Сталін свого часу назвав переможцем у війні російський народ. І нині Росія устами Путіна прагне утримувати монополію на розгром нацизму, заявивши, що перемога була можлива і без участі українців. 

Напередодні святкування Дня Перемоги за ініціативи і за участі Українського інституту національної пам’яті та Інституту історії НАН України відбулася публічна дискусія про українську ціну перемоги у Другій світовій війні 1939—1945 років. Науковці говорили про матеріальні й духовні втрати України під час окупації, про боротьбу українців з нацизмом у лавах Червоної армії, армій союзників антигітлерівської коаліції та Української повстанської армії і таким чином беззаперечними доказами спростували тезу про можливість перемоги без участі українців.

Демографічні втрати країни — 13 мільйонів осіб

Олександр ЛИСЕНКО, 
доктор історичних наук,  завідувач відділу історії України
періоду Другої світової війни Інституту історії НАН України:

— Людські втрати України у Другій світовій війні — чи не найболісніше питання, тому ми хотіли б оприлюднити результати наших наукових пошуків, пов’язаних з людським виміром Другої світової війни. Практично вся база джерел, які дають можливість встановити людські втрати, — в Росії, у військових архівних сховищах. Документи, що стосуються людських втрат, і сьогодні утаємничені. Доступ до певних архівів мали тільки російські військові історики, які й вивели та оприлюднили статистичні дані військових втрат.

За всі роки війни у Червоній армії і Військово-Морському флоті воювало близько 34,5 мільйона осіб, представників різних національностей, у тому числі, за нашими підрахунками, 6—7 мільйонів жителів України. Хоч за радянськими даними ця цифра була між 1 і 2 мільйонами. Чому так? Враховували тільки тих, хто за паспортом був українцем. Насправді з території України призивали і росіян, і поляків, і євреїв, і німців. За перший період війни до цілковитої окупації України з нашої території було призвано 3,6 мільйона громадян, а після того і до завершення війни — ще близько 3,5 мільйона. Повторно призвано близько 600 тисяч людей, які залишилися на окупованій території. Загалом це 20% усіх, хто воював на фронтах. Таким чином ми приблизно вираховуємо й кількість загиблих — п’ята частина українців від загальної кількості втрат. Ці цифри в різних істориків дуже відрізняються — від 8,9 мільйона в російських істориків до фантастичних цифр у 24 мільйони, які ми не вважаємо коректними. Істина десь посередині.

Проблема полягає ще й у тому, що в роки війни не було налагоджено системи обліку втрат. Існувало кілька інстанцій, на які покладалися, але вони не спрацьовували. До кінця 1941 року армія втратила понад три мільйони бійців і офіцерів, з яких на обліку було лише 223 тисячі. До кінця війни на обліку було тільки 43% втрат, все інше обліковували аж до 1952 року. Уявіть, як важко було зібрати точні дані щодо всіх загиблих. Як можна було ідентифікувати тіла, і скільки й досі існує могил невідомих солдатів!

У фінській кампанії більшість вояків не мали військових книжок. Вводили персональні медальйони, але солдати відмовлялися їх брати, не носили і навіть викидали, бо вважали це поганою прикметою.

За німецькими даними, військовополонених було 5—6 мільйонів, серед них теж, вважаємо, п’ята частина була українці. В перші роки німці відпустили близько 900 тисяч полонених для збирання сільськогосподарського врожаю, і певну кількість цих людей вдалося повернути. В документі прочитав: сільський староста з Полтавської області давав довідки цим військовим, а вони були різних національностей і з різних республік СРСР, що вони є жителями його села, родичами тощо. І німці їх відпускали. Так вдавалося рятувати людям життя. І це були не поодинокі випадки. В Західній Україні люди навіть викуповували в німців військовополонених. В іншому документі розповідається, що на весіллі в поліцейського зібрали гроші, які передали в табір військовополонених, щоб урятувати людей.

Україна зазнала великих втрат серед цивільного населення. Це були жертви голокосту, терору проти російського, польського населення й інших національних груп. Загальні демографічні втрати України оцінюють приблизно в 13—13,5 мільйона людей. Різниця населення України між 1941 роком і кінцем 1945-го — це різниця між 41 мільйоном і 27 мільйонами 270 тисячами осіб. З етнічного боку теж можна побачити цікаві зміни. У 1939 році серед населення України було 9% росіян, а після війни 16,9%. Скоротилася кількість євреїв, поляків.

