З часів Давньої Греції людство прихилилося до міфів і донині, раз по раз ризикуючи бути ошуканим, знічев’я придумує собі чергового Одіссея, Геракла чи Ікара. Холодний душ розчарування на якусь мить повертає нас до суворої реальності, та ми ладні знову і знову обпалювати крила надії, стрімголов падаючи з неба на грішну землю. 

Ближчий до нас, київський, парнас, вибори на який час від часу збуджують місцевий люд, — не виняток із загальної історії. Коли господарника в головному кабінеті столичної ратуші змінив «махровий» інтелігент, багато хто почав бідкатися за попередником, хоч той за низкою і справді конструктивних дій устиг змахлювати в територіальної громади цілий стадіон з басейном.

Черговий виробничник, який з’явився на Хрещатику, 14, приніс у кабінет свого попередника помаранчеву будівельну каску, час від часу прилюдно робив стійку на руках і був запанібрата з пресою. Від іміджу «людини з народу» в багатьох на очах з’являлися сльози замилування.

Та саме після його каденцій з комунальної власності міста приватизаційним вітром вимело енергетику, хлібопекарську галузь, велетенський будівельний комплекс, найпривабливіші земельні майданчики в центрі та інші ласі об’єкти, що належали всім киянам. Водночас розпочалося масове «зависання» будівельних об’єктів та ремонтних дорожніх робіт: кошти на них виділяли по кілька разів, а робота тривала за принципом «як мокре горить».

У ці часи, за якими ще й досі ностальгують ті, хто страждає синдромом короткої пам’яті чи отримав тоді особисті преференції, розпочалися занепад і цілеспрямоване знищення міського електротранспорту. Здавалося б, кому заважав випробуваний століттям київський трамвай, екологічно чистий надійний транспортний засіб, що на світанку вже забирав перших пасажирів і до глибокої ночі вчасно доправляв киян у різні кінці мегаполіса по обидва боки Дніпра?

Так, як це робиться в більшості столиць світу й досі, де саме електричний транспорт, перевозячи городян і туристів, значною мірою рятує зелені легені міст від важких металів бензинових вихлопів, вавилонських стовпотворінь легковиків та вантажівок. Тому комунальний трамвай і в ХХІ столітті — найпоширеніший і найнадійніший транспорт після метро у Варшаві, Берні, Відні, Парижі, Римі та інших європейських містах.

А нещодавно вже й у Німеччині дійшли висновку, що знамениті автобани, на жаль, не виправдали надії тих, хто таким робом хотів розв’язати транспортний колапс, а, скоріше, додали екологічну, медичну і навіть морально-психологічну проблеми: будь-яка негода вмить перетворює найсучаснішу трасу в «автотромби», в які, немов у пастки, надовго потрапляють десятки тисяч людей. Тож прагматичні німці знову згадали про трамвай, і не лише як про міський, а навіть міжміський транспорт. 

Розповідають, ще років десять тому до нас на береги Дніпра-Славути приїжджали бельгійські та голландські фахівці з метою — ви не повірите — переймати досвід роботи київських трамвайників. Мотивували, що вбачають в електротранспорті ефективний метод боротьби з вуличними заторами.

Щоправда, вже в той час показувати гостям трамвайне господарство тодішній столичній владі було ніяково: воно щорік дедалі більше хиріло. Та описати те, на що його перетворили нині, не вистачає унормованої лексики. Розбиті майже вщент іржаві вагони, переважно з поламаними дверима і брудними вікнами, ледь повзають такими самими розбитими і покрученими рейками або надовго завмирають в очікуванні технічної допомоги.

Наймолодшому з них уже заледве не п’ятдесят, і керівництво депо щодень ризикує здоров’ям та життям і пасажирів, і власне трамвайників, випускаючи на маршрути ці, без перебільшення, «машини смерті».

Нинішня зима зі сніжним березнем укупі, з яких столиця виходить як з війни, немов непідкупний контролер, безжально викрила всі виразки недолугого управління містом не лише в останні роки, а протягом останніх десятиріч. Зокрема й сплановане знищення електротранспорту, безпідставну декларативну заміну його великогабаритними автобусами, які, натужно ревучи на підйомах, отруюють місто ядучими вихлопними газами, не вписуються в повороти на бульварах, створюють стовпотворіння поблизу станцій метро.

І надто по-єзуїтському прозвучали чиновницькі поради киянам пересісти на комунальний транспорт: зневірені люди з останніх сил пробивалися через хурделицю, ожеледицю, кілометри «мертвого металу», на який перетворилися тисячі легковиків і вантажівок розділеного відбійниками проспекту Перемоги пішки.

Темними зіницями з німим докором на них дивилися вервечки завмерлих київських трамваїв на ще дивом не зліквідованих маршрутах. Немовби запитуючи: «Донищилися?!»

... Тієї буремної березневої ночі 2013-го Київ назавжди розпрощався з черговим міфом про «доброго господарника».