…Я зайшов у купе і побачив моїх супутників — старшого лейтенанта та капітана авіації Радянської армії. Вони сиділи праворуч за столиком, на якому стояла пляшка горілки. Зліва поглядав у вікно молодик років 27—30.

— Товаришу капітане! Чи думали ми ще вчора, що наша рідна армійська команда з Ростова програє фінал Кубка СРСР «Карпатам»? — розмова, судячи з усього, тільки розпочалася.

— М’яч круглий, поле рівне… Але, як і ви, не очікував цієї прикрої поразки, — розмірковував капітан. — Чи варто було їхати в Москву на матч, щоб із такою ганьбою повертатися додому?

— Ще й кому програли армійці: бен-де-рів-цям! Це жах!..

Тут і я втрутився в розмову:

— Ви з Луцька приїхали на матч, а я прилетів із Владивостока. Не пошкодував 200 карбованців, щоб повболівати за рідну команду з Ростова-на-Дону, де я в авіаційному полку проходив строкову військову службу.

— О, то я бачу, що ми всі авіатори! Не гріх і по сто грамів перехилити, — і капітан потягнувся по закуску, а я — по далекосхідну чавичу.

Запросили до столу і молодика. Але він чемно подякував: мовляв, їде у відрядження до Києва, і завтра йому вкрай потрібна свіжа голова.

— Свіжа голова потрібна всім, але, на жаль, її забракло армійським футболістам, — не стримався старший лейтенант.

Перша чарка горя не здолала, а тільки розлютила вболівальників футболу. Від сп’янілих фанатів ростовського СКА дісталося на горіхи всім футболістам.

— Програли б «Динамо» чи «Спартаку», стерпів би, але — бен-де-е-е-рів-цям!.. — не міг вгамуватися старший лейтенант. — Чули, як горланили п’ять тисяч галичанських уболівальників: «Кубок на Говерлу!»?

Почувши це, молодик повернувся від вікна і посміхнувся.

— На жаль, пророцтво донського козака-банера, зробленого із п’ятиметрового листа фанери з написом «Ростов без кубка — Дон без води!» збулося, — нагадав про побачене ще й я.

Той самий український футбольний клуб «Карпати» — володар кубка СРСР. Фото надане автором

«Вони знали, за що воювали…»

Після другої чарки очі загорілися. І ми, троє авіаторів, перейшли на «бендерівську» тему. Стали поливати найбруднішими словами тих, хто не бажав мати справи ні із совіцькими, ні з польськими, ні з німецькими окупантами.

Я також підкинув полінце у вогонь. Розповів, як мою сестру Люсю після війни направили в західні області України на комсомольсько-партійну роботу. Там вона працювала першим секретарем РК ВЛКСМ в Березному, потім — жіночим організатором у Млинові, а згодом — у відділі партпропаганди Ковельського міськкому компартії. Постійно вела боротьбу з бандерівськими загонами. За це отримала купу державних нагород, і… постріл у груди. Але Бог зберіг її. Я пишався сестрою. Адже саме вона після смерті нашої мами у 1949 році забрала мене в Березне на виховання…

Ми не спали всю ніч. Поразка від «Карпат» та бандерівський переполох не давав нам спокою. Не спав і наш попутник.

Під ранок потяг Москва — Ковель прибув до Києва. Провідниця принесла молодикові квиток. Той повільно повернувся до кожного із нас і на прощання тихим голосом промовив: «Я росіянин… Народився в Москві, закінчив Московський університет. Скажу вам відверто: єдина нація в Радянському Союзі — це бандерівці! Вони знали, за що воювали і віддавали свої життя!..»

Молодик пішов до виходу, не сказавши нам «до побачення». Провідниця його провела, щось сказала йому і поцілувала в щоку.

Ми, троє пасажирів, були пригнічені словами москвича. І наші емоції спалахнули знову. Гострі списи летіли навздогін зраднику — столичному шалопутові, як висловився капітан. Він пожалкував, що не взяв його адреси, а то викликав би на словесну дуель.

Добро забувається швидко

Потяг набирав ходу в напрямку Західної України. Сон розморив нас. Ми спали доти, доки провідниця не розбудила і не вручила луцьким авіаторам квитки. Але через кілька хвилин знову повернулася в наше купе. Подивилася на кожного сумними очима і мовила:

— Знаєте, мої дорогі пасажири, у післявоєнні роки я стояла на колінах перед своїм керівником і благала, щоб мені дали змогу бодай одну поїздку зробити потягом Москва — Ковель, адже працювала на інших напрямках.

Після цих слів ми усі насторожилися, нашорошили вуха.

— То були голодні й важкі часи, — продовжувала вона свою розповідь. — І тільки в Ковелі я могла вдосталь закупити продукти: картоплю, сало, цукор, борошно, крупи, сухофрукти тощо. І все це царське добро я везла в Москву, де на мене чекали голодні діти, родичі, сусіди. Цих запасів нам вистачало на кілька місяців, а потім я знову ставала на коліна і благала про поїздку до Ковеля. Я вдячна тодішньому керівництву залізничного транспорту, що давало змогу всім московським провідникам почергово робити рейси до Ковеля. Ось вам і бан-де-рів-ці! Ми вже просто забули, як вони врятували Москву від голодного лиха!

