ДОСВІД

Всесвітньо відомий музей налагоджує діалог між класичним і сучасним мистецтвом

Молодий, енергійний, комунікабельний та інтелігентно-іронічний Дмитро Озєрков геть не відповідає традиційним уявленням про музейного працівника. Можливо, тому 36-річний кандидат наук, історик мистецтва й очолює наймолодший підрозділ Ермітажу — відділення сучасного мистецтва та курирує проект «Ермітаж 20—21». Часом на його адресу лунають звинувачення в порушенні канонів одного з найбільших музеїв світу, адже за ініціативи куратора сучасного мистецтва пройшли, либонь, найпровокаційніші виставки.

Втім, на експозиції, організовані Дмитром Озєрковим, йде глядач. З 2007 року в межах проекту «Ермітаж 20—21» відбулося понад два десятки виставок, під час яких прозвучали такі імена, як Ентоні Гормлі, Аніш Капур, Сантьяго Калатрава, брати Чепмени.

Неважко здогадатися, що «Ермітаж 20—21» присвячений  історії модернізму та постмодернізму, чия поява та розвиток припали на ці століття. Таких творів музей не має, адже 1918 року його колекції припинили поповнюватися. Отож було вирішено показати глядачеві такі роботи й за можливості зібрати експозицію. Наскільки органічно вдається вписати сучасне мистецтво в контекст пафосних зал Ермітажу, де знайшли постійну прописку картини Тиціана, Рафаеля, Рембрандта, Караваджо та інших геніїв? Про свій досвід куратор сучасного мистецтва розповів журналістам під час свого приїзду в Київ.

Гігантські яйця неперевершений архітектор Сантьяго Калатрава створив і розписав власноруч. Фото з сайту portal-kultura.ru

«Ретвітни» музей

Використання сучасних технологій стало одним із головних акцентів не лише у відділі сучасного мистецтва, але загалом в Ермітажі: Інтернет, екаунти на «Фейсбук» та «Твіттер», спеціально розроблена програма для iPhone, що дає змогу орієнтуватися у вервечці залів Ермітажу. Два роки тому в кількох залах впровадили «Google Art Project» — найпотужнішу Інтернет-платформу, що дає доступ до творів мистецтва, відсканованих із високою роздільною здатністю. Сидячи за комп’ютером, можна віртуально «відвідувати» музеї. «Скажімо, «Повернення блудного сина» відскановане настільки точно, що ви можете на екрані максимально наблизити картину й подивитися, наприклад, в око батька. При музейному світлі деталей не видно. Хоч зрозуміло, що це позбавляє нас візуального, енергетичного контакту з твором», — каже Дмитро Озєрков.

На його переконання, сучасне мистецтво має бути відкритим для глядача. «Одного разу почув розмову двох студентів, один з яких запропонував відвідати Ермітаж. «Е, ні,  — відповів другий, — там усі стільці мотузочками перев’язані, сісти ніде!». Дмитрові Озєркову той діалог видався показовим: з одного боку, музей — ніби оплот культури, з другого — вона, культура, тебе не приймає, відгороджена мотузками та заборонами.

Вторгнення  на програмній основі

За відвідування виставок сучасного мистецтва в Ермітажі люди не сплачують додатково, хоч організація їх коштує сум в євро з п’ятьма та більше нулями. Основна місія проекту — просвітницька. Таким чином, прямуючи до виставки Рембрандта, глядач йде  повз експозицію, приміром, Сантьяго Калатрави (блискучого іспанського архітектора, твори якого демонструвалися в Ермітажі торік). І, можливо, щось таки «зачепить» відвідувача в його футуристичних спорудах. Організаторам виставок сучасного мистецтва в Ермітажі важливо показати, що поруч із улюбленою картиною може бути щось здатне зацікавити, чого глядач ще не знає.

У 2007 році було вирішено реалізувати ідею «вторгнення сучасного мистецтва в Ермітаж на програмній основі». Почали з групових виставок. Першу експозицію в 2007 році назвали «Америка сьогодні». «Проблема сучасного мистецтва в Росії в тому, що його ніхто не помічає», — вважає Дмитро Озєрков. Тому подумали про застосування важкої артилерії — провокації.

