Художні вироби з глини, скульптури, посуд з України — раритети, які можна побачити у найвідоміших музеях світу. Туристи везуть їх в інші країни як частинку української культури. Когорта українських керамістів здобула нашій країні славу світового центру гончарного мистецтва. Сьогодні ми знайомимо із справжніми майстрами своєї справи.

Гончар Василь Омеляненко:
«Буває, зліпиш козака чи бариню — поговорити з ними хочеться»

З патріархом українського гончарства, найстаршим серед побратимів свого цеху, я зустрілася в Опішному. Майже вісімдесят років віддав він древньому ремеслу. Глина для нього — живий матеріал, з якого народжуються живі скульптури.

— З чого почалось ваше захоплення гончарством? Хто був вашим першим наставником?

— У нас по сусідству жили гончарі, і ми з братом Петром через паркан часто бачили  цілі гори полив’яного розмальованого посуду, свищиків, баринь і козаків та інших керамічних виробів. І так нам хотілося навчитися ліпити, особливо невеличкі свищики. Отож ми попросилися до сусідів, щоб подивитися, як вони їх роблять.  Вистачило єдиного разу. Спочатку у нас виходило не дуже добре, але за кілька місяців ми з братом ліпили вже не гірше за наших сусідів.

 Майстер із своїми "дітьми". Фото музею-заповідника гончарства в Опішному

— А де брали глину для своїх виробів?

— Зараз я купую глину на заводі (колишній завод «Художній керамік». — Прим. авт.). А раніше для свищиків копали її в лісі. Щоб дістатися до глини,  робили шурф метрів 15—18 углиб. А коли вже викопали яму, всередині копали невеличкі «пічурки», аби, набравши глини, можна було вибратися на поверхню. Найперший шар глини намитий стічними водами — побіл, він залягає на півметра вглиб. Після добування його мололи і використовували для виготовлення ангоб (фарб для декорування глиняних виробів), додаючи до глини різні природні барвники — окис хрому чи міді для зеленого кольору, кобальт — для блакитного, а окис заліза — для коричневого. 

— Чи завжди виріб виходить таким, як ви його уявляли спочатку?

— Коли починаєш ліпити щось нове, ти вже уявляєш його контур — він буде такий, аби тобі до душі припав. А почнеш робити руками, одразу й не виходить. І от поступово лагодиш його і зводиш до того вигляду, який ти собі уявляв. Я ніколи не робив ескізів на папері, все тримаю в уяві. Мені оця робота і оця глина ніби життя підтримує.

— Чи часто порушуєте встановлені правила і  додаєте щось власне, нове, неординарне?

— Я завжди думаю над своєю роботою, мені чужі вироби не так подобаються. Поглянеш — гарна робота, але щоб самому таке зробити, ніколи не думав, а власні вироби вдосконалюю. Буває, відправиш виріб у Київ на виставку, зроблять експозицію. І твоя робота стоїть, поглянеш — ніби й гарно, а бачиш — там щось додати треба, там щось прибрати. Може, він тоді ще привабливішим буде? Колись побачив на малюнку зубра, і так мені захотілося зліпити таку фантастичну тварину, що я добрий місяць просидів над ним у майстерні, поки аж вийшло так, як  хотів. До мене ніхто такого не ліпив, справді  нове, але витримано в опішнянській традиції.

— Над чим працюєте з найбільшим задоволенням?

— Ну, найперше, це  лев, бик (зубр), барани різних форм, поросята, олені. А буває, зліпиш козака чи бариню — навіть поговорити з ними хочеться.

— Як випалюють керамічні вироби? Розкрийте, якщо можливо, секрети технології…

— Секретів ніяких немає. Процес випалювання відбувається в горні. Горно — це, просто кажучи, викопана в землі яма, дно якої обкладають вогнетривкою цеглою. Потім його застеляють залізом і накладають битих черепків. З двох боків горна будують цегляні пічки, стіни вимащують червоною глиною. Всередину накладають свистунів чи інших виробів і згори вкривають  битим череп’ям. Потім кладуть дрова. Але одразу сильний вогонь запалювати не можна, бо вироби розірве від високої температури, тому спочатку горно треба прогріти. Від диму, що проходить між виробами, вони стають чорними, як сажа. Далі можна підкидати дрова, але ще не повну пічку. Коли подивитися в глибину горна, можна побачити, як на поверхню підіймається жар, підіймається все вище і вище — і сажа на виробах геть- чисто згорить. А по виробах у цей час гуляє світлорожевий вогник — гарний такий. Тоді вже можна повну пічку дров накладати, далі вогонь на виробах починає з’являтися, але за кілька хвилин він осідає, і вироби червоніють, потім робляться ніби аж білі. Вибирати їх можна вже наступного дня, коли горно трохи охолоне.

— Чи є у вас учні? Багато бажаючих навчитися ліпити?

— Багато, приходять місцеві жителі, приїздять і з Полтави, і з Харкова, Києва, Запоріжжя, Черкас. Навіть молоді лікарі — й ті сідали за гончарний круг, такий у людей потяг до глини. Їм цікаво, що з того вийде, бо глина як жива, в руках росте.

— Чи будуть народні ремесла розвиватися далі?

