Ця розповідь про буковинську жінку Софію Василівну Колодрівську. Їй  випала важка доля: сталінський режим знівечив життя, укравши 17 років молодості. 17 вересня їй виповнилося б 100 років.

Подорослішала дитиною

 

Безтурботного дитинства Софійка не пам’ятала. Бо у 13 років осиротіла: від тифу померла мати. Довелося взяти на себе всю жіночу роботу. Батько вдруге не одружувався, а в сім’ї, крім Софії, було ще четверо дітей: старші брати Діонізій і Павло та молодші сестрички Сюта і Маня.

Працювало дівча так багато, що, згадувала потім, від утоми в очах чорні мухи літали. Природа не обділила її ні здоров’ям, ні красою, а робота і відповідальність сформували сильний характер, загартували. Софія виросла тямущою і розсудливою, господарку тримала в чистоті й охайності. Доля привчила бути  терплячою і богомільною.

До пари роботящій дівчині зустрівся Юстин Колодрівський із Ржавинців на Заставнівщині. Без батька залишився теж рано, у 17 років, тож самостійно газдувати довелося вже з юності. 1934-го побралися: 20-річна дівчина-сирота із Поляни сусіднього Хотинського повіту Софія Стрільчук та 26-річний Юстин Колодрівський. 15 травня 1936 року в них народилася дочка Любов.

Жили у достатку, мали клапоть власної землі, гарне господарство у рідному Юстиновому селі Ржавинці. Тішилися донькою. Перед війною односельці обрали Юстина Колодрівського секретарем Ржавинецької примарії (сільської ради). Він був освіченою людиною і, вочевидь, вельми активним, бо навіть очолював регіональний осередок української громадської організації, часто їздив до Бухареста. Освіту здобував самотужки. Мав здібності до вивчення мов, румунською і німецькою розмовляв вільно. Мав дуже гарний каліграфічний почерк, в румунській армії служив штабним писарем, демобілізувався у чині молодшого офіцера.

Юстин Лазарович Колодрівський (справа) із своїм двоюрідним братом (Буковина 1933 рік). Фото надане автором

 

Прощальна вечеря

 

Улітку 1941 року Юстин Лазарович працював на спорудженні військового аеродрому в Лужанах, що неподалік Чернівців. Нова влада (господарювали «визволителі» на Буковині з 28 червня 1940 року) покликала сільських ґаздів, хто мав добрі коні, перевозити на підводах щебінь. Платню пообіцяли непогану, тож кілька ржавинецьких чоловіків погодилися поїхати на заробітки. Поїхав з ними і Юстин.

Але вранці 12 червня 1941 року йому вручили телефонограму: терміново викликали додому. Ніхто з односельців, які працювали разом з ним, такого сповіщення не отримував. Їдучи 50 кілометрів додому, Юстин мав би здогадатися про щось недобре. Але інтуїція йому нічого не підказала.

У Колодрівських тоді жила на квартирі вчителька. Вона, мабуть, знала про темні задумки влади і могла застерегти про небезпеку. Втекли б тієї ночі з села на кілька днів — врятувалися б. Квартирантка поводилася трохи дивно. Мешкала в літній кухні й зазвичай харчувалася окремо від господарів. Але того вечора раптом запропонувала повечеряти всім разом. За вечерею засиділися до півночі. Вчительку, мабуть, гризло сумління, що вона більше ніколи не побачить цих людей. Страх боровся в її душі з людяністю — і переміг. Певна річ, якби вчителька врятувала Колодрівських, то і сама б потрапила в табори разом із маленьким синочком. Уранці, коли всю сім’ю раптово загнали у вантажівку, вона кинула їм у кузов «воронка» пальто власного сина для Софіїної доньки. Навіщо, дивувалися ті, адже літо. А вона здогадувалася, що шлях арештантам — на північ, і надовго… 

 

Чорний день 13 червня

 

Горе прийшло в родину Колодрівських на світанку 13 червня 1941 року. Озброєні енкаведисти увірвалися до хати, прикладами заштовхали напівсонних людей у кузов вантажівки. Не дозволили з собою взяти нічого — ні харчів, ні одягу. Із Ржавинців забрали ще дві родини: Бойчуків (двоє дорослих і дитину) і Грушовських (двоє дорослих і троє дітей).

— Привезли нас на залізничну станцію в село Вікно. А там народу — море. Дозволили пройти кілька кроків із батьком, а потім забрали. Як виявилося, назавжди. Чоловіків завантажили в одні вагони, жінок з дітьми — в інші. Плач, ридання, крики, прокльони жахали людей, — згадує той чорний день Любов Юстинівна Садова, дочка Колодрівських. — Того дня я востаннє бачила батька. Що з ним сталося, де, коли і за яких обставин він загинув, мені не відомо і дотепер.

