— Молодчина! Ось і вимовив те складне «ер», — наче за власну дитину радіє за малого пацієнта Андрійка логопед Марина Решетняк.
Симпатична, врівноважена, а глибокі озерця її очей, здається, ось-ось розхлюпають добро… Здається, вона вже цілком упоралася з тим стресом, який їй довелося пережити.
Марина народилася й виросла в поліському містечку Березне на Рівненщині. Свого часу сюди, в Надслучанську Швейцарію, доля закинула її тата, лікаря-педіатра Андрія Губка, уродженця Слов’янська.
— Як і тато, я дуже люблю дітей, — каже Марина. — Тож професію логопеда порадив мені саме він. Готували цих фахівців у Слов’янському державному університеті. Тож я, не задумуючись, поїхала на малу батьківщину тата. До того ж там жила моя бабуся, тому влаштувалася без проблем.
Університет вона закінчила з відзнакою і здобула фах логопеда — учителя допоміжної школи. У Слов’янську вийшла заміж, влаштувалася за фахом у дитячому реабілітаційному центрі.
— Якщо відверто, то ми ще до неї планували переїхати на Рівненщину. Але ж не в авральному режимі. Війна все змінила: ми зібралися практично за один день. Вдома одразу ж звернулася в центр зайнятості: сказала, що хочу започаткувати власну справу з надання послуг логопеда. У Слов’янську я вже намагалася щось подібне зробити, адже ідея власної справи зародилася давно. Тоді у мене нічого не вийшло, а тут, як кажуть, не було б щастя, та нещастя допомогло. Вивчення кон’юнктури ринку, реклама, прорахунок максимального й мінімального бюджетів — усе це ми доволі оперативно зробили у центрі зайнятості. Тож я без проблем захистила свій проект і отримала 7 тисяч гривень одноразової допомоги на відкриття підприємницької діяльності. На них я змогла орендувати ось це невеличке приміщення, купити меблі, виготовити флаєри та візитівки.
У липні логопедичний кабінет «Розмовляйко» прийняв перших відвідувачів. Марина працює переважно з дошкільнятами: тут і постановка й автоматизація звуків, і логопедичний масаж, і логоритміка, що розвиває правильне й красиве мовлення. Каже, що подібну корекцію найоптимальніше робити до школи. Вона сама говорить чітко і правильно, а ще — надзвичайно радіє, коли бачить результат своїх зусиль, коли діти «виговорюються» просто на очах.
Той результат допомагає їй повірити, що почати життя по-новому — цілком «підйомне» завдання. Хоча… Вона й тепер живе неначе в двох вимірах — слов’янському та рівненському. Там, на малій батьківщині чоловіка, залишився їхній будинок, і він змушений за ним наглядати. Бо ж, хоч Слов’янськ нині й мирне місто, проте люди ще побоюються купувати там нерухомість. Тому в Рівному Решетняки винаймають квартиру. 12-річна Іринка ходить у школу.
— Мені здається, що десь там, у небесній канцелярії, тато робить за мене якусь позначку: ось такий у нас із ним особливий зв’язок. І Господь приймає його та наші прохання: завдяки людям, які в цей нелегкий час зустрілися на моєму шляху, все склалося. Словом, ми відчули, що у нас усіх одна країна і, за великим рахунком, одна доля. У Слов’янську ж ми могли відверто поговорити хіба що з сусідами, які розділяли наші проукраїнські погляди. Тепер ментальність земляків мого тата на очах змінюється. Коли люди зі сходу приїздять сюди, в Західну Україну, вони кажуть: тут живуть краще, ніж у нас! Так, краще. Але ж і працюють значно більше! Там люди хочуть мати гроші, але не готові ( за винятком хіба що шахтарів) тяжко працювати, щоб їх заробляти. А у нас, бува, відчиниш двері, а там тільки дружина і десяток дітей, бо чоловіки на заробітках.
Не скажу, що це добре, коли роз’єднані сім’ї. Краще було б повноцінно жити і заробляти на пристойне життя поряд зі своєю родиною. Але поки що реалії такі: поліщуки возять свої роботящі руки по світах, аби утримувати сім’ї. А ще на заході зовсім інша духовність. Мені здається, що нині Україна, як ті діти, що приходять до мене в кабінет, теж потребує певної корекції. Тільки не логопедичної, а значно серйознішої — корекції єдності суспільства. Якщо ми всі, на заході й на сході, будемо єдині в прагненні жити краще, а значить — відповідно працювати, — то неодмінно змінимо країну на краще, — переконана Марина Решетняк.
Від автора. Нині на Рівненщині офіційно зареєстровано понад півтори тисячі людей, яких чомусь не хочеться називати отим казенним словом «переселенці». Скажу так: наших співвітчизників, у двері до яких постукала страшна війна. Насправді ж їх більше: хтось живе у родичів і з різних причин не хоче афішувати свого перебування, хтось намагається почати життя з чистого аркуша… Скільки зусиль треба докласти нам усім, щоб ментально назавжди стати однією великою родиною, яку ніколи не розділить ніхто на світі? Відповідь дасть його величність Час — найкращий лікар, психотерапевт і провидець.
Ми в Google+