Політику пам’яті завжди будували на ідеологічних засадах. Ми забули про військовополонених, про остарбайтерів. На тривалий час поховали в своїй пам’яті втрати єврейського населення. Забули про українців, які представляли самостійницький табір і воювали за незалежну Україну. Викинули з пам’яті народу величезні пласти історії, які сьогодні дуже важко відновлювати. Ми повинні витягти з архівів — польських, німецьких, російських — усі документи, які стосуються нашого народу. Зробити хоча б їхні копії. Ми, історики, сидимо на «голодному пайку», бо всі архіви часів війни належать Росії. І нам ще треба багато зробити, щоб встановити масштаби людських втрат часів Другої світової війни.

Українці не тільки визволили з нацистської окупації свою територію, а й дійшли до Берліна,  і саме українець Олексій Берест першим встановив Прапор Перемоги над Рейхстагом. Фото з сайту archives.gov.ua

Орденами і медалями  нагороджено 2,5 мільйона українців

 Ростислав ПИЛЯВЕЦЬ, 
кандидат історичних наук, доцент,  провідний науковий співробітник 
Українського інституту національної пам’яті:

— Український народ дав Червоній армії понад 6 мільйонів бійців, кожен другий з них загинув. А кожен другий з тих, хто залишився живим, став інвалідом. Відомо, що на початок вторгнення збройних сил Німеччини і її союзників на територію СРСР Червона армія і флот загалом налічували понад 5 мільйонів осіб. З них українці (за національною належністю) становили від 1 до 1,5 мільйона осіб.

Напередодні війни на території України було зосереджено від третини до половини всіх радянських військових шкіл та училищ, а також базувалася значна частина військових підрозділів Червоної армії. Оперативне поповнення лав діючої армії в перші місяці війни проводили переважно за рахунок населення України, центральної та східної її частини. У результаті мобілізаційних заходів з республіки до армії і флоту в цей період мобілізовано близько 3 мільйонів 185 тисяч осіб, що становило не менш ніж 50% особового складу.

Після поразок на фронтах у 1941—1942 роках, захоплення в полон мільйонів радянських солдатів і повної окупації України кількість українців у Червоній армії значно зменшилася і становила на початок 1943-го лише 11–12% — другу за чисельністю після росіян національну групу. На 1 січня 1943 року українців 11,8%, на 1 квітня — 12,37%, на 1 липня — 11,62%, а вже на початок січня 1944 року число українців зростає майже вдвічі — 22,27%. Зрозуміло, що це пов’язано з масовою мобілізацією на звільненій від ворога території України.

У другій половині 1944 року мобілізація населення України до Збройних сил і надалі зростає. У складі  1-го Українського фронту українці становили від 60 до 80%. В окремих арміях 2-го і 3-го Українських фронтів, що воювали вже за межами України, їх було понад половину. Впродовж 1943—1945 років червоноармійцями стали близько 4,5 мільйона жителів УРСР. Отже, всього в роки війни було мобілізовано до 7,7 мільйона осіб. Але слід мати на увазі, що кілька сотень тисяч людей, мобілізованих у 1941 році і які потрапили в полон, були повторно мобілізовані після звільнення окупованих територій.

Упродовж 1942—1945 років сталінський режим здійснював в Україні призов 17-річних юнаків — на березень 1945-го їх було в армії понад 265 тисяч. Мобілізовували й жінок, бо армія потребувала багато медсестер, снайперів, телефоністок, стенографісток, друкарок, кухарок, праль.

Нині доведено, що кількість українців, які пройшли війну у складі Збройних сил СРСР, — понад 7 мільйонів. З них безповоротні втрати (загинули на полі бою, померли від ран на етапах евакуації та у шпиталях, померли у полоні і страчені у концтаборах) — від 3,5 до 4,1 мільйона українців, у радянських партизанських формуваннях загинуло від 40 до 60 тисяч.

Серед радянських полководців і воєначальників, генералітету були сотні українців за походженням. Це представники Ставки Верховного головнокомандування, Генерального штабу, керівники управлінь РСЧА, командувачі фронтами та арміями, їхні заступники, члени військових рад фронтів і армій. Найвідоміші з них — Семен Тимошенко, Михайло Кирпонос, Андрій Єременко, Родіон Малиновський, Іван Черняховський, Павло Рибалко, Кирило Москаленко, Дмитро Лелюшенко, Андрій Гречко та ін. Багато генералів загинуло. Серед них командувач Південно-Західного фронту генерал-полковник Михайло Кирпонос, генерал армії Іван Черняховський, заступник командувача фронтами Федір Костенко, Йосип Апанасенко, командувач 57-ї армії генерал-лейтенант Кузьма Подлас й інші. У радянському партизанському русі брало участь 180 тисяч українців.

