Українська жінка-дервіш
Аліфе-ханум Яшлавська:

Аліфе-ханум — єдина жінка-дервіш у свої 73 роки живе насиченим життям: мандрує, допомагає порадою та молитвою тому, хто цього потребує, багато читає, пише книжки, спілкується з прихильниками в Інтернеті, де має власну сторінку. Любить щось робити власними руками, донедавна сама проводила екскурсії у повернутому її зусиллями до життя храмі дервішів у Євпаторії. Вона неохоче розповідає про себе, але  про текіє, суфізм та дервішів може говорити безкінечно. А також про свій князівський рід Яшлавських, адже її пращури були міністрами закордонних справ в уряді кримського ханства.

Тут зупиняється час

Євпаторійський кримськотатарський культурно-етнографічний центр «Текіє-дервіш» — цілий комплекс архітектурних пам’яток 15—17 століть. На невеличкому клаптику землі сусідять руїни мечеті з мінаретом і медресе, які нині функціонують як етнографічний центр з музеєм і текіє-храмом дервішів. Саме він притягує найбільше. «Люди йдуть сюди зі своїми радощами або горем і знаходять  душевний спокій», — запевняє мене хранителька святині Аліфе-ханум.

— Ще якихось 15 років тому про існування текіє ніхто не знав…

— На всій пострадянській території таких пам’яток не залишилось або вони перебувають у зруйнованому стані.  Протягом 20 років з рюкзаком за плечима шукала храми дервішів у Середній Азії, Афганістані, Ірані, але бачила лише руїни. В архівах намагалася знайти сліди дервішів, а повернулася на батьківщину і побачила текіє, що збереглося цілісіньке. Правда, його перетворили на смітник та притулок для безхатченків. 

— Як ви відроджували текіє?

— Дякувати Богу, мене почула міська влада Євпаторії, я змогла жити на території храму і відновлювати його. Ремонтні роботи вели на гроші, що отримували за програмою підтримки депортованих народів. П’ять років довелося бути і сторожем, і прибиральницею, і керівником. Жила в жахливих умовах: без світла, води, тепла і без зарплати. Вистояти допомогло те, що я  ногайка. Цей народ дуже витривалий, бо жив у кримських степах. Та й життя навчило виживати. Батько загинув на початку війни, а маму під час депортації розстріляли в казахських степах. Вона хотіла мене, 3-річне дитя, що постійно плакало від голоду, нагодувати зернятами і отримала за це кулеметну чергу. Залишилися ми з братом сиротами, виросли у дитячому будинку, де пройшли свою школу виживання.

— Дуже часто чула від тих, хто тут бував, що вони відчували себе в текіє якось по- особливому…

— А це і не дивно, адже тут потужне біоенергетичне поле, я його відчула одразу, а вчені підтвердили мої здогадки. Стрілки, що вимірюють енергію, тут просто зашкалюють. Місця виверження енергії виклала трьома колами із каменю. Потужні витоки енергії на території дервіських храмів — це нормальне явище. У храмах зазвичай є  свята могила, джерело святої води та святе дерево. З водою у нас проблема, бо криниця, яка тут існувала з давніх часів, за радянської влади перетворилася на брудну калюжу, а от відновлена мною могила святого тут є.

— Хто цей святий?

— Це дивна історія. Коли ми почали приводити тут все до ладу, я вночі виходила на подвір’я задля медитації. Саме тоді відчула, що за мною хтось ходить і тяжко зітхає. Вирішила, що на території храму є десь святе поховання. Його пошуки мене привели в архів Сімферополя, там і знайшла підказки, що тут треба шукати поховання найвизначнішого святого північно-західного Криму шейха Мансура. Згодом знайшли людські кістки, що підтвердили експерти, на глибині одного метра. Обладнали могилу і біля неї з кісточки виросло дерево, на гілках якого тепер гості центру пов’язують клаптики тканини, просячи милості Божої.  Ці пов’язки заборонені ортодоксальним ісламом, і я час від часу знімаю пов’язки людей і замолюю їх (бо кожна людина, що просила, має отримати те, на що сподівається) і закопую їх. Нехай люди знають, що їхні бажання оберігаються і цінуються.

