СПРОБА

Одесити вважають, що вільні економічні зони сприятимуть економічному відродженню. У столиці — проти їх локалізації

Для Одеси вільна економічна зона (ВЕЗ) — це, крім іншого, ще й певний історичний символ процвітання, що походить від запровадженого ще 1817 року режиму порто-франко, який сприяв тодішньому піднесенню міста. Втім, навіть згадуючи славні діяння градоначальника графа Ланжерона, нинішні апологети вільної зони, звісно ж, роблять акцент на її суто економічних перевагах, як-то залучення інвестицій та створення точок зростання для всієї економіки країни.

Порти можуть стати локомотивами вітчизняної економіки, ось тільки вагонів катма. Фото надане автором

Навіщо порту франко?

З пропозицією відродити ВЕЗ нещодавно виступив Одеський морський торговельний порт. Начальник порту Юрій Васьков зауважує позитивний, хоч і нетривалий досвід роботи ВЕЗ «Порто франко» на території ОМТП. Вона проіснувала усього три роки — з 2000-го по 2003-й. «При цьому пільги суб’єктів ВЕЗ становили всього 19 мільйонів гривень, — каже Юрій Васьков, — а відрахування до держбюджету — майже 250 мільйонів».

Інакше кажучи, надані пільги повернулися коли не сторицею, то у понад десять разів — напевне.

Як доказ ефективності ВЕЗ експерти наводять приклад Китаю, який нині отримує найбільші у світі прямі іноземні інвестиції — понад 8% загальносвітового обсягу. Але тут фахівці зауважують, що у Китаї за економічні злочини навіть розстрілюють, до того ж публічно. Тож неймовірні пільги у його численних вільних економічних зонах не стають підгрунтям для масштабних зловживань.

Потенційна загроза ескалації оргзлочинності — один з аргументів супротивників розвитку ВЕЗ в Україні.

Народний депутат Сергій Гриневецький як голова облдержадміністрації Одещини стояв біля витоків тутешніх ВЕЗ. Однією з головних причин пробуксовування зон він називає небажання центру ділитися повноваженнями з регіонами. На його переконання, «відкривали вільні економічні зони з економічних міркувань, а закривали — з політичних». Нагадаємо, сталося це 2005 року, коли помаранчева влада фактично згорнула роботу ВЕЗ, вважаючи передбачені там пільги серйозною втратою для податкових надходжень.

Нині ж фахівці вбачають камінь спотикання зовсім не у податкових пільгах — вони у нас і так не надто високі. Потенційних інвесторів більше відлякують складні процедури і їхня неодмінна супутниця — корупція.

Юрій Васьков вважає, що інвесторів нині слід приваблювати не стільки податковими пільгами, скільки створенням «зеленого коридору» з митних, реєстраційних та дозвільних процедур.

Інструмент, а не панацея

Послідовний прихильник вільних зон, Сергій Гриневецький не схильний вбачати у ВЕЗ панацею. Він наводить приклад сусідньої Молдови, де й досі діє сім ВЕЗ, і це зовсім не заважає їй залишатися найбіднішою країною Європи.

Тож у рекомендаціях нещодавно проведеного на території порту «круглого столу» «Вільні економічні зони — перспективи для Одеської області» головний акцент робили на реалізації інноваційних, логістичних та імпортозамісних проектів, тобто таких, які мали б стати локомотивами всієї вітчизняної промисловості.

Учасник цього форуму директор Донецького філіалу Національного інституту стратегічних досліджень Юрій Макогон сумнівається, що саме відроджені ВЕЗ можуть стати такими локомотивами: «У нас є локомотиви-галузі, локомотиви-підприємства. Донецька область дає 24% експорту України, і лише два заводи — комбінат Ілліча та Азовсталь — 10% цього експорту. Тому ці підприємства і металургійна галузь загалом і є локомотивами».

Зараз, на жаль, до цих локомотивів підчеплені тільки дощенту розбиті вагони вітчизняної промисловості. Понад 20 років Україна живе проїданням радянської спадщини і продажем природних ресурсів.

«Нині ми 80% металу продаємо за кордон, і лише 20 надходять на внутрішній ринок, — каже Юрій Макогон. — А хотілося б, щоб, як у колишні часи, було навпаки. А для цього слід розвивати власне суднобудування, машино- та приладобудування».

Тут, на думку експерта, могли б прислужитися такі економічні інструменти, як індустріальні та технопарки, — «вони могли б поєднати зусилля науки, виробництва та влади».

А ось ніша ВЕЗ, на думку професора Макогона, вельми скромна і стосується переважно портів, чия специфіка передбачає роботу в «прикордонному» режимі. 

Із ВЕЗами не пощастило

Щоправда, саме зараз наче й не найбільш вдалий момент для того, щоб говорити про портові ВЕЗ. Нині на низькому старті перебуває реалізація торік ухваленого закону про порти, який передбачає широке залучення інвестицій через передачу державного майна у концесію.

«Ця реформа — той драйвер, який повністю замінює механізми ВЕЗ і здатний вирішувати відповідні питання, — зауважив під час нещодавнього візиту в Одесу заступник міністра інфраструктури Дмитро Демидович. — А тому слід сфокусуватися на якісному проведені всіх цих заходів: провести реорганізацію, залучити інвестиції».

Та й загалом, на думку заступника міністра, ВЕЗ — виключно крайній засіб: «Вільні економічні зони доцільно створювати лише тоді, коли не видно інших рішень, які могли б стимулювати розвиток регіонів».

Невтішний висновок щодо виправданості ВЕЗ зробив і координатор реформи транспортного сектору координаційного центру із впровадження економічних реформ при Президентові України Олександр Гава: «Ми вже проходили етап створення ВЕЗ, і зараз стоїть завдання створити нормальні правила для всіх, а не робити винятки для окремих регіонів».

Заперечувати київським гостям керівники порту не стали. Не думаю, що буде позитивною і відповідь на запит нардепа Сергія Гриневецького на ім’я глави держави із проханням взяти відродження ВЕЗ під його особистий контроль.

Позитивні наслідки може мати хіба напрацьована під час «круглого столу» пропозиція зарезервувати за Одеським портом території на так званих полях зрошення. У документі зазначено: під створення ВЕЗ. Хоч загалом додаткові площі потрібні для розвитку порту за будь-якого формату господарювання.

Що ж до «Одеської агломерації», до якої, крім Одеського, увійшли б ще й Іллічівський і порт Южний, а також кілька приміських районів, то ідея сама по собі наче й непогана, проте досвід інших країв райдужних перспектив тут не обіцяє. «Ми формуємо агломерацію північних міст Донецької області — «Північний Донбас», — каже Юрій Макогон. — Ідеться про співпрацю з Росією. У нас тісно пов’язані виробництва у галузі металургії та вугільного машинобудування. Проте немає політичної волі. Тож підписали, узгодили, але наразі не працює».

Ситуація загалом типова для всього, хоч би що ми підписували та узгоджували. За браком бажання навести лад у країні так ми можемо відкрити ще з десяток вільних зон і далі змагатися з Молдовою за звання найбіднішої країни в Європі.