Сьогодення дуже ятрить. Щоб угамувати емоції після чергових новин з Криму, беру з шафи книжку. «А. П. Чехов. Рассказы». «Це ж той класик російської літератури, який з Таганрога, де здавна проживає чимало етнічних українців», — зазначаю про себе. Розгортаю навмання. «Злоумышленник», оповідання. Читаю, мимоволі вставляючи в розповідь ознаки сьогодення.

«Перед судебным следователем (світовим співтовариством. — Авт.) стоит маленький, чрезвычайно тощий мужичонка в пестрядинной рубахе…

— Так ты говоришь, что ты отвинтил эту гайку для того, чтобы сделать из нее грузило?..

— Свинец (бухта для базування ЧМФ Росії та газові родовища в морі. — Авт.) на дороге не найдешь, купить надо, а гвоздик не годится. Лучше гайки (ніж Україна. — Авт.) и не найтить… И тяжелая, и дыра есть.

— Дураком каким прикидывается! Точно вчера родился или с неба упал. Разве ты не понимаешь, глупая голова, к чему ведет это отвинчивание? Недогляди сторож (світова спільнота. — Авт.), так ведь поезд мог бы сойти с рельсов, людей бы убило! Ты людей убил бы!

— Избави Господи, ваше благородие! Зачем убивать! Нешто мы некрещеные или злодеи какие? Слава те, Господи, господин хороший, век свой прожили и не токмо что убивать, но и мыслей таких в голове не было… Спаси и помилуй, Царица Небесная…

— Да пойми же, гайками прикрепляется рельса (демократії. — Авт.) к шпалам (цивілізації. — Авт.)!

— Это мы понимаем… Мы ведь не все отвичиваем («відкрутили» Придністров’я, Абхазію, а тепер Крим. — Авт.)…оставляем… Не без ума делаем… понимаем…

Он зевает и крестит рот…»

Я — українець! Цікаво, що один з моїх прадідів — росіянин. Він ще за царя перебрався на Одещину. Навряд чи «спеціаліст по гайках» досліджував мій родовід. А ось Герцена він, напевне, студіював і мав би звернути увагу на такі його слова: «…но исключительное чувство национальности никогда до добра не доводит».

Принагідно зауважимо, що, може, неспокійній душі й не слід було своїм «Колоколом» будити Росію, бо потім більшовики створили таку імперію, якої за царя не було. Кажуть, що російські вельможі, які знайшли спасіння від більшовиків у Європі, щиро заздрили могутності СРСР та її впливу на інші держави. Імперська сверблячка і тепер руйнує.

Одна з моїх бабусь була молдованка. Цікаво: а як бути з понад столітнім пануванням на землях східних слов’ян (зокрема росіян) кочових народів? То лише обри не змішувалися, а тому згинули. У давнину мир і розвиток на території насамперед залежали від її залюднення. У ХVІІ столітті, коли внаслідок війн на Брацлавщині майже не залишилося сіл, козацький полковник Максим Абаза заселяв місцевість людьми з Полісся, Волині, Галичини, Молдови, татарами з Причорномор’я. На той час територія Брацлавського полку за площею була як одна область (тепер частина Вінницької та Хмельницької областей). Нині тут живуть українці — люди, виховані на культурі українського народу. Живуть дружно, мислять врівноважено. У нас один дім — Україна! На жаль, не всі це усвідомили.

У колишньому СРСР публічно сповідували ідеології дружби між народами і водночас «дозували» неприязнь і між народами, і між краями в республіках. Робилося це різними методами, наприклад, виокремленням певних національних рис характеру або історичних фактів та брехливим перекручуванням їх у вади. Згадаймо анекдоти того часу, які були дієвим способом пропаганди.

З набуттям незалежності у нашій країні не було достатньо еліти, яка викинула б на смітник усю зайшлу облуду. Тож, зрештою, клани приватизували державу і почали владу використовувати задля своїх інтересів. А щоб відвернути увагу від страшного майнового розшарування в суспільстві, вдавалися до інструментів радянської пропаганди. Зокрема, коли під час виборів закидали невід розбрату, цинічно ділили Україну — на південь, північ, схід та захід. Свої ж ділили! Чергові вибори стануть екзаменом на державну зрілість політичних сил. Історія свідчить, що у сильну державу зайд не впускають.

«Нам потрібно позбутися всіх негативних прикмет, набутих у довгім недержавнім житті. Нам треба здобути нові, творчі прикмети, які знаменують нації здобитчиків... Підходьмо поважно до всього, що зв’язане з духом і тілом усієї української нації», — ці слова подільського отамана, полковника Армії УНР Якова Гальчевського і тепер актуальні.