Найбільшою проблемою під час карантину, за словами начальника Луганської обласної служби у справах дітей Раїси Родіної, стало те, що з інтернатів довелося дітей повертати в сім’ї.
«І родини були до цього не готові, і самі діти, — розповідає Раїса Василівна. — А найбільше це додало роботи саме нам та іншим службам, які пов’язані з організацією навчання та виховання дітей».
Тільки-но привезли хлопчиків та дівчаток по домівках, і представники служби у справах дітей стали відвідувати ці сім’ї, глибше вникати в ситуацію, і виявилося, що не все так, як бажалося. Чому? «Урядовий кур’єр» розбирався у складному питанні.
Готуватися до іспитів... в офісі сільради
«Найчастіше в інтернати діти потрапляють тому, що в їхніх рідних сім’ях складна ситуація. І не завжди це відбувається через бідність або якісь діагнози, — пояснює Раїса Родіна. — У нас в інтернатах перебуває 1646 дітей. На сьогодні там залишилося 149 хлопчиків і дівчаток, яких зовсім нікуди подіти: серед них дітлахи з непідконтрольної території, сироти без опікуна або ті, для кого опікуном є інтернатна установа».
Та майже півтори тисячі таки повернули по домівках. І тепер клопоту доволі багато. Наприклад, коли почали звіряти списки з представниками департаменту освіти, з’ясувалося, що є випадок, коли дитину відвезли додому, і з нею тепер немає контакту. Що робити? «Добре, що фахівці наших служб знають чи не всі особливі сім’ї, володіють ситуацією, — відповідає Раїса Василівна. — У тому випадку теж знали всі обставини: наприклад, що привезли дитину матері, але її опікуном є тітка, тож насправді живе вона в іншому населеному пункті. Головне, дівчинка жива та здорова!»
Рейди тепер доводиться проводити частіше, ніж раніше. Потрібно перевірити й те, як організовано навчання дитини дистанційним методом. Та не секрет, що в області чимало сіл, де не те що інтернет, навіть мобільний зв’язок — з перебоями...
«І все це — в зоні нашої уваги. У нашої служби з департаментом освіти — взаєморозуміння, і це допомагає розв’язувати проблеми, — підкреслює начальник обласної служби у справах дітей. — Департамент надав нам список сімей, що в групі ризику, де у людей складні характери і долі. Ми в першу чергу відвідали саме такі домівки».
Співробітників Луганської обласної служби у справах дітей хвилювало те, що батьки й до настання карантину не справлялися зі своїми обов’язками, часто не відвідували дітей в інтернаті. Таких нарахували п’ять десятків вихованців на область.
З’їздили. Подивилися. Поспілкувалися. Велику допомогу у вигляді продуктових наборів та засобів індивідуального захисту надали родинам представники міжнародного благодійного фонду «СОС-Дитячі містечка», за що начальник служби у справах дітей дуже вдячна. Але виникає питання: як організувати таким дітям дистанційне навчання? Чи в кожної дитини з такої сім’ї є комп’ютер з підключеним інтернетом?
«Тут ми долучали селищні, сільські ради, щоб вони допомагали дитині знайти навчальне місце або у себе в офісі, або там, де це можливо. І таки домоглися спільними зусиллями того, щоб контакт викладачів та дітей був», — каже Раїса Родіна.
Останній дзвінок нинішнього навчального року вже пролунав онлайн. Наразі у навчальній програмі — тільки іспити для випускників.
А що ж буде, коли закінчиться офіційний карантин? Чи треба буде дітей повертати в інтернати? «Зараз з інтернатів повернули переважно домашніх дітей, яких батьки влітку все одно забрали б на канікули. Звичайно, тих, кого неможливо комусь віддати, залишали у закладі. А далі... Дивитимемося. Та маю побоювання, аби через те, що багато дорослих через карантин втратили роботу, не ускладнилася загальна ситуація, не збільшилася кількість покинутих дітей», — змушена визнати потенційні проблеми карантину начальник обласної служби у справах дітей.
Сім’я для Змія Горинича
Зараз у Лисичанському центрі психологічної реабілітації чекає статусу 31 дитина. Загалом по області 357 хлопчиків і дівчаток, яких можна усиновити. Їх уже не раз зраджували дорослі. «Ніщо не замінить сім’ю, хоч би яким сучасним і комфортабельним був інтернат», — каже Раїса Родіна, яка вже багато років очолює обласну службу у справах сім’ї і бачила різні долі.
«Коли я тільки-но починала працювати, якось приїхала в один з інтернатів, щоб поспілкуватися з тамтешнім завучем. У нього саме був урок. Після заняття я увійшла в клас і стала свідком, як хлопчик про щось слізно просив викладача. А той зволікав з відповіддю, — згадує Раїса Василівна. — Пізніше з’ясувалося, що дитина хотіла будь-що сходити в селище, додому, і побачити матір. Обіцяв: «Я не буду до неї підходити, хоча б зі спини на неї подивлюся». А викладач вранці бачив матір, і вже тоді жінка була дуже п’яною. І що робити? Син побачить матір і засмутиться. Але чи не засмутиться він ще більше від того, що не пустили на неї подивитися? Діти попри все вважають, що їхні батьки — найкращі. Стільки прикладів, коли не дорослі, що було б логічно, а діти намагаються допомагати своїм батькам вижити».
Але ж трапляються і ситуації, коли одразу сімох дітей доводиться вилучати з однієї сім’ї.