Багато наших земляків за подвиги, здійснені в роки війни, були нагороджені орденами та медалями. Так, близько 2,5 мільйона українців нагороджено орденами і медалями, за виняткову мужність 2072 українці були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, 32 стали двічі Героями. Тричі Героєм Радянського Союзу став легендарний льотчик-винищувач Іван Кожедуб. Із чотирьох повних кавалерів ордена Слави і одночасно Героїв Радянського Союзу — двоє українців: льотчик штурмового авіаційного полку Іван Драченко і морський піхотинець Павло Дубинда. За два роки війни 980 тисяч воїнів були нагороджені орденом Слави ІІІ ступеня, майже 46 тисяч — орденом Слави ІІ ступеня, 2631 — стали повними кавалерами ордена Слави. Маршали Родіон Малиновський і Семен Тимошенко серед 11 радянських полководців нагороджені вищим військовим орденом СРСР «Перемога».

Першим, хто підняв Прапор Перемоги над Рейхстагом, був українець із Сумщини Олексій Берест. У ході радянсько-японської війни маршал Родіон Малиновський командував Забайкальським фронтом, який неочікувано для японського командування прорвався через пустелю Гобі в центральну Маньчжурію, довершивши оточення і розгром японських військ. За цю операцію йому присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Акт про беззастережну капітуляцію Японії, що знаменував закінчення Другої світової війни, 2 вересня 1945 року від радянської сторони підписав українець з Уманщини генерал-лейтенант Кузьма Дерев’янко.

Усі наведені цифри і факти свідчать про вагомий внесок українців, які воювали у складі Червоної армії, у перемогу над нацизмом і союзниками Німеччини у Другій світовій війні.

Щоб в історії не було перекосів,  треба бачити картину повністю

 Юрій ШАПОВАЛ, 
доктор історичних наук, завідувач відділу
етнополітології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень 
ім. І. Кураса НАН України,  керівник Центру історичної політології:

— Дослідник, який пише про події Другої світової війни, має відчувати обидві сторони, а не одну. Може, тоді ми зможемо наблизитися до більш-менш реалістичного відображення подій і розуміння війни як трагедії. Про історію Другої світової війни написано чимало — понад 20 тисяч книжок, але немає жодного питання, в розгляді якого не було б замовчування якихось фактів, напівправди чи навіть прямої неправди. Я хотів би, щоб усі розуміли, наскільки складна ця тема, яку радянська пропаганда прагнула втиснути в якусь схему, особливо після 1965 року, коли День Перемоги став офіційним святом і вихідним днем.

Коли почалася війна, до українців дуже обережно ставилися усі на Заході, насамперед США і Канада, де на той час були досить великі українські діаспори. Чому? Під час Першої світової війни канадці не довіряли галичанам, і там були навіть тимчасові концентраційні табори. А коли почалася нова війна і було відомо про контакти українських націоналістів з нацистами, це викликало категоричне негативне ставлення до українців. Але його було подолано, бо канадці зрозуміли, що ці контакти з нацистами не були стратегією. Людські ресурси українців були використані — 11% діаспори перебували на службі у збройних силах Канади, воювали на Американському континенті, в Гонконзі. Приблизно стільки само українців воювали у збройних силах США. У висадженні американців на Європейський континент брали участь 40 тисяч вояків українського походження. Хотів би зазначити, що українці воювали в Тихоокеанському регіоні, в Малій Азії та Північній Африці. Цікаво, що під час зустрічі військ антигітлерівської коаліції на Ельбі українці зустрічалися з українцями.

Французька влада теж дуже довго не довіряла українцям, і ставлення до них не було добрим. Широковідомий факт, що у Франції був Василь Порик, Герой Радянського Союзу, який потрапив у полон, втік і очолював там один з французьких партизанських підрозділів. Цим і обмежувалися. А насправді там були дуже цікаві колізії. П’ять тисяч українців під час війни воювали у складі Іноземного легіону і брали участь у боях за Фландрію ще у травні 1940 року, бо Друга світова війна почалася у вересні 1939-го. І нарешті французи дозволили сформувати українські підрозділи — курінь Богуна, курінь Шевченка і підрозділ поручика Курковського. Їх спершу використовували проти французьких партизанів, але вони перейшли на їхній бік і воювали проти нацистів. Це дуже цікава сторінка нашої історії, яка ще потребує свого дослідження.

