Він народився на Луганщині, але ще юнаком обрав для життя й діяльності Тернопіль. Щойно почалася Революція Гідності, зайнявся новою для себе справою — волонтерством. І вже дев’ять років Василь КОНЬКО активно допомагає українським воїнам, які захищають рідну землю від російських загарбників. Розмовляли з паном Василем про волонтерство, його життя-буття. 

— Пане Василю, знаю, що походите з Луганщини, розмовляли російською мовою. Чому в юності обрали для подальшого життя саме українськомовний Тернопіль? Може, тут заглиблене коріння вашого роду?

— У червні 1992 року мене призвали на чинну військову службу. Потрапив до Тернополя, де розташовувалася військова частина Національної гвардії України. Начальником штабу тоді в нас був Сергій Кульчицький, який, як знаємо,  потім став генерал-майором, Героєм України, загинув 29 травня 2014 року в зоні бойових дій у Слов’янську на Донеччині. Коли ж я служив, то Сергій Кульчицький був ще у званні майора, відповідав за вогнестрільну підготовку. Ми з ним здружилися. Я досягав непоганих успіхів у стрільбі. Він зробив відділення, у складі якого був і я, раз на тиждень ми тренувалися на полігоні. Коли звільнявся з армійських лав, вирішив залишитися в Тернополі, адже місто мені дуже припало до душі. Та й справді, мій рід походить із цього краю. Адже коли 1939 року прийшла на західноукраїнські землі комуністична влада, почала переслідувати місцевих патріотів і господарів, прадід на прізвище Полонський змушений був поїхати на Харківщину, а звідти — на Луганщину. А на захід України я потрапив саме завдяки батькам. Адже мати звернулася до військкомату, щоб мене призвали в армію. У такий спосіб вона хотіла, щоб я пройшов школу життя. Я й пройшов  військовий вишкіл. Після звільнення з армії вирішив залишитися в Тернополі, тут вдалося працевлаштуватися, поселитися в гуртожитку. З роками відкрив приватне підприємство КВВ-Д із зовнішньої реклами.

— Який здобували фах після закінчення школи? 

— На Луганщині навколо селища Іванівка, де народився, діяли три радгоспи, тому я стояв ближче до землі. Мій рідний дядько свого часу очолював радгосп, щоправда, в іншому районі. Але в дитинстві я любив бувати в нього в гостях, бачив, як він працює, сам їздив жнивними полями на комбайні, мені це страшенно подобалося, тому вирішив, що неодмінно стану агрономом. Після восьми класів вступив до Старобільського агротехнікуму. Закінчив з відзнакою, здобув фах агронома. Але працювати за цією спеціальністю не вдалося. Адже після отримання диплома мене призвали до лав Національної гвардії України, де й почалося, як я кажу, моє тернопільське життя, не пов’язане із сільським господарством.

— У Тернополі й кохання знайшли?

— Безперечно. У мене є син Дмитро й донька Даша. Син старший, він у Тернополі, а Даша за кордоном вступила в навчальний заклад.

— Даруйте, що запитаю про трагічне й одразу висловлюю вам співчуття. Адже місцеві ЗМІ повідомляли, що цього року в березні  рашисти закатували ваших батьків на Луганщині.