Юстинова мати Оксана прибігла попрощатися із сином, невісткою та онукою. Бідолашна бігла до станції навпростець кілометрів із десять. У вузлику несла мамалигу і шматок сала. Від швидкого бігу літню жінку залляло кров’ю, вона знепритомніла — люди ледве відлили водою, а через кілька місяців від туги і горя померла.

 

Довга дорога на голодне заслання

 

Везли спецпереселенців під конвоєм у товарних вагонах. Від спеки і втоми дорослі непритомніли. Сидінь у вагонах не було, жінки їхали стоячи, з маленькими дітьми на руках, спали по черзі в кутку товарняка. На станціях арештантам давали по черпаку баланди з відер і по шматочку хліба. Вже за Волгою Софія Колодрівська дізналися, що почалася війна.

Спочатку «ворогів народу» привезли у глухе село Омської області. Розселили в порожні хати по п’ять сімей в кожну кімнату. Господарів цього хутора також переселили — розкуркулили.

Із Софією Колодрівською в кімнаті жила сім’я з п’ятьох дітей, яких покинула мама, — віддала золоті сережки конвоїрові і втекла вночі. Старшому з братів було років із двадцять, інші четверо — малолітні. Хлопець народився горбатим, мав погане здоров’я. Від розпачу і туги у нього стався серцевий напад і він помер. Сиріт забрали в дитячий будинок.

На засланні голодували. Діти ходили хутором і випрошували у людей, що залишилися, милостиню. Місцеві теж бідували, але ділилися з переселенцями чим могли: хто сухарем, хто картоплиною. Підбирали що бачили зі смітників: лушпиння картоплі, риб’ячі голови, інші недоїдки. Ледь виживали.

Спецпереселенок погнали на роботи до колгоспу. До осені заготовляли сіно, взимку вручну молотили на току пшеницю. Іноді мамам вдавалося винести пригорщу дорогоцінного збіжжя, яке вечорами пекли дітям на «буржуйці». Але хтось доповів про «крадіжку», і жінок почали обшукувати ретельніше.

 

Вовки були милосерднішими за людей

 

Багато дітей помирало. Не витримували довгої зими, тріскучих морозів. У хатах було так холодно, що замерзала вода у відрах. Не було що їсти, не було в що одягатися. Матері скаржилися, що діти помирають від голоду. Влада «змилосердилася»: стали давати на кожну дитину по півлітра обрату (перепущене через сепаратор молоко).

Одного разу наприкінці зими Софія Колодрівська ще з однією жінкою затрималися на роботі. Колгоспний тік був на околиці хутора, до перших хат — кілька кілометрів, а навкруги — тайга. Поверталися додому смерком. А ж раптом… вовки. Зграя взяла жінок у кільце. Від страху жінки попадали навколішки, молилися, плакали, прощалися з життям. Сіроманці не нападали і не відходили, сиділи і чекали. Здавалося, так тривало вічність. Над ранок вовки зникли так само раптово, як і з’явилися. Вже потім місцеві жителі пояснили, що вовки гуляли «весілля». Можливо, вовчиця пожаліла жінок і не напала, а може, Господь їм подарував друге життя для нових випробувань?

 

Люди «другого сорту»

 

Улітку 1942 року в тих краях була дуже велика повінь. Спецпереселенців перевезли в село Ситомино Тюменської області Ханти-Мансійського округу. Село стояло на річці Об. По обидва береги — тайга. Софія Колодрівська працювала в рибтресті, її доньку віддали у дитячий садок.

Робота в рибтресті була важкою. Жінки на ногах працювали по 14—16 годин. Виловлену рибу сортували, чистили, в’ялили, солили, коптили. Сотні бочок щоденно відправляли на фронт. Була тут і вахта. Катер з баржею відпливав по рибу до риболовецьких артілей. Жінки з дітьми не бачилися по два-три тижні.

Тоді ввели карткову систему. Людина, яка працювала, отримувала 700 г хліба, на дитину давали 400 г, а тим, хто не працював, — 300 г. На дітей раз на місяць давали 400 г масла.

Узимку жінки працювали на лісозаготівлі по пояс у снігу. Інколи їх виганяли на річку Об заготовляти на літо лід для погребів, де зберігалася риба.