Треба згадати і про те, що українці воювали на боці Німеччини. Тільки у складі Вермахту, не враховуючи інших підрозділів, перебував приблизно мільйон вихідців з Радянського Союзу, з них 250 тисяч українців. Спостерігаємо певний парадокс: з одного боку, велика чисельність керівників та нагороджених українців у Червоній армії, а з іншого — оці 250 тисяч у німецьких військах. Ми сьогодні маємо спокійно дивитися на мотивацію людей, які опинилися на тому чи на іншому боці. Слід розуміти, що це не були глибокі ідейні переконання, мотиви були справді різні.

На мою думку, 22 роки нашої незалежної держави ми робили все неправильно у підході до Дня Перемоги. Слова Путіна, що вони могли б здобути цю перемогу без хохлів і малоросів, нагадують про те, що ми повинні мати власну гідність. Поки не зруйнуємо радянський міф і стереотипи, ніколи на правду не зважимося. Для всіх людей у світі мають однакову ціну і мільйони визнаних жертв, і два мільйони згвалтованих радянськими переможцями німецьких жінок, що не визнається й досі. Усі вони — жахливі складові війни. Якщо ми не побачимо цю картину повністю, матимемо знову історію з перекосом, «чистих» і «нечистих» ветеранів, які воювали в різних військових підрозділах на різних фронтах. Якщо ми не зруйнуємо радянський міф, то не зробимо кроку вперед.

Повстанський рух становив серйозну загрозу фашизму

 Володимир В’ЯТРОВИЧ, 
кандидат історичних наук, директор Українського інституту
національної пам’яті, старший науковий співробітник НаУКМА:

— Українські націоналісти співпрацювали з нацистами до літа 1941 року, але при цьому забули, що ця співпраця тривала лише на 2 тижні довше, ніж така сама співпраця Сталіна з Гітлером. Забули, що після проголошення незалежності України 30 червня 1941 року у Львові, яка не була узгоджена з окупаційною владою, починаються переслідування українських націоналістів. Заарештували керівника уряду українського державного управління Ярослава Стецька, а 5 грудня 1941-го заарештовано Степана Бандеру, який решту війни провів у нацистському таборі. Висмикують і викидають з історії над?звичайно важливі факти й документи, навіть документи Нюрнберзького процесу. Так, ніколи не друкували німецький документ від 25 листопада 1941 року з цього процесу, в якому німці чітко вказують: беззаперечно встановлено, що рух Бандери організовує повстання задля створення незалежної України.

Є ще цікаві німецькі документи в наших архівах, які вивчали спецслужби і радянська розвідка, перекладали російською мовою — в них оцінка українського визвольного руху як такого, що чинить активний спротив нацистам. У документах німецьких спецслужб з грудня 1941 року зазначено, що крім руху Бандери, в Україні немає жодного, який становив би серйозну небезпеку Німеччині. З 1942 року в німецьких документах постійно є графа «український визвольний рух» або «рух Бандери», де повідомляється про диверсії та акти саботажу.

Цікаво, що ми вважаємо урочистим днем створення Української повстанської армії 14 жовтня 1942 року, але це умовна і символічна дата. А ось перша велика антинімецька акція тисячної УПА відбулася у січні 1943 року — напад на колону поліції. Німці у відповідь захопили заручників з населення, яких помістили в тюрму і згодом розстріляли. Потім повстанці 7—8 лютого здійснили напад на Володимирець і звільнили його. Таким був початок кривавої боротьби з нацизмом. Влітку 1943 року вона набула дуже серйозного масштабу, що змусило німецьке командування проводити спеціальну антипартизанську операцію, до чого було залучено 10 тисяч поліцейських і вояків.

Про активну антинімецьку боротьбу українських повстанців доповідали в депешах керівництву радянські партизани. Тож радянська влада знала про участь УПА в боротьбі проти нацистів, і все-таки використовувала у своїй пропаганді тезу про спільну боротьбу українців з нацистами.

Німці у свою чергу зображували боротьбу українських націоналістів як спецоперацію Кремля. Влітку 1943 року ареал антинімецької боротьби поширився на Галичину, де самооборону було переформовано в УПА-Захід. Вони навіть займали ра?йонні центри, і були території, які контролювали виключно сили УПА, де не було окупантів. Останнє зіткнення УПА з німцями відбулося в Карпатах біля райцентру Сколів між 6 і 16 липня 1944 року.

