«Кажуть, коли сплять немовлята, вони розмовляють з ангелами. І усміхаються уві сні до них. Навряд чи розповідали ангели трійнятам Вірочці, Надійці та Любі Мартинчукам, що їхня мама після неймовірно тяжких пологів назавжди покинула цей світ, щойно тато встиг забрати малюків додому. І що їхній матусі тоді ледве виповнилося 28.

Уже маючи маленьку Марійку, Наталка і Володя Мартинчуки дуже хотіли для неї братика чи сестричку. Особливо Наталка. «Як вона сама житиме в цьому світі?» — часто казала чоловікові. Тоді вони жили у Володимирецькому районі, який відчув на собі страшний подих Чорнобиля, і обоє вчителювали в сільській школі. А вже як Наталка завагітніла, лікарі були невблаганними: потрібна тільки чиста зона проживання. Коли ухвалили рішення про переїзд, їм здавалося, що за ними плаче все Полісся, так не хотіли їх відпускати учні, колеги, односельці. Ніби передчували біду.

І ось настав день, коли радість і біль сплелися в серці молодого батька.

— Дівчатка стали краще їсти, набирають вагу, — голосом доброї феї каже чергова медсестра.

— Будьте готовими до найгіршого, ваша дружина в тяжкому стані, — лунає безжальна фраза лікаря».

У 2004 році Володимир Мартинчук вулицями Києва ніс Олімпійський вогонь

Вистояли всупереч долі

Це початок матеріалу «П’ять усмішок усупереч долі», який «УК» опублікував майже чверть століття тому, ще в безінтернетну добу. Але газету з цією історією, пригадую, зачитували до дірок. Люди просили знайти ще один примірник і надіслати їм.

«Певне, сама доля привела згорьованого Володимира до першого заступника голови Рівненської облдержадміністрації Валентина Кроки, який твердо вирішив допомогти Мартинчукам. Рівненському міському голові Володимирові Морозу теж не треба було довго пояснювати ситуацію. І вже за кілька днів з’явилося розпорядження про надання трикімнатної квартири у Рівному сім’ї чорнобильців Мартинчуків». — «УК», 15 лютого, 1997 року.

Саме на цю адресу надходили посилки та перекази з різних куточків України. Без перебільшення, вся країна тоді поділилася з Мартинчуками добром: хтось надіслав теплі речі, хтось іграшки, а видавництво «Веселка» — яскраві дитячі книжки, які ще пахли свіжою фарбою. Пригадую, як і сама прийшла відвідати родину, а Володимир відчинив двері шафи й показував, скільки там гостинців. І сказав: «Подякуйте від мене всім небайдужим людям. Не встигаю відписати їм листи, адже сплю по кілька годин на добу». Тоді в «Урядовому кур’єрі» з’явився ще один матеріал.

«Ось уже рік, як у новій квартирі б’ються три нові життя. Три маленькі серця. П’ятирічна Марійка чудово розпізнає сестричок і допомагає їх доглядати. Лікар Олена Голуб з обласної дитячої лікарні, де після народження виходжували дівчаток, стала хрещеною для однієї з них. А образ мами заповнила для дітей їхня няня Марія, дружина троюрідного татового брата. Це її дбайливі руки, які виростили трьох власних дітей, навчили Вірочку, Надійку і Любу їсти, ходити. І далеко не всі діти в рік уміють робити те, що наші дівчата», — писав «УК». Здається, чимало наших читачів уже чекали на продовження цієї історії.

І Тетяна Голуб, і Валентин Крока стали щиримо друзями родини. Вони допомагали завжди і в усьому. Я теж усі ці роки тримала в полі зору життя Мартинчуків. Здебільшого через періодичні зустрічі з татом, який працював консультантом в обласній раді.

«Дівчата їздили у Францію, в гостинні французькі родини», «Дівчата вступили в ліцей у Луцьку», «Марійка вийшла заміж, я вже маю онучку», — постійно ділився новинами.

А торік у День Перемоги надійшла страшна звістка: Володимира Мартинчука не стало — серце зупинилося уві сні. Трійнятам було по 23.

Днями, впорядковуючи архіви, знайшла чорно-біле фото щасливої родини, яке тоді публікував «УК», і вирішила зустрітися з дівчатами. Цього року 26 жовтня Вірі, Надійці та Любі виповнюється по 25 років.

Ми ділимося добром з іншими

Симпатичні стильні шатенка та білявка, наче з обкладинки модного журналу, чекають на літній терасі одного з рівненських кафе. «Вам щось замовити?» — запитують в один голос. Це Віра та Люба Мартинчук. Надійка живе і працює в Польщі, тож із нею, як і з Марійкою, ми поспілкувалися пізніше.

Мене приємно вразила їхня життєва філософія: дівчата дають собі раду самі й допомагають тим, хто потребує.