Від такої каторжної роботи у жінок полотняні сорочки на плечах розлазилися. Ватні штани і куфайки не встигали за ніч висохнути. Нелюдські навантаження висотували жили, калічили душі. Від непосильної роботи і переживань молоді жінки старіли на очах, вгрузали в хвороби, масово помирали.

Одного разу до рибтресту прийшла завідуюча лікарнею і попросила директора, щоб той дозволив їй взяти на роботу двох жінок — прачку і санітарку. Лікарка обрала Софію Колодрівську  санітаркою і ще одну жінку — прачкою.

У лікарні розмістився шпиталь, де лікували важкопоранених. Щоранку начмед з ваткою в пальцях здійснював обхід палат, влаштовував показову дегустацію чистоти. Витирав каркаси ліжок, тумбочки, підвіконня, підлогу… Але вата щоразу залишалася білосніжною. За таке старанне виконання обов’язків Софію  взяли в лікарню кухарем.

Жінка із шестирічною донькою оселилася при лікарні. Стало легше жити — хоч би їсти було що. Але не довго тривало це щастя. Перевіряльники дізналися, що їжу пораненим готує «ворог народу», а це, мовляв, неприпустимо, тож Софію знову спровадили на роботу  до рибтресту.

Сталінський режим постійно давав зрозуміти, що таким, як Софія Колодрівська, не місце серед людей, вона другосортна, не така, як усі, «ворог народу», а ворогів треба нищити морально і фізично: приниженнями, знущаннями, каторжною роботою.

 

«Безштанна команда»

 

Восени 1943-го Софіїна донька Люба пішла до першого класу. У школі не було ні зошитів, ні ручок, ні чорнила. Писали хто на чому міг: на березовій корі, на клаптиках старих газет. Замість чорнила використовували сік брусниці. Місцеві діти знущалися з переселенців, дражнилися, називали їх «безштанною командою». А в українських дітей і справді не було елементарного, навіть білизни. Шкільною формою в Люби було плаття з мішковини, валянки і перешита зі старого піджака куртка.

Лише наприкінці 1943 року спецпереселенцям дозволили написати додому листи. Усі дуже зраділи: хотілося знати, як там вдома, адже досі родичі не мали жодної звісточки від репресованих, думали, що ті давно повмирали на чужині.

Софія Василівна на засланні. (с. Ситомино 1945 рік). Фото надане автором

 

Втеча

 

Восени 1946 року Софію Колодрівську приїхав відвідати її батько Василь Стрільчук. Було це в середині жовтня. Пароплав робив останній у цьому році рейс. Річка Об замерзала, і на півроку припинялася навігація.

Чоловік приїхав, аби забрати з висилки додому на Буковину Софіїну доньку. Їхати з дідом, якого майже не пам’ятала, дитина не хотіла. Вона звикла бути з мамою і не хотіла з нею розлучатися. На пароплаві дуже плакала, схопилася за мамину шию і не відпускала. Софія Василівна вмовляла доньку поїхати. Так за сльозами, вмовляннями і прощаннями вони незчулися, як на пароплаві підняли трап, і корабель відплив на середину річки.

Виникла складна ситуація. Софія Колодрівська не збиралася їхати, тим більше тікати із заслання. За п’ять років висилки мати з донькою сяк-так обжилися, звикли до нового місця, жорстких порядків.

 Важко довелося втікачам на пароплаві. Софію на кожній пристані шукала міліція. Її батько підплачував капітанові, і жінку прикидали вугіллям, ховали у трюмі. Так за 18 діб дісталися до Тюмені. Потім на товарняку сім діб добиралися до Москви.

У Москві в них закінчилися гроші — не було ні на квитки додому, ні на хліб. На вокзалі тоді було дуже багато мобілізованих солдатів. Вони й урятували втікачів від голодної смерті.

Але не було б лихого, щоб на добре не вийшло. На вокзалі Софія випадково познайомилася із жінкою, теж спецпереселенкою, яка їхала із сином до містечка Новоселиця. У землячки-буковинки було дуже багато речей. Жінка погодилася дати грошей на квитки в обмін на допомогу з багажем.

 

Удома чекав голод

 

Так нарешті дісталися на батьківщину. Оселилися втікачі у батьковій хаті в Поляні на Хотинщині. Разом з ними в іншій кімнаті ще жив Софіїн старший брат Павло із дружиною і дітьми.