Жертвами антинімецьких акцій українських повстанців стали від 12 до 13 тисяч німців та їхніх союзників. Здавалося б, цифри незначні порівняно з фронтовими втратами, але їх треба порівнювати із завданими втратами інших партизанських рухів: радянського, польського, французького. Ці цифри доводять внесок у боротьбу з нацизмом українського повстанського руху. І цілком справедливим було привітання Шухевича українських вояків з перемогою над нацизмом і звільненням України від фашистського ярма.

Ця тема потребує популяризації, бо саме навколо неї існує найбільше міфів та інсинуацій. Ми маємо показати війну такою, якою вона була. І наголосити на тому, що головним здобутком перемоги 1945 року був мир. І вшановувати маємо не якийсь абстрактний радянський народ, а конкретного воїна, який здобув цю перемогу.

 

ЗАМІСТЬ РЕЗЮМЕ

Яким має бути цей день?

 

Свого часу Сталін відмовився від святкування Дня Перемоги. Офіційним святом із вихідним днем і святковими заходами 9 травня стало 1965 року — за часів Брежнєва. Значна частина радянської пропаганди була присвячена цій даті, вироблено свої міфи і традиції. На думку учасників публічної дискусії, які представляють громаду українських істориків, науковців і дослідників історії Другої світової війни, в незалежній Україні ми маємо позбавити День Перемоги радянських стереотипів. У першу чергу треба розширити контекст воєнних подій і розглядати війну з вересня 1939-го по вересень 1945 року. Важливо пам’ятати, що переміг у цій війні не якийсь абстрактний радянський народ, а конкретний солдат, партизан чи полководець. Дуже важливо олюднити цей день, побачити кожного, хто пережив ті страшні часи і зробив свій внесок у боротьбу з нацизмом.

Дуже важливо відмовитися від мілітаризації Дня Перемоги, від парадів і демонстрації військової сили. Замість солдатських каш і ста грамів горілки важливо надати матеріальну допомогу літнім людям, яку вони використають на свої потреби.

Червоний мак — європейський символ

ЗНАК. Цьогоріч у Києві вперше на офіційних заходах буде застосовано європейську символіку пам’яті полеглих у Другій світовій війні.

Заходи, присвячені відзначенню перемоги над нацизмом у Європі, у столиці пройдуть 8—9 травня. Уперше буде вжито європейську символіку пам’яті полеглих у Другій світовій війні — червоний мак. Ідеєю та графічним втіленням став результат співпраці Українського інституту національної пам’яті (УІНП) та Національної телекомпанії України (НТКУ).

Малюнок, з одного боку, зображує червоний мак, з іншого — кривавий слід від кулі. Таким чином у ньому передається глибинний смисл війни, символізуються страждання, смерть, героїзм, мільйони загиблих. Біля символу розміщено гасло «Ніколи знову», адже саме в наших руках — не допустити повторення жахіть війни. У цій символіці зазначено і роки воєнного лихоліття — 1939–1945.

«Пропонуємо новий символ як вияв нашої поваги до тих, хто знищив нацизм. Цей червоний мак — символ європейський та український. У наших піснях ідеться, що маки зацвітають там, де пролилася козацька кров», — говорить директор УІНП Володимир В’ятрович. Гендиректор НТКУ Зураб Аласанія додає: «День пам’яті, день капітуляції нацистської Німеччини. Треба було обрати як символ щось знакове, що символізувало б не свято, яким війна не може бути за визначенням, а пам’ять та скорботу за загиблими».«Друга світова війна була більшою, ніж Велика Вітчизняна. Зокрема, для нашої країни. Для України війна почалася у 1939 році, а не в 1941-му», — вважає харківський дизайнер автор логотипу Сергій Мішакін.

Разом із Європою та світом Україна розпочне вшанування загиблих 8 травня — у день підписання капітуляції нацистською Німеччиною — і продовжить традиційно 9 травня. Зокрема 8 травня заплановано символічну подію «Перша хвилина миру». Як відомо, капітуляцію Німеччини було підписано саме 8 травня пізно ввечері. Формально саме цього дня завершилася війна у Європі. Організація заходів 8 травня дасть змогу провести частину вшанувань у єдності з іншими країнами антигітлерівської коаліції — Британією, Францією, США.

9 Травня, у День Перемоги, пам’ять полеглих у боротьбі з нацизмом вшановуватимуть у Парку вічної слави та на Софійській площі.

Підготувала  Лариса КОНАРЕВА,  «Урядовий кур'єр»