«На сьогодні у нас в області 23 дитячих будинки сімейного типу. Тільки шість з них — у комунальній власності. Решту люди створили самі для того, щоб були умови ростити чужих дітей на своїй житловій площі», — підкреслює Раїса Родіна.
І розповідає про сім’ю Ольги та Карена Гюльджанів з Лисичанська. Молоді люди (обом — трохи за тридцять) спочатку займалися благодійністю, потім дізналися про обласний центр реабілітації для неповнолітніх. Часто туди їздили. Спочатку зважилися взяти під опіку двох підлітків 14 і 15 років зі складною долею — обидва були усиновлені, але потім від них відмовилися усиновителі. Та в Гюльджанів знайшли справжній дім.
А потім Ольга та Карен познайомилися з дітлахами, частина з яких вже були в центрі, а дехто ще перебували в обласному Будинку дитини. Це була родинна група з сімох дітей. «Особливо мама Ольга серцем прикипіла до дівчинки, Рижика. Як побачила — сказала, що та на неї схожа. Забрали до свого дитячого будинку сімейного типу. Але Рижик прокидалася і питала про братів і сестер. Що тут поробиш? Ольга та Карен заявили, що хочуть забрати всю родинну групу. Я мала сумніви: це ж дуже складно. Але прийомні батьки виявилися наполегливими. І тепер у них десятеро прийомних дітей!» — захоплено розповідає Раїса Родіна.
Часто-густо у неї телефонні розмови з цією сім’єю. Трубку передають один одному: кожен намагається всі свої новини переказати. Тож начальник обласної служби у справах дітей знає і про хом’ячка, який пропав на три дні і знову з’явився, «напевно, просто відпочити вирішив». І про те, що їв собачка, і де любить лежати кіт.
«Дуже часто такі діти — дружні. Якось мені сказали: вони ніби Змій Горинич. Тіло одне, а три голови. Начебто і розривати треба родинну групу в таких ситуаціях, щоб врятувати кожного окремо, але по-справжньому вони можуть вижити тільки разом», — підкреслює Раїса Родіна.
В домі має пахнути пирогами
Але не всі діти, які перебувають у Центрі психологічної реабілітації, можуть бути усиновлені. Когось вилучили з сім’ї, бо до служби у справах дітей зателефонували зі школи, і коли представники служби приїхали, то переконалися, що в будинку не тільки брудно, а й крихти хліба немає. У когось мама хворіє, перебуває на лікуванні, тож забрали на певний термін. Хтось — сироти при живих батьках, які не позбавлені батьківських прав.
«Проблема в тому, що дуже довгою є процедура вирішення таких питань у суді. Інколи розгляд справи триває мало не рік. А це затягує процес визначення долі дитини, — гарячкує Раїса Родіна. — До того ж, карантин і тут вніс певні труднощі: рішення якщо й ухвалені, але не вступають у силу. А забрати таку дитину усиновителі не можуть без рішення суду, яке вступило в силу».
Але хоч якою б була нова назва притулку, він лякає дітей. «Нещодавно осиротіли два брати — хлопчики були під опікою бабусі, але вона померла. Домашні діти, вони страшно боялися, що потраплять до інтернату. Помістили їх у Центр на період карантину. Ситуація така, що зустрічі заборонені. Як хлопцям познайомитися з потенційними прийомними батьками? Але ми знайшли вихід: влаштували онлайн-конференцію. Діти поспілкувалися з кандидатами по скайпу. Сподобалися один одному. Дорослі оформили необхідні документи, щоб забрати хлопців у дитячий будинок сімейного типу», — розповідає Раїса Василівна.
Але ситуація з карантином змушує активніше змінювати пріоритети в роботі з дітьми та активніше впроваджувати таку форму виховання, як патронатні сім’ї. У Луганській області вже створено 5 патронатних сімей.
«Наталя Іванівна з Троїцька береться допомагати навіть у дуже складних ситуаціях. Нещодавно їй довелося піклуватися про чотиримісячну дитину. Вона готова була на все, аби мамку перевиховати і зберегти для немовляти сім’ю, пропонувала, щоб молода жінка приходила до неї, вчилася годувати, піклуватися про малюка, хоча більшу частину турбот взяла на себе, — розповідає начальник обласної служби у справах дітей. — Щоправда, саме у тому випадку у дитині не були зацікавлені ані матір, ані бабуся. Тож урешті-решт, віддали немовля на усиновлення. Зараз у Наталії Іванівни троє інших дітей, про яких вона піклується. І ми за їхню долю спокійні».
Раїса Василівна може годинами розповідати про кожну з таких сімей, про кожен з дитячих будинків сімейного типу. І кожного знаходить за що похвалити: «Звернула увагу: як добре в людей, які займаються дітьми, ростуть квіти! У дитячому будинку сімейного типу в Рубіжному ціла фіалкова оранжерея в колишній кухні. І в сімейному дитячому будинку Романенків у Новопскові півонії величезні, а ще — шістдесят кущів троянд. Та й всі дерева, що посадили, коли відкривали їхній будинок, прижилися. І в їхньому домі завжди пахне пирогами».
Але ж це і є рецепт сімейного щастя: в домі має частіше пахнути пирогами!
У Луганській області вже 88,5% дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, охоплено сімейним вихованням. І цей показник зростає попри труднощі, пов’язані з карантином.
Іванка МІЩЕНКО
для «Урядового кур’єра»