1946 рік на Буковині був неврожайним. Спека вбила усе, що вродило, починався голод. У хаті завелися сварки через нестатки. Узимку було ще сяк-так, а навесні 1947-го голод постукав-таки у кожну хату. Софія з донькою стали для родичів зайвими ротами. Порадившись, переїхали до Ржавинців, у рідне село Софіїного чоловіка. Тут у них був власні город, сад, хата. Але жити до себе їх забрала рідна сестра покійної Софіїної мами. У тітки Ліпи Люба пасла корову, а Софія працювала в колгоспі. Восени, аби не обтяжуючи тітку, перейшли до власної хати. Тут було добре, хоч і жили напівголодні, в холоді (не мали заготовлених на зиму дров), зате нікому не заважали.

Однак щастя тривало недовго. Прийшла звістка про те, що спецпереселенців, які повтікали із Сибіру, знову забирають на заслання.

Софія Колодрівська втекла до родичів, щоб переховатися.

— У 12 років я залишилася без тата і мами — одна-однісінька, — згадує ті трагічні часи Любов Юстинівна. — Улітку носила дрова з лісу на худюсіньких плечах. Бувало, зимою бракувало дров, то тут, де ми зараз живемо, був панський сад, я йшла в сад і рубала сирі краки, і тим робила в хаті тепло. А їсти теж не було нічого, крім кукурудзяної муки і картоплі. Спала на вереточці з клоччя, накривалася маминою куфайкою, у тій куфайці й грубих маминих черевиках ходила до школи. Щосуботи бігла навпростець лісом, щоб побачитися з мамою. Вона мене купала, розчісувала волосся, давала щось смачненького попоїсти, і я зі сльозами й тугою йшла назад у самотність. Так тривало десять місяців.

Востаннє Люба бачилася з мамою за тиждень до Зелених Свят 1948 року. Софія сказала доньці, щоб та не приходила у Зелену суботу, а прибрала в хаті, адже у Ржавинцях престольне свято.

До Люби на храм прийшла двоюрідна сестричка з Поляни, де переховувалася її мама. Промовила з порога плачучи: «Любко, твою маму міліція забрала від нас у п'ятницю».

 

На тюремних нарах

 

Згодом Софіїна донька дізналася, що її мама перебуває у слідчому ізоляторі в Чернівцях, і два рази на тиждень їй можна носити передачі.

У той час тюрма для багатьох, на жаль, стала звичним місцем. Комуністичний режим кидав у тюрми десятки тисяч людей. Усі знали, що більшість засуджених ні в чому не винні, поневіряються ні за що.

Ходила Люба в тюрму двічі на тиждень. Боса, пішки, бо транспорту із села до міста не було. Спочатку її до тюрми проводжав батьків брат Павло, а потім вона домовилася з односельчанкою, яка щочетверга ходила до сина в лікарню. З вечора Люба приходила до матуші Гафії і в неї ночувала. Вставали удосвіта, о четвертій ранку, і лісом навпростець йшли до Чернівців.

Крім кукурудзи, у дівчинки нічого не було. Вона продавала зерно і на ті копійки купувала мамі хліб, булочки, грудочку масла, цукерки.

Одного разу черга до тюрми була дуже велика, сонце пригріло, і Люба знепритомніла. Коли отямилася, то вже було пізно — передачі не приймали. Сувора наглядачка, якій дитина спробувала передати заявку на передачу, сердито порвала її дорогоцінний аркуш і жбурнула клапті в лице. Вечоріло. Йти самій 25 кілометрів через Чорнівський ліс 12-річна дівчинка не наважилася. Того вечора вона мусила тинятися попід плотами в Садгорі (передмістя Чернівців), аж поки її на ніч не взяли добрі люди.

Господарів так вразила Любина розповідь, що вони запропонували дівчинці залишатися у них на ніч будь-коли, якщо буде потреба. Дівчинка тепер приходила до цих людей надвечір, ночувала, а вранці йшла до тюрми.

Восени 1948 року Софіїну доньку прийняли до себе чужі люди в сусідстві — фактично взяли за наймичку. Працювала важко, годувала свиней, обробляла город, гляділа корову, пекла хліб. Та ще хазяйка заборонила дівчині відвідувати маму в тюрмі.

Часто Люба згадувала про маму. Сумувала за нею, за материнською любов’ю, ласкою. Ніхто ніколи не турбувався про сироту, не пожалів її, не порадив. У неї як дитини «ворогів народу» навіть хотіли відібрати город, який Юстин Колодрівський, ще парубком купив у пана. Але добрі люди захистили сироту.

 

У жіночому таборі Унжлагу

 

Навесні 1949 року надійшов лист від Софії з табору. Її засудили на шість років за втечу і доправили в Унженський виправно-трудовий табір у Горьковській області. Відтоді донька з мамою тільки листувалися.

