Років двадцять тому довелось бути на приватному підприємстві, яке іменувало себе м’ясопереробним. Так от, м’ясом там і не пахло. Зате склад був забитий пресованими і мороженими відходами зарубіжних комбікормів. Шкури, кістки, жир. Все, що там мали утилізувати, у нас шляхом сучасних технологій перетворювали у дитячі сосиски й інші делікатеси. Для копченостей теж із-за кордону завозили дерев’яну стружку. Чому, коли в нас своєї вистачає?

— Сюди, тобто в Україну, — популярно пояснили мені, — мішок відходів, а після їх реалізації за кордон — мішок грошей…

От і доторгувались, що тепер, як мовиться, навіть здачі давати нічим.

Все це, можливо, й не спливло б у пам’яті (бо вже стало звичною реальністю нашого життя), якби не дзвінок знайомого аграрія. Попри всі труднощі він бореться за збереження виробництва. Представляє галузеву асоціацію. За роки незалежності вона зберегла для України конкурентоспроможні підприємства. Їхні керівники збирались зустрітись, щоб обговорити проблеми. Запрошують пресу. Коли він назвав місце зустрічі, я здивувався. Чому готель? Адже в системі галузевого міністерства є приміщення, де можна поспілкуватись без орендної плати.

— Міністерство з нами не дружить, — чую у відповідь. — Наші проблеми і пропозиції його не цікавлять.

Отакої! Але й це не здивувало, бо кілька років тому був на подібній зустрічі. На запрошення виробничників приїздив заступник міністра. Коли йому почали задавати конкретні запитання, просто втік. І це при тому, що здобутки корпорації міністерство записує собі в актив, хоча нічого для цього не робить.

Такі наші реалії. Цей та інші приклади свідчать (а ми це бачимо на кожному кроці), що міністерства не стали в державі штабами галузей. Вони фактично самоусунулись від організаційної роботи, зосередившись на перерозподілі бюджетних коштів. Робочі органи перетворились у статистів і центри відкатів.

Чи не це стало однією з причин нинішньої кризи? Основа її — підрив самою владою довіри до влади. А це  шлях до панічних настроїв. Їх підігріли. Вони, в свою чергу, стали детонатором падіння гривні. От і маємо кризу. Економічну. Фінансову. Моральну.

Вчені стверджують, що вона може і повинна стати трампліном для оновлення економіки. Потрібні воля держави, вміння правильно розставити акценти і … добрий приклад.

Що ж маємо? Розгубленість, паніку, прохання про допомогу. Чому ж нас нічого не навчила криза попередніх років?

Однозначно не відповісти. Але не помилюсь, стверджуючи, що всі наші біди — від кризи моральності тих, хто називає себе елітою. Буревій чи інша стихія міцного дерева не валить. Потерпає те, де підгнило коріння. От його, коріння державності, й підточують третій десяток років ті, що розповіді про власний патріотизм зробили професією. Вони зробили найстрашніше: посіяли недовіру до влади.

Війна на Донбасі згуртувала народ. На жаль, поки що єдності між ним і керівництвом держави дуже мало. Чи не тому волонтерський рух прийняв на себе основний тягар забезпечення армії всім необхідним? Здавалось, за таких умов мали запитати тих, хто мав опікуватись дієздатністю і забезпеченням армії, куди подівалися запаси? Хто відповів за їх розбазарювання? Чому генерали, які нездатні командувати, носять і досі погони, обіймають високі посади? Запитання, як мовиться, без відповіді. А якщо так, то чи може криза стати трампліном оновлення?

Відповіді на це запитання дає бізнес. У пресі дедалі частіше повідомляється про згортання малих і середніх підприємств. Їхні власники правдами й неправдами оформляють документи на проживання за кордоном. Мотивація одна: вдома не бачать перспективи.

Криза, аби її подолати, потребує лідера. Лідера, який не призначається, а висувається результатом роботи.