Доктор фізико-математичних
наук  Василь ШЕНДЕРОВСЬКИЙ

Мій співрозмовник, доктор фізико-математичних наук Василь Шендеровський, широкій громадськості відомий насамперед як автор тритомника нарисів про видатних учених з українським корінням, які зробили значний внесок у розвиток світової науки, «Нехай не гасне світ науки». Одні з них через обставини працювали за кордоном, а тому імена їхні залишилися в нас мало знаними, інші піддавалися гонінню і навіть фізичному знищенню більшовицькою владою, а як наслідки, повне забуття аж до привласнення їхніх відкриттів і винаходів іншими людьми.

Василь Андрійович своєю воістину подвижницькою працею повернув імена цих достойників на круги своя, а їхні праці — українській науці.

Ми зустрілися з Василем Андрійовичем, щоб поговорити про роль і значення його феноменальної праці для подальшого розвитку науки, зокрема й української.

— Василю Андрійовичу, того, що ви зробили, вистачило б на діяльність Інституту історії науки, якого в нас немає. Гадаю, що зроблене вами держава належним чином не цінує, а тому фактично і не підтримує. Скажіть, будь ласка, а як сприймають ваші твори читачі?

— Якщо говорити про день сьогоднішній, то ці книги мають належну оцінку в колах інтелігенції, серед академічної еліти і, що мене особливо радує, не байдужі до них і звичайні читачі. Але був час, коли інтелігенція, особливо наукова, зустрічала нариси з певною мірою скепсису, мовляв, щось там Василь пише, когось намагається повернути в Україну, але хто такий Пулюй, хто такий Смакула, що вони таке видатне зробили? Та поступово, коли вони не з чуток чи чужих переказів, а з книжок почали довідуватися про цих людей, їхній внесок у скарбницю світової науки, скепсис танув.

Нині у багатьох наших університетах високо оцінюють книжки, в яких я намагаюся повернути українському народові імена вчених, які творили справжню науку, але були з тих чи тих причин замовчувані або й свідомо стиралися з пам’яті прихованими владними ворогами України.

Якось мене запросили на поважне зібрання в Академії наук як автора книжок про життя багатьох славетних українських учених, авторитетних академіків багатьох зарубіжних академій. Було наголошено, що нині справді важливо, особливо для виховання молодих науковців, повернути ці імена в Україну. Адже їхній творчий доробок — чимала частина фундаменту, на якому будувалася і розвивалася світова й вітчизняна наука. В одному зі своїх інтерв’ю про це видання схвально відгукнувся й президент нашої академії Борис Патон.

Георгій Гамов (нині вже покійний) та Роальд Гофман — вчені світового виміру, лауреати Нобелівської премії, родове коріння яких в українській землі, — у відгуках про мої книжки наголошували на тому, що досягнення науки варто пропагувати не як здобутки й окремі ділянки (скажімо, потужних нині нанофізики, наноелектроніки тощо), а через життєпис тих учених, які закладали основи цих напрямків. От, скажімо, сучасна людина відчуває величезний натиск інформації. Постало питання про її запис, збереження й поширення. Вчені запропонували фіксувати її на так званих магнітних головках, розміром як зріз людської волосини, причому величезний обсяг. Це фантастика!

Ці розробки виконав чоловік, який нині живе в Америці, але походить з України, — Любимир Романків. Таких учених українцям неодмінно потрібно знати. Усвідомлення нашою молоддю того, що цих світочів дала світові рідна земля, сповнюватиме їх гордістю за свою Батьківщину. Ми відчуватимемо себе представниками народу, який дав людству першовідкривачів наукового і технічного прогресу.

— Гадаю, що знайомство з вашими книгами не завадило б і нашим землякам, які живуть в інших країнах, але пам’ятають про своє українське походження.  Дипломатичні представництва могли б розповсюджувати книжки, що сприяють престижу України, скажімо, через громадські об’єднання українців.

— Сподіватися на таку розкіш від держави було б марною справою. Та попри це, мої книжки нині є  в багатьох країнах і навіть у Росії. Недавно російський Інститут історії науки (у них, на відміну від України, де все, що стосується національної пам’яті, руйнується, такий інститут створено) запропонував мені прочитати лекцію на тему «Вчені-емігранти з України та Росії у світовій науці». Тож цікавість до моїх книжок є скрізь.

Приємно, що перший том тритомника в Америці переклали англійською мовою родичі й дочка Леоніда Рудницького. Нині вони шукають кошти для його видання, щоб їхні американізовані онуки таким чином дізналися, звідки їхнє родове коріння і що дала Україна людству. Можна додати й таке: 1 і 2 том «Нехай не гасне світ науки» видавалися вже чотири рази, і нині їх важко знайти. Отже, книжки мають таку популярність, на яку я й не сподівався. Мабуть, цим певною мірою слід завдячувати тим радіопередачам, які років десять тому ми робили з відомою журналісткою Еммою Бабчук, і нині, гадаю, вони роблять свою добру справу.

Дуже потішив мене лист із села на Волині до видавництва, де адресат, звичайний селянин, просить координати Шендеровського, щоб придбати його книжки. Ці книги мали б бути насамперед у школах, щоб учителі могли розказувати дітям про українських учених світового рівня, та для цього потрібно, щоб у Міносвіти працювали патріоти. Серед нарисів, уміщених у тритомнику, кожен учитель може знайти представника потрібної йому галузі, і тоді б на уроці він, скажімо, розповідав не тільки про славетного археолога Вікентія Хвойку, а й про Івана Борковського чи про плеяду наших археологів. Те ж саме можна сказати про соціологів, політологів, видатними представниками яких були Міхновський, Бочковський. Нині їхні праці дуже актуальні, я вже не кажу про великих математиків, фізиків. Тут маємо плеяду талантів, які свого часу дивували науковий світ.