Отак серед позолоти та ампіру Ермітажу серед інших з’явилася робота Теренса Коу, на пояснювальній етикетці до якої було написано, що зроблена вона з… фекалій та крові художника, гуми та вугілля. «Звичайно, робота нічим не пахла, —  незворушно іронізує Дмитро Озєрков — але таке було зазначено на етикетці». Це спровокувало справжній ажіотаж довкола виставки, а також — хвилю обурення багатьох прихильників канонічності музею. «Наступного дня в усіх газетах з’явилися заголовки на кшталт: «Кров, сперма та лайно в Ермітажі». Як наслідок, ми отримали набагато більше відвідувачів, аніж очікували», — каже він.

«… Фекалій злякалися? Тоді згадайте, з чого зроблені елітні парфуми… — зреагував на закиди обурених відомий російський арт-критик Сергій Хачатуров. — Часто талановито зроблена деконструкція, зниження академічного образу до стану […] неприбраного некомфортного життя — потрібне для сучасного мистецтва випробування. Деконструкція допомагає вивчити кордони й можливості мови мистецтва й, зрештою, зміцнює віру в цінність саме трансцендентної художньої ідеї […] Так що Ермітаж виявився чесним перед культурою».

«Життя фотографа»  в контексті смерті

Позаторік в Ермітаж привезли фотоекспозицію Енні Лейбовіц. Більшості своїх шанувальників Лейбовіц знайома як блискучий портретист, котра зняла для глянцю Кейт Мосс та Леонардо Ді Капріо, Джека Ніколсона та Скарлетт Йохансон. Але виставка в Ермітажі стала іншою, оповідаючи про життя художниці впродовж півтора десятиліття, про смерть близьких людей (свою найближчу подругу Сьюзен Зонтаг та батька, котрі померли одне за одним, Енні проводжала на цвинтар з камерою в руках) та народження її дітей (первістка фотограф народила в 51 рік, і щойно скінчилися пологи, схопила до рук камеру).

«Зазвичай ми намагаємося не брати виставки, котрі подорожують світом. Якщо ж експозиція вже була десь до нашого музею, стараємося переробити її під свій формат», — пояснює Дмитро Озєрков. Експозицію назвали «Життя фотографа. 1990—2005», мінімізувавши в ній присутність очікуваного глядачем глянцю та натомість сфокусувавшись на філософському осмисленні життя Енні Лейбовіц, закарбованого на світлинах.

«Ми зробити виставку в залах, де ніколи не проходили жодні тимчасові експозиції  — там, де помер Олександр Другий. Вирішили використати цей контекст смерті. Якби вона була в іншій залі, глядач би просто не зрозумів нічого. Це наш принцип — кожного разу знайти потрібну форму всередині музею», — пояснює куратор проекту.

Міст між Дюрером та Віолою

Переконати глядача у взаємозв’язку класичного та сучасного мистецтва команда проекту «Ермітаж 20/21» вирішила через діалог першого та другого, аби продемонструвати, що ідея — одна, різниця лиш у формі.

…На відеоінсталяції американського художника Білла Віоли «Вітання» дуже повільно, майже непомітно наближаються одна до одної троє жінок. Перша, схоже, вагітна, друга — теж. Як з’ясували фахівці, Білл Віола, створюючи відеоінсталяцію, черпав натхнення з фрески Понтормо «Зустріч Марії та Єлизавети» , що зберігається в одній з італійських церков. Дістати оригінал, за словами Озєркова, було неможливо, але репродукцію знайшли. Понтормо ж, у свою чергу, надихнувся гравюрою Альбрехта Дюрера «Чотири відьми». Таким чином, поруч із відеоінсталяцією повісили Понтормо й Дюрера — як основу композиції. «Це був такий собі міст між Дюрером та Біллом Віолою, через Понтормо, міст, котрий насправді розповідає про історію мистецтва, продемонструвавши укоріненість творчості Білла Віоли в неї».

