Як жити далі? Як повертатися до світу людей, котрі за звичкою ходять на роботу, святкують, усміхаються і радіють? Складне запитання, чи не так? Як на нього відповісти самому собі, коли перед очима — друзі, які назавжди полишили цей світ; коли уявлення про щирість і світло людської душі, здається, непоправно затьмарено спогадами про війну, про біль від поранень… Такі думки спадали, коли дивилась на юних пацієнтів Військового госпіталю в Ірпені — вчорашніх бійців східного фронту України.

Жорстокість буття

— Вони приїхали з війни, куди більшість із них і повернеться, — коло моїх думок розірвала доволі жорстка репліка Олександра Єгорова, відомого автора і виконавця, одного з фундаторів сучасної української музичної культури, а нині виконавчого продюсера Національного палацу мистецтв «Україна». — А зараз хлопцям треба допомогти, так би мовити, заякоритися у звичному плині життя, побачити світ іншими очима. Попри жорстоку реальність було б найбільшою помилкою почати їх жаліти. Тримаймося самі, не підкреслюючи їхню винятковість, можливо, за цієї умови коловерть, що закрутила їх з юних літ, не перетвориться на головний сенс життя.

Важко не погодитися зі словами чоловіка, який побував у багатьох «гарячих точках» і ніколи не ховався від жорстокості буття, залишаючись при цьому чутливим і здатним відчувати красу. Можливо, тільки внутрішній оптимізм і досвід можуть стати поштовхом, щоб самому опинитися на передовій. Хай не зі зброєю, а з піснею, адже деколи вона сильніша за будь-які накази і директиви.

Нещодавно виступав у Щасті й Олександр Єгоров зі своїми однодумцями: Орестом Крисою, Сергієм Шматком... І цей концерт в ірпінському госпіталі не можна віднести до звичної демонстрації майстерності артистів. Після його закінчення ведучий Анатолій Гордієнко з гіркотою випалив: «Не вкладається в голові. В залі хлопці, більшість з яких вдвічі молодші за мене... і вже бачили війну. XXI століття... Я думав, що мої відчуття ненависті до цієї війни і тих, хто її розв’язав, уже на найвищому щаблі. Але, виявилося, я помилявся...»

Комусь із них легко вдавалося перейнятися і сумними, і драйвовими, і почасти патетичними номерами і виконавцями, а у когось очі так і залишилися твердими, мов скло. І зрозуміло, душевні рани не скоро загояться. Але важливо те, що артисти тут не очікують овацій. Як сказав Олександр Єгоров: «Ми — група друзів, приїхали заспівати для наших побратимів».

Лікувати словом

Орест Криса мовою альта розірвав тишу залу. А потім Василь Ковтун, легендарний поет Майдану, який у найважчі хвилини не зійшов зі сцени, а його голос звучав навіть під супровід автоматних черг, приголомшив силою слова.

«Чекай мене, я повернусь,
якими б не були дороги,
як душу б не трясли тривоги,
в своїм поверненні клянусь...»

Про нього Анатолій Гордієнко висловився вичерпно: «Він може ранити словом, але сьогодні він словом лікуватиме».

Жорстким і водночас ліричним був виступ Олександра Єгорова. Коли він виконував пісню про війну, написану в часи афганської кампанії і таку актуальну сьогодні, — «Трещат вертолеты и крики пехоты в ночной превращаются мат…», в залі було чутно навіть тишу — вона була напнута, мов тятива, яка ось-ось розірве мовчазний простір. Натомість під час виступів дуету «Сонячна машина» та оркестру гарного настрою «Ренесанс» зал підстрибував на місцях. Навіть найбільш заглиблені в себе глядачі почали усміхатися. Це дуже порадувало! Щиро кажучи, важко уявити людину, яка б не почала пританцьовувати під цю музику. Керівник оркестру Сергій Попруга висловився так: «В нашій назві все відображено. Ми — на мажорі. Даруємо слухачам гарний настрій. Це наше кредо». А ось від поезії Тараса Шевченка «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями», покладеної на музику, дух присутніх у залі здійнявся аж до стелі. І це зрозуміло. Які там москалі? Наші хлопці кращі за всіх!

Все почалося зі збору коштів для придбання ліків. А далі народилася ідея не тільки передати їх госпіталю, а ще й провести концерт. Соліст оркестру «Ренесанс» Юрій Бондаренко зізнався, що саме вони були ініціаторами та організаторами концерту. Кинули клич у «Фейсбуці» та серед знайомих. Дуже швидко ініціатива поширилася, зібрався колектив артистів, до речі, до його складу щоденно приєднуються нові й нові учасники. Тож, найпевніше, виступи артистів у госпіталі стануть традицією.

«Нині є вже декілька груп, учасники яких близькі за режисурою. Тож ця діяльність набиратиме обертів, — повідомив Олександр Єгоров і наостанок додав. — Взагалі за останній рік я дуже змінив ставлення до свого оточення. Мені, виявилося, по дорозі зі звичайними людьми. Як-от наш водій Микола Кондратюк, що власним коштом возив нас у зону АТО, а сьогодні разом з дружиною привіз зібрані для поранених бійців речі. З маловідомими і талановитими виконавцями, яким не давали ефірів і не пускали на українські сцени. Водночас довелося викреслювати тих, хто гайнув у Москву за матрьошками, хто зробив вигляд, що нічого не бачить. Де ці герої, які кожного дня крутилися в телевізорі? За деякими винятками, я їх не бачу в зоні військових дій».

Так, ми живемо в дивний час, коли приховане і нещире відчуваєш не тільки серцем, а й шкірою; коли твій, на перший погляд, незначний внесок може врятувати життя. І якщо мистецька терапія полегшить душевний біль хоча б однієї людини, отже артист був справжнім у своїх почуттях і виконав у цю мить свою місію. 

Алла БАГІРОВА 
для «Урядового кур’єра»