Його голос завжди можна впізнати за особливим тембром. Тож недаремно в 1999 і 2000 роках на Міжнародному фестивалі «Світ музики» в Італії співак став володарем Гран-прі й диплома «За голос унікальної краси». У репертуарі Олександра Василенка — понад 1000 творів. Це арії з опер та оперет, романси, джазові композиції. І, звичайно, українські пісні. Нинішній рік ювілейний для артиста: відзначив 60-річчя і  35-річчя своєї творчої праці.

— Пане Олександре, важко повірити, що в дитинстві ви боялися навіть думати про фах співака. Чому?

— Мені така кар’єра здавалася чимось  захмарним — навіть мріяти про це не наважувався. Були думки стати боксером: входив до складу збірної команди Києва з боксу. Але після армії  вступив до Ленінградського інституту водного транспорту, бачив у майбутній професії романтику. Саме в студентські роки усвідомив, що люблю співати більш за все.

— Дорога таланту завжди терниста. Я вкотре це усвідомила, прочитавши, що в народній консерваторії вам винесли вирок: «нецікавий голос, звичайний тембр, і марна праця їх розвивати». Що це за народна консерваторія була?

— Вона існувала при Київській державній консерваторії. Керівником була людина поважна, майстер, але просто не розчув, не розгледів. Таке трапляється… Тоді подумав: може, так і є.  Але бачив, що мій спів подобається людям. До того ж мав уже сформований смак — моїми орієнтирами були  Беньяміно Джильї, Робертіно Лоретті, Борис Гмиря. А справжню революцію в моїй свідомості зробив молодий Муслім Магомаєв, який щойно повернувся зі стажування в Італії. Захоплювали його красивий голос, потужна енергетика.

— Помилку виправили, і врешті двері Київської консерваторії відкрилися для вас. Чому не пішли на оперну сцену?

— Мабуть, моя внутрішня природа вела до демократичнішого пісенного жанру. З дитинства найбільше любив пісні й романси. Власне, камерним співом захоплювався зі студентських років. Мій педагог, відома Лариса Руденко, зауважувала, що в мене м’який голос, завдяки чому добре виспівувати нюанси.

— Справді, голос маєте особливий, тому й отримали в Італії звання «Голос унікальної краси».

— Іронія долі! Спочатку за незвичайний тембр мене не взяли в консерваторію, а потім двічі отримав Гран-прі й два дипломи на батьківщині бельканто. Пам’я?таю, виступав на музичному фестивалі в курортному передмісті Рима. Мав два виходи — виконував «Дивлюсь я на небо», «Вівці мої, вівці», «Сорочку», потім — «Гранаду» й кілька італійських пісень. До мене підійшов поважний чоловік, який свого часу був продюсером Лучано Паваротті, Каті Річареллі, інших знаних вокалістів, і сказав: «Я за останні десять років такого тембру голосу, як ваш, не чув». Запропонував укласти зі мною контракт на п’ять років, розпочати роботу за рік. Потрібен був певний підготовчий період — для вдосконалення італійської мови, підготовки репертуару, домовленостей про концерти. Але я відмовився: тяжко хворіла матуся, і я не хотів, щоб вона йшла з життя без мене.

— У вас помітне тяжіння до лірики, виконуєте й веселі, жартівливі пісні. Які вимоги ставите до пісні, котру берете в репертуар?

— Мої критерії з віком дещо змінюються. Трапляється, що, пропонуючи пісню, хтось із авторів читає лише вірш. Інколи показують готову пісню, і я часом емоційно сприймаю її, а текст настільки стає не до вподоби, що доводиться відмовлятися. Тому тепер усе-таки спочатку ознайомлююся зі словами, а потім слухаю музику. Іноді прошу поета трохи скоригувати текст. Але в принципі твір має мене чимось схвилювати, вразити. Якщо так сталося, мій стан обов’язково передасться слухачам.

— У вашому репертуарі  пісні на вірші таких чудових поетів, як Андрій Малишко, Володимир Сосюра, Микола Сингаївський, Борис Олійник, Микола Луків, Вадим Крищенко… Окрема сторінка  —  Дмитро Луценко. Були з ним особисто знайомі?

— Ні. Коли поета не стало, познайомився з його дружиною, Тамарою Іванівною, яка  багато робить для популяризації творчості Дмитра Луценка. Вірші Дмитра Омеляновича імпонують мені тим, що мають зміст, вони просвітлені, там немає пригніченості. Навіть сум у них світлий. Люблю працювати саме з такими авторами. Наприклад, недавно розпочалася моя співпраця з композитором Валентином Касьяновим. Оптимізм дає рух, крила. Треба радіти життю.

— До речі, про веселе й непередбачуване. Жоден співак не застрахований від провалів у пам’яті. Хтось повторює попередній куплет, а, наприклад, Едуард Хіль замість забутих слів співає: «ла-ла-ла». Як ви виходите з подібних ситуацій?

— Інколи щось скажу речитативом, можу навіть повторити фразу чи куплет спочатку. Я зауважив, що забудькуватість має певні закономірності. Часом збиваюся на одній і тій самій зачарованій фразі. Одного разу на концерті у філармонії мав співати «Очі волошкові» й раптом забув другий куплет. Просив допомоги у присутнього там Дмитра Гнатюка, а він теж не міг згадати. Інколи з голови вилітає якесь «магічне» слово, найчастіше це і є дієслово «забути» в різних формах. Принаймні в мене проблеми виникали з рядками: «Не забуть мені ті ночі», «В той незабутній літній час», «Все забудеться чи згадається». Міг би навести ще чимало прикладів.

— Пане Олександре, 35 років на сцені — це багато?

— Це як життя — багато його чи мало? Бувають такі моменти, що ніби й забулися, а коли згадуєш чи насниться, здається, до дрібнички все пам’ятаєш, наче вчора було. Так ми влаштовані. А на сцені я ще не наспівався!

Тетяна КРОП
для «Урядового кур’єра»