УНІКАЛЬНО 

87-річний учитель історії та німецької мови з Буковини  поспішає видати 40 томів казок України

Ольга ЛОБАРЧУК 
для «Урядового кур’єра»

У фольклорну скарбничку світу російський літератор Олександр Афанасьєв поклав 3 томи казок. А в Україні цьогоріч у серії «Золота пектораль» виходить 32-й том казок з Харківської та Сумської областей, ще на крок наближаючи завершення сміливого задуму вже немолодого вчителя, краєзнавця і сподвижника української культури  Миколи Зінчука. Він поспішає, як сам зізнається, щоб устигнути видати всі сорок томів зібраних скарбів усної народної творчості.

Син народу,  що вгору йде

Микола Антонович народився в селі Кошелівка на Житомирщині 7 березня 1925 року. Навчався у Львівському педінституті. Збудував дім, виховав двох синів, посадив сад у Зимній Воді на Львівщині. Вчителював і збирав казки по всій Україні. Замешкав ось уже три десятиліття на буковинській Путильщині, де, каже, «протягом шести років фольклор лопатою гріб». Дві кімнати його квартири над Черемошем, звідки видно сусіднє Прикарпаття, а до Закарпаття «рукою подати», перетворилися на літературно-історичний архів зі стосами магнітофонних плівок, паперових записів, книг, методичної літератури з основ фольклористики і краєзнавства, які опановував на практиці та екстерном у 52 роки. 6 років працював у Інституті українознавства, консультувався з провідними вченими Інституту мистецтва, фольклору та етнографії АН України, дивуючи своїм обдарованням, працездатністю та цілеспрямованістю.

Так колись подивував при вступі до вчительського інституту професорів-екзаменаторів своїм твором на вільну тему: «Я син народу, що вгору йде…». Мав тоді за плечима атестат про середню освіту, п’ять воєнних років, коли замість книжки в руках була лопата,  та університети виживання в концтаборі й американському госпіталі, де опинився після визволення з повністю ураженими хворобою легенями. 

Не загинувши у фашистському концтаборі Флосенбург-Дахау, вирішив для себе: життя йому подароване двічі не просто так. Має заслужити, щоб на його надгробку, як швейцарському педагогові-демократові Генріху Песталоцці, колись написали: «Все — для інших, і нічого — для самого себе». 

Перші казки Микола Зінчук почув і записав ще двадцятирічним юнаком з уст своєї матері Надії Родонівни, з якою пройшов через голодомор і репресії. За її ж висловом, сам Господь подарував їй головну казку життя: після звістки про смерть чоловіка на війні і сина в концтаборі Миколка «воскрес» і повернувся додому. Ці 7 материних казок та 15 народних переказів увійшли в один з перших томів його проекту — «Казки Житомирщини» з посвятою і портретом найріднішої людини.

 За  довгі роки життя Микола Антонович не розповідав своїм дітям і внукам казок: відшукує, записує й видає, щоб їх розповідали своїм нащадкам інші.

Збирач казок Микола Зінчук: народні скарби треба залишити нащадкам. Фото автора

Казка виховує націю з колиски

Потужним поштовхом до казкового задуму стала краєзнавча практика з учнями Рукшинської середньої школи на Хотинщині, де свого часу вчителював. Це край, розповідає М. Зінчук, де не ступала нога краєзнавця: перехрестя  українських, румунських, бессарабських, російських, австрійських, турецьких впливів та культурологічних  вкраплень. Тоді відчув і стурбувався: цей дивний скарб усної народної творчості  можемо втратити!

Казка виховує націю з колиски, формує її менталітет, впевнений учитель і краєзнавець. За десятиліття мандрівного життя не прагнув жодних регалій і пошанувань. Та значок відмінника освіти і медаль «За наукові досягнення», вручену канадською приватною фундацією українців на Всесвітньому форумі в Києві, з потертого сірого піджака не знімає ніколи.

Щороку долає 500 кілометрів пішки, на возі та всіма іншими видами транспорту, за винятком літака. Найбільше казок зібрав на Івано-Франківщині: в десяти 400 — 500-сторінкових томах, сформованих тут, лише з Косівщини та Верховинщини в нього 5 тисяч казок, повір’їв і народних легенд. В «Казках Гуцульщини», які видані у 2003-му великим накладом за державні кошти як соціально значуща книга, а пізніше — «Бойківщини», «Галичини», довелося врахувати не лише різні етнографічні регіони, а й гірські, рівнинні, південні та північні їхні частини.  

Цього мандрівного чоловіка називають і сприймають по-різному: з подивом і співчуттям, не часто — з розумінням. Навіть дружина, вчителька математики, не  вірила в його грандіозні проекти. Це засмучувало, врешті спонукало відмовитися від особистого життя. Воно стало для нього неказковим заради... казки, енергетика якої для нього особлива. Зінчук  записав 8300 цих усних перлин з усіх регіонів України і підготував до друку.

Після свого вісімдесятиріччя Микола Антонович залучає до збирання фольклору колег зі шкіл  тих регіонів України, де знайдено ще не всі його скарби. Як це виходить, з дивовижною прямолінійністю і щирістю пише в передмові до кожного тому, звертаючись «До читача».

Нам признався: коли на Кіровоградщині до його прохань щиро прислухалися вчителі, учні, працівники управління освіти та Інституту післядипломної педагогічної освіти, а за координування їхньої праці взявся Василь Нудний, то не тільки зібрали автентичні казки краю, а й знайшли кошти закупити видання, в якому було зазначено всіх учасників, кожній шкільній бібліотеці.

Поки видання  не стали рідкісними

Запитаєте, на які кошти вдалося видати вчителеві-пенсіонерові 31 том «золотої пекторалі» української усної народної творчості? Колись, розповідає, допомагала держава. У 1980-х і 1990-х роках «З невичерпної криниці» — «Казки українських Карпат» та збірник «Чарівна квітка» вийшли 50–165-тисячними накладами. «За доступною ціною вони швидко розкуповувалися, — додає директор видавництва «Каменяр» Дмитро Сапіга. — Ми тільки встигли тираж додрукувати й завезти «Казки українських Карпат» на склади, як наступного дня дорогою на роботу вже побачив їх на прилавках приватних книжкових кіосків... Тоді  це було вершиною попиту, попри всі негативи такого явища, як «друкарнянська контрабанда».

Згодом кілька томів казок Микола Зінчук видавав на  свою, складену копійка до копійки, пенсію, на кошти компенсації, яку дістав з Німеччини за перебування в концтаборі, та від швейцарського Червоного Хреста. Нещодавно написав лист у Кабінет Міністрів  та  Адміністрацію Президента, до багатих людей. Сподівається, вони не залишаться байдужими й допоможуть завершити цей проект, який вирізнить Україну в світовій культурологічній спадщині.

Бог дає  Зінчукові здоров’я їздити з Буковини на Галичину, редагувати свої збірки, зустрічатися з видавцями, освітянами, бібліотекарями, чиновниками, працівниками культури, читачами і бути самому собі менеджером. Не бідує й  не розкошує, живе справою, якою хоче прислужитися народові  та державі.

Допомогти йому в цьому можемо й ми, просто придбавши книжку своїй дитині, онукам, для школи, сільської бібліотеки. Невдовзі ці томи стануть бібліографічною рідкістю — коштів після реалізації одного збірника вистачає, щоб видати наступний лише  накладом 500—1000 примірників.