Провідниця побажала авіаторам доброї служби, а я прямував до кінцевої зупинки, де на мене чекала сестра.

— Правда, — запитав я у сестри, — що в Ковель люди їздили по продукти?

— Так, адже тоді бандерівці не давали створювати колгоспи, і ми змушені були мати справу з приватними господарствами, які реалізовували свою продукцію на ринках ковельського вокзалу, — відповіла сестра.

— Але це було двадцять років тому. А нині яка ситуація? — спитав я у сестри.

— Ми цю нечисть «бендерівську» знищили, і нині на Волині — колгоспне господарство, — радо відповіла сестра. — Тож щодоби відправляємо у Москву один рухомий потяг із ковбасами і один — з м’ясними виробами. З Кремля ідуть нам подяки. Отак, братику. Ми маємо справу з великою і могутньою столицею!

Щоправда, сестра промовчала, що сама Волинь тоді відчувала серйозні труднощі з м’ясом і ковбасними виробами. І останні відряджені до Білокам’яної після вистоювання у столичних чергах постійно везли вже в зворотному напрямку — на Полісся.

Заповіт рідної людини

З часом мою сестру як досвідченого партійного керівника перевели в Луцьк. А невдовзі і я владивостоцьку квартиру поміняв на луцьку. Моя робота була пов’язана зі зйомками кінофільмів. За кілька років я об’їздив усю область. І мені почала відкриватися зовсім інша правда про національно-визвольні змагання, ніж та, що нам вбивали в голови компартія.

Сестра також мандрувала Волинню та Рівненщиною. Як учасника Великої Вітчизняної війни її часто запрошували на зустрічі з молоддю. Вона пишалася цим. Надягала військовий кітель з бойовими нагородами та майорськими погонами і вирушала до молодого покоління. З часом ми з сестрою розійшлися у поглядах. Доходило до сварок. Я погоджувався з висновками сестри, що бандерівці були жорстокими щодо фахівців, яких радянська влада направляла на роботу у західні області.

— А як інакше могли діяти бандерівці, якщо тільки за 1940 рік депортували у Сибір сотні тисяч людей? — доводив я сестрі. — Тут діє принцип «око — за око, зуб — за зуб, жорстокість — за жорстокість». Таким чином вони мстили за дії керівників радянської влади, а страждали невинні люди. Що було, то було.

Минуло ще кілька років, і на столі у сестри замість «Історії Комуністичної партії» з’явилася Біблія.

Якось сестра сказала мені, щоб я уважно читав Біблію: «Тут правда!..» А перед смертю попросила мене: «Зроби так, щоб на моїх похоронах не було жодного комуніста. Нині не ті комуністи. Вони дбають тільки про власні статки та збагачення, а я все життя боролася за те, щоб люди були рівними, добрими і щасливими…»

Нині путінська Росія тотально маніпулює свідомістю своїх громадян, з білого робить чорне і  навпаки. Недаремно ж сусідня держава не визнає права своїх громадян на повний, нічим не обмежений доступ до архівів. І навіть публікацію деяких архівних справ умудряється визнавати екстремістською діяльністю.

А напівправда завжди небезпечніша за брехню, яка й так по вінця залила Росію. Але правду про наше минуле, як і шило в мішку, не втаїш, хоч як би кремлівські карлики цього  хотіли.

І рано чи пізно в суспільній думці нашого сусіда почнеться переосмислення минулого, ціни тих десятків мільйонів жертв, що були принесені в ім’я амбіцій вождів або для реалізації напівбожевільних ідей. Ось тоді й почнеться найцікавіше!

ДОСЬЄ «УК»

Борис РЕВЕНКО. Народився 1937 року в селі Хиженці на Черкащині. Як моряк побував у всіх океанах і на всіх континентах. Створив і впродовж чотирьох десятиліть очолює народну самодіяльну кіностудію «Волинь». Голова Волинської обласної організації Національної спілки кінематографістів України, неодноразовий лауреат десятків міжнародних і загальнонаціональних творчих конкурсів. Створив музей фотографії та кіно, який налічує нині десять тисяч експонатів.

МОВОЮ СТАТИСТИКИ

Фінальний матч Кубка СРСР з футболу між командами «Карпати» (Львів, Україна) — СКА (Ростов-на-Дону, Росія) відбувся 17 серпня

1969 року в Москві на стадіоні ім. Леніна. Головний арбітр зустрічі — К. Круашвілі (Тбілісі). Рахунок — 2:1 на користь «Карпат».

«Карпати»: Турпак, Герег, Данилюк, Сиров, Броварський, Данильчук, Булгаков, Габовда, Кульчицький, Ліхачов; головний тренер — Ернест Юст.

СКА: Кудасов, Сєростанов, Антонєвіч, Корнєєв, Сінау, Трембач (Головко, 74), Попов, Єськов (Романов, 63), Проскурін, Зінченко, Васєнін; головний тренер — Геннадій Матвєєв.

Голи: Ліхачов, 62, Булгаков, 66 — Зінченко, 20.

За виграш Кубка України з футболу «Карпати» отримали путівку в розіграш Кубка кубків УЄФА 1969—1970 рр.

Борис РЕВЕНКО,заслужений працівник культури України, для «Урядового кур’єра»