Якось ще за кілька місяців до подій на Майдані зустрівся із давнім знайомим сумчанином, якому вже за 90. Дідусь, попри свій поважний вік, активно цікавиться всім, що відбувається навколо. До того ж, по-своєму оцінює.

Кажучи про ті чи ті події, зітхнув з ностальгією: мовляв, раніше були зовсім інші часи — бурхливі, знаменні, знакові. Громада знала, за кого (чи за що) ставала грудьми, була одержима якимись конкретними ідеями, за щось боролася, щось відстоювала, у щось свято вірила…

Пригадав дідусь ще царя-батюшку, колективізацію, Сталіна, будівництво світлого майбутнього — комунізм, перебудову, словом, ледь не всі події, свідком яких довелося бути. І хоч усі ті починання і наміри свого часу луснули, як мильна булька, все ж, за визначенням ветерана, важливий сам факт, бо вічного нічого немає.

А насамкінець резюмував: за останні 20 з лишком років українським керманичам так і не вдалося запропонувати суспільству якусь одну потужну ідею, яка б усіх згуртувала, об’єднала, зрештою — повела окрилену націю на масштабну розбудову України.

Спершу хотів був протиставити аргумент на кшталт того, що раніше і вода мокрішою була. До того ж, не таке вже й безбарвне життя протягом останніх двох десятиріч. Однак передумав. Бо прислухався до співрозмовника і — майже погодився з ним.

Бо й справді: за всі незалежні роки на жодному з етапів не мали якогось одного — єдиного потужного духовного стрижня, який би по-справжньому зцементував народ, зробив його монолітним і єдиним. Хіба що сам факт здобуття Незалежності став по-особливому знаменним, однак так і не знайшов подальшого поглибленого розвитку.

Справді, украй важливе значення мали і мають ті кроки, які пропонувалися суспільству на тих чи тих часових відрізках: зміцнення промисловості і агропромислового комплексу, залучення інвестицій і будівництво, розвиток медицини, освіти і соціальний захист, орієнтація на європейські цінності тощо — перелік можна продовжувати.

Були певні намагання примирити і об’єднати ветеранів Радянської Армії та УПА, перекинути своєрідний мовний місток між Заходом і Сходом тощо. Однак ці спроби так і залишилися ними, бо монолітність суспільного згуртування хоч і зміцніла, але явно не досягла бажаного рівня. Нація ж так і не отримала свого другого дихання і не стала по-справжньому оновленою і просвітленою.

То невже суспільство приречене на постійне хитання: у кращому випадку — в суєті суєт, у гіршому — між Сциллою і Харибдою?

Хтось може стенути плечима: а чи взагалі потрібно щось вигадувати? Живуть же десятки інших народів у добрі-спокої, не переймаються подібними клопотами — і горя не знають.

Аргумент хоч і вагомий, однак занадто дискусійний. Бо кожна нація приходить до заможності і благополуччя власною дорогою. І, як правило, саме завдяки об’єднавчим ідеям.

Утім, для того й історія, щоб пропонувати свої варіанти розвитку чи об’єднання роз’єднаних. У ці бурхливі і трагічні дні, коли події змінюються, мов у калейдоскопі, на історичному порядку денному постав ще й конфлікт на південному півострові, «запропонований» російськими сусідами.

То чи не може так статися, що саме події на Майдані в сукупності з кримським та низкою інших сьогоднішніх надзвичайно проблемних питань складуть потужну об’єднавчу основу, а водночас означать своєрідний історичний Рубікон, перейшовши який народ зміниться якісно і духовно, стане зовсім іншим?

Цілком ймовірно. Але: поживемо — зрозуміємо.