Разом згадуємо тата, який для них, з усього видно, був просто-таки всесвітом і непорушним авторитетом, його слово — закон.

«Ми змалку навчені до дисципліни: рівно о 21.00 — у ліжку. Субота — день генерального прибирання. Тато готував нас до вступу у Волинський обласний ліцей з посиленою військовою підготовкою, тепер йому присвоєно ім’я Героїв Небесної Сотні. Крім математики та української мови, треба було скласти іспит з фізкультури на рівні зі спортсменами. Уявіть: улітку на канікулах усі діти сплять, а ми о 6.30 уже тренуємося. Ось, дивіться (гортають смартфони): ми всі троє у військовій формі, вже студентки. Тато дуже любив це фото. Ліцей дав нам ще більше впевненості, витримки та вміння самоорганізуватися. Це дуже важливо в житті».

Коли раптово помер батько, зникло відчуття, що завтра в них буде все. Не стало ангела-хранителя. Тоді, максимально сконцентрувавшись, взяли власну долю кожна у свої руки. До роботи вони звичні: коли навчалися в університетах, хоч і отримували стипендію, підпрацьовували. «Не розривати ж нам було тата на шматки! А ми хотіли бути гарними, мати стильні речі. А у 18 він дав нам повну свободу, вочевидь, побачив, що не зійдемо на манівці», — розповідають.

До речі, старша Марійка закінчила Національний університет водного господарства та природокористування, стала інженером і тепер проєктує дороги. Разом із чоловіком Валерієм виховують п’ятирічну Злату — улюбленицю всієї родини з Україною в серці. Віра, випускниця того самого вишу, наче риба у воді почувається в організаційних речах: вона офіс-менеджер та кадровик. А ще чудово фотографує: має неймовірне бачення кадра.

«За свої перші наколядовані в дитинстві гроші я купила фотоапарат-мильницю, далі змінила на сучасніший, інший. А тепер із технікою проблем немає, ще й фотошоп на поміч».

Надія та Люба закінчили Рівненський державний гуманітарний університет, вони психологи. І хоч за спеціальністю не працюють, знання психології допомагає знаходити контакт із людьми. Надійці — в Польщі, де вона мешкає, займається кінним спортом, бо з дитинства любила тварин. «Коні — моя терапія, особливо після того, як не стало тата», — зізналася в розмові через вайбер.

А Люба утверджує себе у власній справі, вона візажист. І знову прислужилося дитяче захоплення. Коли вчилася в художній школі, її роботи виборювали призові місця на конкурсах. А ще дівчина всіх підфарбовувала, тож тепер у салоні обдаровує красою інших, насамперед наречених. Веде власну інстаграм-сторінку. І нещодавно створила сім’ю: «Мого чоловіка звати Артур, він дуже схожий на тата. А ще його стригла та сама майстриня, що й тата. Бувають такі збіги».

Дівчата живуть татом і навіть, як бачимо, приміряють на нього вибір свого життя. Напевно, так і має бути.

«Нам здається, що він ось-ось з’явиться, що поїхав у відрядження, — а руки самі тягнуться до смартфонів із його фотографіями: — У 2003 році на конкурсі «Гордість країни» ми перемогли в номінації «Сімейна історія». Ось тато несе Олімпійський вогонь у Києві. Йому це довірили, бо він усе життя грав у футбол. Поруч — Сергій Бубка, Ані Лорак, Руслана. Тоді саме світові літні Олімпійські ігри розпочалися в Ірландії».

І знову повертаємося до сьогодення. У ньому їх оточують щирі й співчутливі люди: педіатр Тетяна Голуб тепер опікується Златою, вона друг усієї родини. А багаторічний депутат обласної ради Валентин Крока для них наче другий тато. «Він не уявляє себе без допомоги іншим», — кажуть дівчата. І теж намагаються бути схожими на людей, що відіграли важливу роль у їхніх долях.

Сестри Мартинчук цінують силу родинних зв’язків і підтримують її, хоч би де були. Фото автора

ПРЯМА МОВА

«А газеті бажаємо вдячних читачів!»

Валентин КРОКА,
депутат Рівненської обласної ради:

— Досі зберігаю пожовклий від часу номер «Урядового кур’єра» з публікацією «П’ять усмішок усупереч долі». Вона мала неймовірний резонанс. По-перше, це був унікальний випадок. По-друге, люди казали: «Це ж у газеті Кабінету Міністрів написано!» Довіра до вашого видання, яке мало великий тираж, була дуже високою. Ця довіра залишається досі: публікація в «УК» означає вивіреність фактів, глибину суджень і, так би мовити, легітимність. У сучасному світі, де інформаційну картину часто створюють неправдиві або перекручені факти, це дуже важливо. Тому дівчатам бажаю, щоб їхні долі колосилися добром та щирістю, а офіційному виданню Кабінету Міністрів — великих тиражів та вдячних читачів.