Випробування у 1001 ніч

«Дитино моя, в цей момент ти можеш читати будь-яку молитву і будь-якою мовою, він тебе почує, — переступаючи поріг текіє, каже мені Аліфе-ханум. — А потім слухай тишу і замислюйся над життям». Сюди, до храму та його хранительки, ідуть дервіші з усього світу. Тут вони проводять молебні-зікри, читають молитви, співають пісні, присвячені Всевишньому, та проводять семи  —  кружляння.

— Хто такі дервіші?

— Дервіші — дуже тихі, спокійні та невибагливі люди, які багато мандрують світом, удосконалюючи свій дух. Вони ніколи не просять милостині — на хліб заробляють лише своєю працею. Під час виснажливих подорожей на деякий час оселяються у своїх храмах-текіє під проводом настоятеля — шейха-вчителя. Молебні проводили раз на тиждень після заходу сонця і при свічках. А потім починає грати мей — зроблений з очерету музичний інструмент, і відбиває ритм маленький барабанчик — даф, під супровід яких кружляють дервіші.

— Для чого дервіші кружляють і що при цьому відбувається?

— Кружляння — це молитва Богу. Дервіш просить, отримує, переводить і опускає на землю енергію. Під час семи у дервіша одна рука піднята вгору, а інша опущена вниз. Та рука, що вгорі, символізує прохання, звернене до Бога, а опущена вниз рука означає «ти отримаєш те, що просиш».  Процес кружляння триває не більше 20—25 хвилин і супроводжується похвалою Богу. Коли музика зупиняється, дервіші виходять з трансу.

— Як ви стали дервішем?

— Я до цього готуватися почала ще 40 років тому, коли шукала їх храми. Приходячи туди, внутрішньо відчувала, що ніби прийшла до власної домівки. Колеги-історики дивувалися: «що ти там знайшла в цих руїнах?» А мені там було дуже добре. Серед руїн часто чула певні звуки, відчувала приплив енергії.

— Звідки ви дізналися про дервішів?

 — До пошуку храмів мене привела наука суфізм, з якою я ознайомилася, працюючи в архівах. До речі, в радянські часи відкрито говорити про це було небезпечно. 

— Чому в небезпеку вас так тягнуло?

—  Мене цікавило маловідоме. Поки мій чоловік стоїть внизу і тримає за руки двох наших синів, стрибаю з парашутом. Так стала майстром парашутного спорту. Поки мій чоловік сидить на трибуні, беру участь у ралі. Відвідала загадкову Месопотамію, звідки пішла релігія, навіть збиралася поїхати на Північний полюс, але дізналася, що туди жінок не беруть. Почала готуватися до подорожі у В’єтнам, аби підтримати людей у їх боротьбі проти американських вояк.  Мій науковий керівник дивувався: «Аліфе, у тебе в голові такі думки з’являються, що я і здогадуватися про це не посмів би». Він весь час просив, щоб про мої знахідки щодо суфізму нікому не розказувала, бо КДБ цього не подарує, а «твоя розумна голова пропаде». 

І от якось в рідкісних рукописних сховищах мені на очі потрапляє переклад, в якому говориться про філософію суфізму. Після прочитаного не відпускала думка, що я вже це десь чула. Згодом зрозуміла, що теорія марксизму-ленінізму повністю побудована на суфійській філософії. Більше того, не лише знаходила інформацію про суфізм та суфіїв, а ще й студентам про це читала лекції.

— Ви ж могли зламати собі життя?

— Я це прекрасно усвідомлювала, тому говорила, що суфізм — це ісламська філософія, яка відкриває шлях пошуку істини, який у любові людини до людини і до людства взагалі. Та часи змінюються, і нині суфійську філософію як дисципліну почали вивчати у вишах, а в Польщі 4 науковці за цією темою захистили дисертації.

