Хлопчик жив із дідом у селі Боровеньки. Йому виповнилося 15 років, і він встиг закінчити дев’ятий клас у рідній школі, коли дідусь помер. Тато десь у Криму. Мати теж загубилася на просторах країни. Хлопчина залишився сам вдома. Що робити з ним?

Співробітники Кремінської служби у справах дітей дали йому спокійно відсвяткувати випускний, а потім домовилися з центром соціальних служб для молоді, що їхній працівник допоможе хлопцеві дістатися до лисичанського притулку. Так і сталося. І життя начебто налагоджувалося. Однак почалися воєнні дії. Заклад евакуювали до Харкова. Кілька місяців тому, коли в регіоні припинилися бої, харків’яни запропонували забрати «прибульця». Креміняни й тут знайшли спосіб: домовилися з водієм, і хлопця безкоштовно довезли автобусом до рідних місць. У Кремінній його влаштували вчитися до ліцею. Буде кухарем. Зрештою, на кухні не пропадеш з голоду. Щоправда, настала осінь, хоч і золота поки що, але вже з холодними ранковими вітрами, застудами. Днями хлопчик захворів.

«Тепер ми всі по черзі його відвідуємо в лікарні, підгодовуємо, принесли теплі речі. Він у нас ніби «син полку». Адже коли ще йому оформлять документи на державне забезпечення, аби почали виплачувати підвищену стипендію... А зараз ми й ночувати його забираємо додому, по черзі», — зізнається начальник Кремінської служби у справах дітей Анатолій Іванніков.

Хочеш зробити  добро — поспішай

На обліку в районі 119 дітей-сиріт і тих, чиї мами й тата позбавлені батьківських прав. З них тільки 30 хлопчиків і дівчат сироти справжні. Інші залишилися самотніми при живих батьках. Таких 74%.

«Буває, що доводиться родичам нагадувати про їхній обов’язок», — знехотя визнає Анатолій Іванніков.

На початку року зусиллями співробітників служби вдалося влаштувати під опіку до бабусі двох рідних онуків. Матір і батька хлопчаків позбавили батьківських прав. Хлопців виховували у Кремінському інтернаті № 3. Бабуся їх відвідувала, іноді навіть забирала на канікули. Але ніби «зі сторони спостерігала за дітьми», каже Анатолій Михайлович.

Потім братів перевели до спеціалізованого «сирітського» сєверодонецького інтернату. Бабуся обурилася. Їй пояснили, що впливати на долю хлопчиків вона зможе тільки в разі, якщо оформить над братами опіку. Час спливав. Хлопці вже встигли вступити на навчання до Рубіжанського ліцею. І тільки тоді бабуся попросила допомогти їй оформити папери для встановлення опіки. Працівники служби з радістю відгукнулися. Зараз молодший брат переїхав жити до бабусі, вчиться у Кремінній. А старший, йому вже 17 років, не захотів кидати друзів-студентів. Коли хочеш зробити добро, слід поспішати.

Чужі люди стали  рідними

Дивовижна закономірність, яку підтвердять працівники соціальних служб, — серед дітей із важкою долею багато дівчаток із літературними іменами. Але донечки, що їх недолугі мами назвали Діанами та Анжеліками, найчастіше не стають ані «богинями», ані «маркізами янголів». Поневіряються в притулках, чекають «маму» і готові побачити її в кожній добрій жінці, яка підходить до них з усмішкою. І з усією щедрістю дитячого серця платять любов’ю за турботу і ласку.

Саме така доля випала Діані зі Свердловська та Анжеліці з Попасної. Дівчаткам та їхнім братам пощастило — тепер вони виховуються в будинку сімейного типу Олексія та Альони Зубків.

«У нас у районі три прийомні сім’ї, де виховують шість дітей, і один будинок сімейного типу. Ведемо з людьми просвітницьку роботу й агітуємо, аби створювали більше таких будинків для дітей із важкою долею. Але поки що не всі готові до цього», — розповідає Анатолій Іванніков.

У чому ж проблема?

Виявляється, в тому, що багато людей зарплату отримують у «конвертах». Бо не працевлаштовані офіційно, хоч і не ледачі.

«До того, як люди заявлять про бажання стати опікунами, вони мають зібрати низку документів. У тому числі довідки про свої доходи, які доводять, що вони потенційно можуть стати прийомними батьками. Та багато хто працює без офіційного працевлаштування. І це одна з причин, яка гальмує процес створення прийомних сімей. Люди працьовиті, але без «білої» зарплати», — пояснює Анатолій Іванніков.

А ось дитячий будинок сімейного типу Зубків 16 вересня минулого року «виріс» уже до шести прийомних дітей. Тут люблять зустрічати гостей, у тому числі й на свою «річницю». Ось такі справи: звучні імена дітям дали батьки, а тепло душі й дах над головою — чужі  люди.

«Наша політика — максимально зберегти сім’ю. Дітей не забирати в інтернати. Намагатися працювати з мамами й татами. Позбавлення батьківських прав — це крайній захід покарання», — каже начальник Кремінської служби у справах дітей і зізнається, що іноді дуже важко визначити, коли в родині настає ситуація, що загрожує життю і здоров’ю дитини.

Цієї зими довелося забирати з сім’ї дівчинку-інваліда. Мати кинула родину давно, коли зрозуміла, що дитина, хвора на ДЦП, — важка доля для рідних. Батькові доводилося важко. Час від часу випивав, навіть запої були. Тож працівники служби у справах дітей спостерігали за цією сім’єю дуже пильно давно, ще з 2011 року, коли вперше запропонували забрати дівчинку до спеціалізованого інтернату. Але тоді батько одумався, опанував себе, закодувався. Знайшов якусь роботу в селі. Правда, вистачило його лише на три роки. І в лютому, в морозну пору, під кінець дня до служби у справах дітей зателефонували із сільради: треба щось робити, ані достукатися, ні докричатися не можемо, дим з комина не йде, а вже холоди. Треба рятувати дитину. Швидко оформили документи, поїхали з міліцією і медиками. Виявилося, батько в запої. Дівчинка сама себе обслуговувати не може. Зараз вона в Дніпропетровському спеціалізованому інтернаті.

«Телефонували методистам, кажуть, їй там краще. Потроху одужує. Дива тут бути не може, але якщо дитиною займатися, то вона здатна розвиватися, — розповідає Анатолій Іванніков. — А от доля батька після того, як забрали доньку, остаточно зруйнувалася. Зараз він уже сидить у тюрмі».

Чужий хрест не приміряти, щоб зрозуміти, наскільки він важкий. Але власний треба тягти, нести, штовхати з останніх сил. Інакше не буде ані життя, ані долі. Такі от прості істини.