Вирішивши, що цей діалог потрібно розвивати, в Ермітажі пішли далі. Запросили продемонструвати свої твори Ентоні Гормлі, одного з найвідоміших британських скульпторів-монументалістів. Опріч іншого, Гормлі відомий скульптурами людей, ніби складених із металевих цеглинок. Гормлі захотів зробити виставку в Грецькому залі, де  розташована постійна експозиція, котра з 30-х років минулого століття взагалі нікуди не рухалася. Але тут з’ясувалося, що якраз у одному з залів міняють колір — і цей шанс організатори експозиції не втратили.  Далі — більше: скульптор захотів, аби античні скульптури зняли з постаментів. Зрештою, керівництво античного відділу піддалося на вмовляння, й мармурові фігури богів поставили на підлогу. В іншому залі розташували металевих людей Гормлі.

«Й тут ми зрозуміли цікаву річ. Є чудова цитата Плінія Старшого про те, як різняться скульптури богів і людей. Людей зазвичай відливають з металу, бо метал — це щось створене. Як Бог створює людину, так і скульптор робить скульптуру людини. Але статуї богів створюються цілком інакше. Боги вже присутні у природі, тому вони створюються з мармуру, й ідеальний скульптор має відчувати цей камінь настільки, аби просто звільнити звідти бога, прибравши зайве. Таким чином, бог від самого початку лежить в основі мистецтва. Тому їх створювали з мармуру, а не металу. Отже ми повертаємося до основ мистецтва й на мові сучасності говоримо про античність», — каже Озєрков.

Але найважливіше, що на цій виставці головним персонажем став глядач. Уперше люди змогли стати обличчям до обличчя до однієї з найголовніших скульптур Ермітажу — Венери Таврійської, побачити, що насправді вона зовсім невеличка на зріст. Так само, як і фахівці античного відділу, котрі вперше роздивилися скульптуру, не стоячи на музейній драбині і… зробили відкриття: виявилося, що голова в Венери Таврійської — не «рідна», а прироблена пізніше, орієнтовно у ІІ столітті після Різдва Христового.

У контексті діалогу вирішили продемонструвати й виставку «Кінець веселощів» неоднозначних Джейка та Діноса Чепменів. Центральна робота  — тривимірний колаж із маленьких пластикових фігурок фашистів, вітрини в якому розташовані таким чином, що згори робота скидається на свастику. У вітринах — картина пекла, де фашисти по-звірячому вбивають одне одного.

Аби наголосити, що робота перебуває в контексті славнозвісної серії офортів Франсиско Гойї «Лиха війни», робіт Босха та Яна Мондейна, поруч із творінням Чепменів організатори повісили «Лиха війни». І так акцентували на їхньому спільному контекстові, показали глядачеві, що робота братів — не провокація, а демонстрація тих жахів війни, про які казав ще Гойя.

Ба більше: задля сильнішого враження фахівці віднайшли в Ермітажі колекцію знарядь катувань, котру розмістили поряд. «Мене вразила, коли я побачив  «маски ганьби», дивовижна майстерність, з якою вони зроблені: художник ретельно прикрасив їх вишуканими орнаментами», — згадує примітну деталь Дмитро. (Цікаво, який світогляд мав бути в художника, котрий так дбайливо, очевидно, із задоволенням оздобляв ці речі?)

А потім стався скандал: знайшлися ті, кого експозиція довела до такого сказу, що до прокуратури почали надходити скарги: «Написали, що вбачають у цьому екстремізм, і Піотровського (гендиректора Ермітажу. — Авт.), мене та Чепменів треба віддати під суд. Кращого піару за всю історію в нас не було, — у притаманній йому стриманій манері знов іронізує Озєрков. — Ми роздавали інтерв’ю, нас показали по всіх телеканалах, де ми розповідали, в чому проблема цієї виставки». Справу зрештою закрили: як з’ясувалося, скарга була лише одна, але розтиражована задля створення ефекту масовості. Крім того, не знайшлося людини, котра б справді була обурена побаченим на виставці: всі претензії зводилися до інформації, взятої в з Інтернету.

Так, балансуючи, аби з одного боку втримати високу планку музею світового значення, а з другого — все-таки не вийти за певні межі, проект «Ермітаж 20/21» продовжує знайомити глядача із сучасним мистецтвом. Триватиме така робота й наступного року: Ермітаж прийматиме десяту за рахунком бієнале «Manifesta».