— Мабуть, тритомник не вичерпав усіх славетних імен наших подвижників науки. Чи не збираєтесь написати ще й четвертий том?

— Про це запитують мене багато людей. Ще чимало гідних імен наших видатних земляків варто було б згадати. Скажімо, недавно я дізнався про ще одного представника українського народу, який 2007 року отримав Нобелівську премію миру. Це Євген-Зенон Стахів, інженер-кліматолог, який народився у Львові 1944 року.

Нещодавно я віднайшов видатного фізика, який раніше за Гейзенберга створив нейтронно-протонну теорію ядра. Це брат відомої письменниці Оксани Іваненко Дмитро. А скільки талановитих людей інженерного складу мислення за радянського часу працювало в закладах закритого типу і їх було засекречено… Багато з них засекречені й нині, особливо в Росії. Тому потрібно повернути і цих людей, і наших видатних учених, яких постійно намагається привласнити наш північний сусід.

— Упевнений, Україні конче потрібно створити Інститут історії науки, а в університетах та інших вищих навчальних закладах ввести курс історії науки. Це б не тільки розширювало світогляд наших молодих фахівців, а й виховувало б із них патріотів України. Але чи хочемо ми це зробити?

— Як член оргкомітету з відзначення 150-річчя від дня народження видатного вченого Георгія Вульфа я був на його засіданні в Міносвіти. Георгій Вульф народився в Ніжині і, можна сказати, на 50% українець. Сьогоднішня кристалографія, нейтронна наука не могли б розвиватися без відкритого ним явища дифракції Х-променів у твердих тілах. Завдяки цьому відкриттю можна визначати кристалічну структуру, що застосовується в багатьох галузях науки і визначається як закон Вульфа—Брегга.

Брегги, батько й син, одержали за це Нобелівську премію. Вульф, який працював тоді в Московському університеті, а перед тим — у Варшавському, премії не одержав. У 1905—1912 роках у Варшаві тривали студентські заворушення проти засилля російської мови, приниження всього національного. Ці виступи значною мірою вплинули на те, що Польща змогла відродитися як самостійна держава. Демократичний професор Вульф брав певну участь у цьому рухові на боці студентів, що деякою мірою відірвало його від науки, його досягнення не були належним чином розпропаговані, і цей видатний учений лауреатом не став.

І ось зібрався оргкомітет. Кого там тільки немає! Але всі ці люди не мають жодного стосунку до Вульфа, для них головне не вшанувати вченого, а провести захід і прозвітувати, що рішення Верховної Ради виконане. Я взяв слово та й кажу: «У Ростові зберігається варшавський архів Вульфа, але ніхто з вас не потурбувався про те, щоб знайти якусь копійку, поїхати туди і дослідити матеріали про видатного вченого. Я повернув своїм колегам більш як десяток знаменитих учених, поверну й Вульфа. А ви тут зібрали людей, які навіть не знають, з якого боку підступитися до того Вульфа. А коли без них щось зробиться, то урочисто перерізатимуть стрічки та хизуватимуться перед телекамерами».

Зовсім скоро відзначатимемо 150-річчя Володимира Вернадського Це, поза сумнівом, великий учений і фундатор нашої Академії наук. Але річ у тім, що днем раніше, 11 березня того ж 1863 року, народився не менш знаменитий учений і розбудовник ВУАН Володимир Іполитович Липський, який з 1922-го по 1928 рік був її президентом. Це ботанік світового рівня, його ім’ям названо два нові роди та 54 нові види рослин. Йому належить більша частина тритомної праці про Імператорський ботанічний сад у Петербурзі. У нього були колекції рослин з усіх материків Землі. Володимир Іполитович по праву вважався одним із найбільших гербаристів світу. У складні для України часи він успішно керував Академією наук, але в кінці 20-х — на початку 30-х років минулого століття, коли чекісти почали засилати в академію своїх людей, він не зміг з ними ужитися і добровільно пішов з цієї посади.

Потім працював у Одесі, де й похований. Але більшовики знищили могилу цього видатного вченого, і  від неї немає й сліду. А чому? Та тому, що він був у близьких взаєминах з Єфремовим, іншими учасниками вигаданої чекістами СВУ. Тобто цей учений зі світовим іменем не відмовлявся від свого українського коріння, через що  про нього «забула» Верховна Рада. Академія наук також не хоче відродити світлу пам’ять про Володимира Іполитовича Липського. То як ви думаєте, варто мені починати четверту книжку чи ні?

ДОСЬЄ «УК»

Василь ШЕНДЕРОВСЬКИЙ. Народився 1942 року в містечку Заставні на Буковині. Закінчив фізико-математичний факультет Чернівецького університету. Провідний науковий співробітник Інституту фізики НАН України. Доктор фізико-математичних наук. Віце-президент Українського фізичного товариства, лауреат премій Фонду Тараса Шевченка та імені Івана Огієнка. Співавтор трьох фундаментальних монографій з фізики напівпровідників, автор  і співавтор понад 500 наукових, науково-популярних і публіцистичних праць.

Іван ВЛАСЕНКО
для «Урядового кур’єра»