— Я обрав сам шлях і Майдану, і волонтерства. Ще на барикадах Революції Гідності мене показали в телеетері, мама побачила цей сюжет і сказала: «Сину, це твій вибір». Але за всі роки російської окупації батьки втратили через мене і власну проукраїнську позицію сусідів, кумів, близьких знайомих, були під прицілом місцевих бойовиків. У ніч на 28 лютого цього року до них прийшли новоявлені «асвабадітєлі», занотували дані, які їх цікавили, й забралися геть. Це був перший дзвіночок. 14 березня провели обшук, вилучили всі мої дитячі, шкільні світлини, грамоти, атестат про закінчення школи, інші речі, дуже хотіли дізнатися, з ким підтримую контакти. Потім зник зв’язок, я не мав змоги спілкуватися з батьками. А їх тим часом почали викликати на допити. 20 березня серце матері не витримало знущань, вона залишила цей світ назавжди. Цього дня я повертався із Львівщини, де був у волонтерських справах. На Viber  отримав повідомлення від небоги зі США: «Глибоко співчуваю з приводу втрати матері». Мама колись мені подарувала вервечку, освячену в Марійському духовному центрі в Зарваниці. Ця вервечка тривалий час була моїм оберегом. Але того дня вона тріснула. Я не забобонний, та вважаю, що це був знак. На похорон матері не міг поїхати, бо на вісім років заочно засуджений у квазіутворенні «лнр» як «пособник хунти». Проте через кілька днів, а саме 28 березня, отримав ще один удар-звістку: на допитах батька катували, поламали йому ребра, травмували інші органи, він, колишній шахтар, танкіст, теж пішов у засвіти нескореним, з усмішкою на обличчі. Батьків поховала моя сестра, друзі. Добро, яке мама з татом нажила за життя, бандити вантажівками вивезли, залишивши голі стіни.

— Що спонукало вас зайнятися волонтерською справою?

— Може, звучить пафосно, але завжди старався творити добро, бути потрібним. Коли наприкінці 2013 року почався Майдан, узявся возити туди харчі, різні речі. Та російський агресор окупував Крим, поліз війною на мій рідний Донбас. Я вирішив стати в обороні рідної землі. Дізнався, що мій колишній командир, а тепер генерал-майор Сергій Кульчицький створив перший добровольчий батальйон. Тож, звісно, хотів воювати саме в цьому підрозділі. «Можна стати у стрій?» — запитав у Сергія Кульчицького. Але генерал відповів, що я потрібен для іншого, адже родом із шахтарського краю, знаю місцевість, дороги. Тож перші мої волонтерські вантажі було призначено для добробату Сергія Кульчицького. 29 травня 2014 року, повертаючись із району гори Карачун біля Слов’янська, він загинув. Я ж і надалі зосередився на допомозі українським воїнам, привозив їм не лише  продукти харчування, а й необхідне спорядження, буржуйки, запчастини до автомашин, скоби, цвяхи й багато іншого.

Спочатку все це возив бусом, а потім — фурою. Заснував разом з волонтерами з тодішнього Шумського району групу «Схід і Захід — єдині». Через певний час створив волонтерську структуру «Схід і Захід — єдині назавжди», яка діє досі. Перший наш логістичний центр з’явився в Лисичанську Луганської області, згодом — у Маріуполі та Костянтинівці на Донеччині.

— Уже дев’ять років волонтерите. Ніколи не виникало бажання залишити цю справу?

— Один з моїх друзів, який нині б’є ненависного ворога на передовій, любить казати: «Уперше страшно, вдруге — трохи страшно, втретє звикаєш, а потім уже без цього не можеш». Так і щодо моєї волонтерської справи. Це в мирному житті хтось хоче тебе обманути і використати, а в зоні бойових дій простіше: є свій та ворог. З одної миски в окопі їсть і воїн, і волонтер, і навіть собака чи кіт. Війна не дозволяє мені розслабитися та залишити волонтерство. Маю великий досвід, я пронозливий, меткий: приїжджаючи у військовий підрозділ, не скидаю одразу з вантажівки всю гуманітарну допомогу, а спочатку оглядаю кухню, склад, бліндаж, чи все тут до ладу, а потім видаю те, що передусім необхідно. Може, на мене за це хтось і ображається, але інакше не можна. Це справедливо, вважаю, бо на мою допомогу чекають і в інших  ротах, батальйонах.

— Який випадок з волонтерського життя вас найбільше вразив?

— Таких випадків було чимало. Не раз із волонтерською місією потрапляв під обстріли. Закарбувалася в пам’яті з 2015 року така подія: тоді приїхали бусом до Водяного та Опитного і взялися розвантажувати гуманітарну допомогу. І раптом починають нас обстрілювати зі 120-міліметрових мінометів. Забігли до клубу, що був поряд. Якось потім вибралися й переїхали на іншу позицію. Лише розвантажилися й рушили, як у це місце влучило. І ще заїхали того дня до наших хлопців у Піски, аж тут почалася така вогняна веремія, що ледве залишилися живими. Вивозив поранених з Дебальцівського котла. Треба вміти поводитися в екстремальних ситуаціях.