Відбувати тюремний термін разом із жінками-вбивцями і злодіями для невинної людини — смертельна небезпека. Жінки-урки набагато жорстокіші за чоловіків. Та й робота тут була ще важча, аніж на засланні. Ув’язнені пиляли ліс, працювали на пилорамах, виготовляли шпали, заготовляли дрова для Москви. Хто не виробляв норми, не отримував тюремної баланди.

Софії Колодрівській у таборі пощастило. Її вподобала зеківська отаманша за те, що Софія вміла шити одяг. Рецидивістка мала майже двометровий ріст і важила понад півтора центнера. Казенна одежа на неї просто не налазила. Паханша мала груди дуже великого розміру, навіть могла під ними заховати саморобний складаний ніж і заточку. Цю таємницю знало лише кілька людей, серед них була і Софія.

Свідоцтво про одруження. Фото надане автором.

Улітку 1953 року Софію Колодрівську амністували і випустили з табору. Але ще п’ять років вона мусила поневірятися Сибіром серед тисяч таких, як і сама, спецпереселенців. Повернутися додому надії майже не було. Але знайшовся один шлях. Виїхати із Сибіру можна було, лише змінивши прізвище.

Софія Василівна Уріх (зліва) з чоловіком Олександром Андрійовичем Уріхом. (Челябінська область 1957 рік). Фото надане автором

Зустрівся добрий чоловік, німець за національністю Олександр Андрійович Уріх. У червні 1956 року оформили шлюб, зробили документи і після двох років спільного життя розлучилися: він перебрався до своєї німецької общини на Поволжя, а Софія Колодрівська нарешті 4 липня 1958 року повернулася на Буковину.

Паспорт варога народу. Фото надане автором

 

Ще додалося восьмеро дітей

 

На той час Софіїна донька Люба вже була заміжньою. У 1953 році вона вийшла заміж за такого самого сироту, як і сама (мати її нареченого померла в голод 1947-го). Молодята власного житла ще не мали, жили у хаті чоловікового батька. Взяти до себе маму, яка повернулася із Сибіру, донька не мала змоги. Оселитися в хаті чоловіка Юстина Софія теж не могла. Влада конфіскувала житло, віддала його приїжджим учителям. У 44 роки жінка опинилася на вулиці.

Деякий час жила у родичів.

Сім’я Садових Любов Юстинівна і Михайло Васильович з Софією Василівною (справа)  (с. Ржавинці 1959 рік).

Дні минали. Ситуація здавалася безвихідною. Почув про Софіїну біду вдівець Никифір із вісьмома дітьми. Двоє його дочок вже були заміжніми, а четверо синів і двоє доньок — підлітками. Чоловік запропонував Софії жити разом. Іншого вибору в неї не було, тож погодилася.

Паспортні відмітки про місце проживання. Фото надане автором

 

Дрібка запізнілого щастя

 

Післявоєнні роки були важкими. Люди жили в бідності й нестатках. Працювали багато, заробляли мало. Колгоспникам нараховували палички-трудодні замість грошей, службовці отримували мізерні зарплати.

Нова сім’я зустріла Софію з радістю. Жінка полюбила сиріт, наче власних дітей. Никифір був ввічливим, стриманим, роботящим.

Софія гнути спину на комуністичний режим більше не хотіла. Сталінську конституцію вона називала «проституцією». І, мабуть, мала повне на те право. На засланні й у таборі вона на собі відчула «гуманне ставлення» радянської влади.

Займалася домашнім господарством — сім’я ж була чималенька. А ще — корова, город, великий сад. Усьому треба було дати раду. У її господарстві нічого не марнувалося. Яблука-падалиці сушили на узвар, сливи в’ялили в лозниці, з винограду чавили вино, добірну садовину продавали на базарі. У Софіїній хаті було так гарно прибрано і затишно, ніби в музеї. Гукни — і від чистоти голос луною покотиться. Здавалося, що меблі, каструлі, тарілки, чашки, якщо їх хтось неправильно ставив, починали лаятися і ремствувати.

Софія Василівна (зліва) з донькою Любов’ю Юстинівною  і онуками-двійнятами (с. Ржавинці 1962 рік). Фото надане автором.

З часом Софія купила собі ручну швейну машинку «Зінґер» — здійснилася її давня мрія стати кравчинею. У її блузки, сарафани, сукні, спідниці, костюми згодом вдягнулося майже все село.

Роки репресій, в’язниць і таборів вкоротили їй життя. Померла Софія Василівна Колодрівська у листопаді 1985 року, так і не дізнавшись, за що їй понівечили життя…

 Орест ГОРЯНСЬКИЙ 
для «Урядового кур’єру»