— Гадаю, будуть. Я знаю багатьох молодих талановитих гончарів. Усі вони шукають власний стиль, не завжди, звичайно, працюють в народному мистецтві. Часто до мене приходять повчитися, подивитися, як я працюю. Намагаюся нікому не відмовити, ділюся своїм умінням та знаннями. Адже якщо майстер справді талановитий, він не буде просто копіювати чуже, йому захочеться створити власне. І з часом у нього виробиться свій стиль роботи. Люди почали вчитися бачити красиве, їм хочеться оту красу власними руками творити.

ДОСЬЄ «УК»

 

Василь ОМЕЛЯНЕНКО. Народився 1925 року в селищі Опішне Зіньківського району на Полтавщині. 35 років працював на місцевому заводі художньої кераміки. Народний майстер барокової скульптури, член Національної спілки художників України, заслужений майстер народної творчості України, лауреат премії імені Данила Щербаківського, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Майстер-кераміст Василь Боднарчук:
«Глина приховує ще стільки сюрпризів…»

Йому можна позаздрити, бо він зумів зберегти юнацький запал  і лишився невиправним романтиком. Хоча, власне, художника можна назвати ще й філософом, який із такою любов’ю і щирістю творить свій неповторний Світ Краси у живописних полотнах, глиняних панно та в керамічній скульптурі. Напередодні свого 65-річного ювілею Василь Боднарчук розповів, як, не втрачаючи власної ідентичності, бути сучасним.

Василь БОДНАРЧУК. Фото автора

— Про таких людей, як ви, кажуть «художник від Бога». Ви з дитинства мріяли стати художником-керамістом?

— У дитинстві я просто любив малювати, хотів малювати… і врешті поїхав до Косова вчитися. Потім продовжив навчання на відділенні художньої кераміки Львівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва (нині ЛНАМ). У мене були хороші вчителі. На жаль, тільки розуміння їх значимості й величі прийшло до мене значно пізніше. Люди, виховані на народній традиції, інтелігентні, виважені, вимогливі до себе і до інших — Роман Сельський, Зеновій Флінта, Василь Гудак, Михайло Гладкий, Борис Горбалюк, Юрій Лащук. Я пишаюся, що вони були моїми наставниками.

Моя трудова біографія розпочалася в Опішному на Полтавщині. «Майстер-ліпник заводу «Художній керамік» — перший запис у моїй трудовій книжці, датований 1968 роком. Довелося працювати з відомими майстрами — Василем Омеляненком, Михайлом Китришем, Іваном Біликом. Без них не було б мене як кераміста. Зрозуміло, що моя участь  у Всеукраїнському симпозіумі з монументальної кераміки «Поезія гончарства на майданах і в парках України» (1999), І Національному симпозіумі гончарства (2000) в Опішному не була випадковою. Нині я часто буваю в Опішному — то як куратор гончарного симпозіуму, то як член журі. Кожного разу відкриваю тут для себе щось нове. Опішне — це надзвичайне місце, як і Косів, і Львів.

— Що ближче вашому серцю — фарби і пензель чи глина?

— Починав я як живописець. Малярські засади у кераміку переніс ще Зеновій Флінта. Я також намагаюся розширювати художні можливості керамічних матеріалів.  Щоб отримати більш яскраву кольорову гаму, спробував поєднувати кераміку з кольоровим склом. Мені кераміка дуже подобається, вона дає змогу досягати різних непередбачуваних ефектів, бо твоїм співавтором завжди є вогонь. Утім, я так само продовжую писати живописні полотна.

— З яким матеріалом більше подобається працювати в кераміці?

— Скоріше за все — це шамот. Технологічна примхливість гончарної глини не завжди дає змогу втілити задумане. Щоб працювати з фарфором, не завжди вдається знайти потрібні фарби. Добре, коли ти впевнений, володієш матеріалом і знаєш, що від нього чекати. Готую й свою дев’яту виставку кераміки, яка незабаром відкриється у Львівському музеї  етнографії. 

— Де вам легко працюється, де приходить натхнення?

— Намагаюся працювати скрізь, навіть коли відпочиваю. Їду в туристичну подорож до Туреччини, Єгипту чи Тунісу і обов’язково беру із собою етюдник. Привожу нові враження і нові замальовки. Тільки от, повертаючись додому, дивлюсь на чарівний Львів, на Карпати і розумію, що ріднішого і прекраснішого місця у світі немає. Оцінити все можна тільки у порівнянні.  І працюється мені найкраще, звичайно, у своїй майстерні у Львові.

— Вас поважають не тільки колеги, до ваших порад дослухаються студенти. Найперш ви  хто: художник чи педагог?

— Педагогом я став значно пізніше, ніж почав малювати. Вчився, багато працював, а коли відчув, що впевнено володію матеріалом, з’явилося бажання навчити ще когось. До того ж глина — вічний і не до кінця пізнаний матеріал, який приховує ще стільки сюрпризів… От і намагаюся відкривати її невичерпні можливості уже спільно з учнями.

ДОСЬЄ «УК»

Василь БОДНАРЧУК. Народився 1948 року в селі Тязів Галицького району Івано-Франківської області.  Закінчив Львівську національну академію мистецтв.  Працював художником-конструктором Львівського ЦКБ,  художником-керамістом  Львівського художнього комбінату. Засновник і директор приватної «Арт-студії БВ». З 2000 року — викладач кафедри  художньої кераміки Львівської національної академії мистецтв. Член Національної спілки художників України. Заслужений художник України. Його твори зберігаються в багатьох вітчизняних музеях та приватних колекціях в Україні, Канаді, Польщі, США.