Духовні пошуки

— Як ставали дервішами?

— Для цього треба пройти випробування. Кандидати здавали іспити, після чого відбувалося таїнство посвячення.

— Що це за випробування?

— Кандидат має в стінах текіє пройти випробування 1001 ніччю. Через тисячу ночей на 1001-у у текіє відбувається містичне таїнство, про яке ми ніколи не розповідаємо. Хто пройшов, отримує посвячення. Прочитайте казку «1001 ніч» і ви дізнаєтеся, які випробування ми проходимо. До речі, її головна героїня Шахразада пройшла всі випробування дервішів.

— Де вас посвятили у дервіші?

— На могилі Джалаледдіна Румі, — суфія, зірки східної поезії 15 сторіччя, — що зберігається в Туреччині у місті Конья. Я стала посвяченим суфієм, тобто дервішем, різниця в тому, що суфій — учитель, а дервіш — учень, який став на першу сходинку пошуку істини.

— А ви знайшли істину, яку шукали?

— Шукаю. Для цього усамітнююсь або вирушаю пішки у довготривалі подорожі святими місцями. Мандрую влітку, долаючи по 300—500 кілометрів. Минулого року пройшла з Євпаторії в Керч. Дорогою заходила в усі святі місця, на цвинтарі, церкви, мечеті, храми. Прибирала і молилася на могилах за упокій душ розстріляних євреїв, за штурмана, що розбився під час війни… Час від часу усамітнююсь у безлюдних місцях. Одного разу під час такого усамітнення зі мною трапилась дуже дивна історія. В бухті на березі Азовського моря почала молитися, аж раптом виповзла змія і дивиться мені в очі. Довго дивимося одна на одну, мені набридло і я кажу: «Ти божа твар і я  теж. Ти ідеш своєю дорогою і йди. Ти ж бачиш, що я молюсь Йому». Змія підняла голову і заповзла назад у щілину, залишивши свою шкіру.

Мені немає коли старіти і мене не цікавлять їжа чи одяг. На день вистачає шматочка хліба і я сита та повна енергії, бо текіє заряджає.

— Про що ви мрієте?

— Хочу, щоб цю унікальну пам’ятку передали під егіду ЮНЕСКО. Вона варта зайняти почесне місце у Списку всесвітніх пам’яток.  Храм повинен слугувати духовності. А ще мене непокоїть, що тут не було проведено жодних археологічних і наукових досліджень. Текіє чекає на своїх дослідників.

— Аліфе-ханум, чи є у вас учні, послідовники?

 — У мене є прихильники. Колись я вибрала собі учня. Та людина всі отримані від мене знання перетворила у комерційне підприємство, бо він так і  не зрозумів, що місія дервіша-учня інша. Люди, що нині збираються навколо мене, — мої прихильники. Принаймні когось навчу бути людиною.

— Ви багато пишете, досліджуєте…

— Зараз готую вже третє перевидання про «Гезлевське текіє дервішів», а також серію книг «Євпаторія євпаторійцям». Оновлений варіант я поповнила описами моїх мандрівок до Мекки та Саудівської Аравії, де перебувала за запрошенням президента цієї країни. 35 днів ходила слідами пророка Мухаммеда. Всю енергетику, яку я отримала, привезла до Криму, у своє рідне місто, в яке хоч на старості літ я змогла повернутися.

Людмила ЩЕКУН,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Аліфе-ханум ЯШЛАВСЬКА. Народилася 15 жовтня 1940 року в Криму. В 1944 році у 3- річному віці разом з мамою та братом була депортована до Узбекистану, де закінчила 10 класів. Після заміжжя закінчила два інститути — Ташкентський політехнічний і в 40 років історичний факультет Ташкентського державного інституту. У 1990-ті повернулася до Криму, де приєдналася до боротьби за права депортованих. Згодом Аліфе-ханум присвятила себе віднайденому та відродженому нею текіє — храму дервішів.