Іноді дуже важко добратися до наших військових підрозділів.

Для забезпечення нашої армії потрібні значні ресурси. В українців велике серце, вони часто діляться останнім зі своїми оборонцями. І тут у пригоді стають волонтери, які добре знають потреби воїнів. Тож збирають цілі вантажі й доправляють їх на фронт. Звісно, краще знати місцевість, а не керуватися самим навігатором, бо обережність для волонтера — понад усе. Тому завжди аналізую ситуацію, міркую, як можна заїхати до потрібного військового підрозділу,  або визначаю пункт, де передаю нашим хлопцям вантаж.

— У червні на базі управління соціальної політики міської ради почав працювати центр «Допомога армії від Тернополя». Його завдання — подбати про безплатне доправлення вантажів з обласного центру до воїнів на передовій. Ви як волонтер теж долучилися до цього проєкту?

— Безперечно. Міська рада розв’язує проблеми з пальним, запчастинами для транспортних засобів, якими доправляють допомогу від Тернополя нашим  військовослужбовцям. Буває, малозабезпечені родини передають на фронт синові чи братові  невеликий пакунок. Тож до цієї посилки клейкою стрічкою прикріпляємо ще подарунок від волонтерів — берці, форму, білизну чи інші речі. Бійці, отримуючи його, з подивом запитують, звідки це, адже сім’я не мала таких коштів. Відповідаю жартома, що передали сусіди чи знайомі. І воїни світяться усмішкою, бо усвідомлюють, що про них дбають усі.

Стали з Тернопільським міським головою Сергієм Надалом міркувати про більше наповнення цього проєкту послугами. Я підказав, що треба подбати про здоров’я наших воїнів, передусім про їхні стоматологічні проблеми. І з нами, волонтерами, до бійців поїхала пересувна стоматологічна команда. Ургентну стоматдопомогу військовим на передовій надавали троє медичних працівників Тернопільської міської стоматологічної поліклініки. Уже втретє така мобільна група виїхала до наших хлопців. Незабаром разом зі мною до них навідається вертебролог.

— Ви займаєтеся не лише волонтерством, а й дбаєте про оздоровлення дітей учасників бойових дій, сиріт.

— Інколи кажу, що живу на зло ворогам, на радість дітям і бійцям. Ще 2015 року разом з однодумцями вирішив, що, крім волонтерства для фронту, треба подбати про організацію відпочинку дітей учасників бойових дій, сиріт, хлопчиків і дівчаток з багатодітних родин,  синів і доньок самих волонтерів, активістів. І вже за цей час зуміли оздоровити 14,5 тисячі дітей.

— Чому обрали позивний «Балу»? Любите читати Редьярда  Кіплінга? Чи вам просто до вподоби його персонаж — ведмідь-учитель Балу?

— О, мене так називали під час чинної військової служби в 1990-х роках. Звісно, це тоді не був позивний, радше прізвисько. Мабуть, моя будова тіла викликала в товаришів якісь асоціації.

— Збройні сили України неодмінно здолають ненависного ворога. Що плануєте насамперед після оголошення української перемоги над рашизмом?

— Відвідати визволену рідну Луганщину, побувати на могилі батьків і встановити надгробки із Тризубом, синьо-жовтим і червоно-чорним прапорами. Адже мої мама й тато теж зробили внесок у нашу перемогу. Низько вклонюся тим, хто їм допомагав, хто в умовах російської окупації нині підтримує Україну, перебуває в партизанських лавах. І звісно, надалі творитиму добро: буду в помочі, скажімо,  людям поважного віку чи організовуватиму оздоровчі табори для дітей  оборонців української землі, сиріт, із малозабезпечених і багатодітних родин. Одне слово, чим зможу, тим допомагатиму.  

Микола ШОТ,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Василь КОНЬКО. Народився 14 лютого 1972 року в смт Іванівка Антрацитівського району на Луганщині. 1992-го закінчив Старобільський аграрний технікум Луганської області. Приватний підприємець. Волонтер.