжджають сюди перевіряти свої почуття — беруться за руки і стрибають у воду з найвищої точки, а це десь метрів зо три-чотири. Якщо під час польоту їм удасться втриматись, так само міцно триматимуться одне одного і по життю. А якщо юнак відпустить руку своєї юнки, то, кажуть місцеві, їхні долі навряд чи поєднаються в одну.

А чого вартий тарханкутський Музей під водою! Оскільки у нас не було часу (та й, скажемо так, у більшості вміння занурюватися під воду), ми познайомилися з ним завдяки фільмові. Цей незвичний музей розташований біля бухти Чуча за 70 метрів від берега на глибині до 13 метрів. Його перший експонат, якщо вірити місцевим краєзнавцям, —дипломна робота когось із випускників художнього училища. З’явилась скульптура під водою ще в середині вісімдесятих минулого століття (дехто каже, що у воду вона впала випадково) — й відтоді підводний майданчик почав заповнюватися іншими експонатами.

«За часів Радянського Союзу це були бюсти відомих політиків, керівників держави, — промовляє голос «за кадром», — тож дайвери за звичкою й досі називають музей «кладовищем вождів». З часом там почали з’являтися герої мультиків, кораблі, водолази, поети…» Тож компанію вождеві світового пролетаріату складають його соратники Сталін, Ворошилов, Дзержинський. Та є тут і Бетховен, Пушкін, Єсенін, Добролюбов, Чайковський. У планах — доповнити музей скульптурами Гітлера і Муссоліні, Наполеона і Мао Цзедуна. До речі, один з ранніх експонатів — голова Леніна завбільшки півтора метра — зберігся добре, тоді як багато інших таки постраждали — і не витримавши перевірку часом та стихією, і через те, що відвідувачі часто-густо намагаються прихопити шматочок уподобаної скульптури «на пам’ять».

І вітроелектростанція, й… сучасна  бібліотека

— Щоб наш район став ще привабливішим для туристів (а без цього, погодьтеся, Кримові вижити важко), найголовніше — розвивати території, які раніше вважалися депресивними, — зазначив Дамір Ібадулаєв, — отже ми не тільки будуємо вітроелектростанції (а їх у нас уже дві) й розвиваємо економіку району, а й намагаємося так змінити свідомість наших людей, щоб вони дивилися на власні можливості з сучасних позицій. Маємо 154 кілометри уздовж морського берега, а це величезний ресурс. Тож намагаємось, окрім використання внутрішніх можливостей, максимально залучати інвесторів, а також своєрідною виручалочкою стає міжнародна технічна допомога у рамках проектів ЄС/ПРООН. До речі, саме завдяки цій допомозі ми й створили Стратегію стійкого розвитку Чорноморського району АРК до 2020 року та почати активно втілювати її в життя.

Особливість району — він один з найбільших за площею в АРК, причому майже 85% земель — сільськогосподарські. Тож важливий напрямок розвитку територій — різнобічна підтримка тамтешніх сільгоспвиробників, надто вівчарів. Та найдошкульніша проблема, з якою поки не можуть впоратися навіть спільними зусиллями, кажуть жителі Чорноморського, — брак робочих місць і мала зарплатня як на сільгосппідприємствах, так і на переробних, що аж ніяк не перетворює їх на привабливі для людей. Тож, і це цілком прогнозований факт, ставку вони роблять на все, що так чи інакше причетне до сфери туристичного бізнесу. Виняток — хіба що розвиток екологічно чистого рибного господарства й вирощування марікультур (мідій, водоростей та ін.), та тут, як мовиться, роботи — непочатий край.

До речі, справжньою гордістю Чорноморського є центральна районна бібліотека ім.Корсовецького, обладнана сучасною технікою, придбаною на кошти, виділені для реалізації одного з проектів, та Інтернет-зв’язком. Тепер її двері зачиняються дуже пізно, бо й у людей середнього віку, і в студентів-школярів, та й у літніх теж є там справи, тож вона слугує справжнім культурним центром селища, який дає можливість жителям Чорноморського не почуватися відірваними від світу. Причому абсолютно безкоштовно.

«Наші люди подають на конкурс усе нові проекти, завдяки яким розвиватимемося далі, на сьогодні їх уже 17, один з найцікавіших — «Бібліоміст», — зазначає директор бібліотеки Валентина Кисіль. — Та найголовніше завдання — розширитися, бо приміщення бібліотеки маленьке, давно назріло питання його добудови, але потрібні чималі кошти, тож шукаємо інвесторів, які зможуть нам допомогти…»

…Дивлячись, як ці люди малесенькими кроками втілюють свої мрії в життя, я, у свою чергу, розуміла: їм допомагають не тільки чиїсь там кошти, а й величезною мірою власне бажання, помножене на завзяття. Чим не гідний наслідування приклад?