НА ЧАСІ

Суспільство має зрештою виробити чітку і зрозумілу державну політику щодо українського села

Владислав АТРОШЕНКО,
народний депутат України

За статистикою, щорічно з карти України зникає щонайменше півтора десятка сіл. Чому селяни, насамперед молодь, полишають батьківські хати, землю, яку віками обробляли їхні предки, й масово переїздять до великих міст, а то й взагалі шукають кращої долі у чужих світах? Зазвичай відповідь на це запитання і на офіційному, і побутовому рівнях вкладається в коротку формулу: нема роботи. Нема роботи — нема ради! А за цими словами — повна невизначеність держави з цією проблемою у часі, просторі і в діях. І в цій невизначеності, як у мареві, пливе українське село останні двадцять років до прірви деградації і повного занепаду.

Прощавай, колгоспе, здрастуй… безробіття

Селяни часто порівнюють своє нинішнє невеселе життя-буття з попереднім — колгоспним: тоді кожен почувався потрібним державі. Хочеш — працюй у полі, хочеш — на фермі. Зарплата, хоч і невелика, але стабільна. У селі — клуб, бібліотека, фельдшерський пункт, своя крамниця, школа. Будували житло, народжували дітей. Село розвивалося і жило порівняно заможним життям. Якщо і працювали люди в колгоспах тоді за трудодні або, як казали в народі, за палички, то були впевнені, що принаймні їхні діти житимуть заможніше й щасливіше. Все «крутилося» тоді навколо колгоспів, на яких і трималося життєзабезпечення села.

Разом із незалежністю в Україну прийшов ринок. Гіпертрофований, ніким і нічим не контрольований, бо ніхто тоді ще не розумів, яким він повинен бути. Повна відмова від планового ведення господарства, стрімке зменшення соціальних гарантій для працівників, бездумна руйнація економічних стосунків із багаторічними партнерами, передусім з Росією і Білоруссю. У такий ринок, як у буревій, з 1991 року поринула промисловість України разом із працюючим людом. Варто згадати лише річну інфляцію 600 (або більше) відсотків, купони на купівлю найбільш уживаних товарів, які видавали разом із зарплатою. Але село ще трималося, незважаючи на припинення державного фінансування «соцкультпобуту». Та цього вже було достатньо, щоб у житті колгоспів і села холодний розрахунок почав поступово витісняти соціалістичні настрої.

Остаточний кінець соціальної ідилії у відносинах між АПК і селянами настав 3 грудня 1999 року, коли Президент Леонід Кучма видав указ «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектору економіки». Обставлена з величезною помпою реформа обмежилася тим, що колгоспні землі й майно поділили на земельні та майнові паї і роздали вчорашнім колгоспникам. Автоматично вони здали ці паї в аренду створеним замість колгоспів сільськогосподарські ТОВ. Ця аграрна горе-реформа була повністю подібна до сертифікатної приватизації державних промислових гігантів. Щонайменше 95% громадян України не усвідомлювали суті цих реформ. А ті, хто вигадував і втілював ці реформи, були зацікавлені, щоб люди не дуже багато розуміли в цих грандіозних і незворотних майнових та земельних трансформаціях.

Тоді потрібно було здійснювати тривалу роз’яснювальну роботу з громадянами. Максимально захистити їхні майнові інтереси. Всіляко сприяти зміні мислення мільйонів громадян (в тому числі селян) із соціалістичного на ринкове. На державному рівні максимально протидіяти й не допустити концентрації майна (а далі й цілих галузей економіки) і земель. Натомість організатори реформ усе передбачили і скористалися тим, що всі українці, тим паче селяни, за 80 років життя в СРСР уже давно відзвичаїлися від індивідуальної праці й підприємницького мислення. Мільйони українців, у тому числі селян, потрібні були як юридичні транзитери величезних державних промислових об’єктів, а потім і колгоспних земель разом із майном на користь купки кінцевих вигодонабувачів. 

Державні керманичі, серед них і законодавці, випадково або навмисно не здійснили найголовніший управлінський обов’язок — передбачити наслідки управлінських дій, в цьому випадку цих наймасштабніших юридичних трансформацій майна і землі, зокрема щодо українського села. Знищивши одним розчерком пера колгоспи й радгоспи, борці з радянським минулим так і не спромоглися на розробку та реалізацію комплексної аграрної реформи, яка була б розрахована на перспективу і слугувала б передусім інтересам людей.

Зайві на рідній землі

Після тотальної приватизації у сільськогосподарському секторі на селі з’являється новий хазяїн. Уже не правління колгоспу, а приватний інвестор одноосібно визначає кадрову політику, рівень оплати праці, кількість робочих місць, свої соціальні зобов’язання перед місцевими жителями. Власники нових підприємств, скориставшись неврегульованістю земельних відносин і безконтрольністю державних органів, «зайшли» у сільське господарство тільки для власної вигоди, не маючи ні з селом, ні з селянами жодного зв’язку. Їх цікавить тільки земля як засіб і територія ведення бізнесу. 

З майновими паями колишніх колгоспів людей здебільшого просто надурили. Як правило, початок злочинного ланцюга — підроблений протокол зборів засновників тих самих  сільськогосподарських ТОВ, де фундатори голосують за продаж майна (ніяких зборів, звісно, не проводили). Потім потрібне майно десять разів перепродане. Є «добросовісний» покупець — кінців не знайдеш. Люди за свої майнові паї не отримали ні копійки.

З початку XXI століття аграрним бізнесом починають цікавитися великі фінансово-промислові групи. До сьогодні відбувається концентрація орендних земельних паїв в їхніх руках. Українські сільгоспугіддя недаремно називають унікальними насамперед через величезні площі, не розбиті на дрібні поля, як, скажімо, у європейських країнах. Саме ця обставина дає змогу залучати до обробітку землі надпотужну техніку, яку обслуговує обмежена кількість фахівців. Гіганти-агрохолдинги, що відсунули на узбіччя старі підприємства, фермерські господарства, активно запроваджують сучасні технології, залучають досвід передових країн-виробників сільгосппродукції, в усьому технологічному циклі обробки землі використовують надпотужну сільгосптехніку. З кожним роком в АПК поступово зменшується технологічно необхідна кількість робочих місць.

Раніше в середньому колгоспі, що мав 2,5—3 тисячі гектарів орної землі, було 300—350 працівників. Сьогодні підприємство, яке використовує сучасні технології, здатне такою самою кількістю робітників утримувати 10—12 тисяч гектарів сільгоспугідь. І це, підкреслюю, за наявності досить трудомісткого тваринницького комплексу.

Розвиток тваринництва однозначно слугував би більшій зайнятості сільського населення. Проте в умовах невизначеної державної політики щодо імпорту (та величезних обсягів контрабанди) м’яса вітчизняні сільгоспвиробники не поспішають інвестувати у тваринницьку галузь. За останнє десятиліття було кілька спроб розробити і навіть реалізувати програми підтримки свинарства, збільшення поголів’я великої рогатої худоби. Але всі добрі наміри «поховало» елементарне прагнення наживи на контрабанді дешевого і не завжди якісного м’яса. Натомість маємо колосальні втрати бюджету, страшні провали у тваринницькій галузі: лише поголів’я ВРХ, порівняно з 1960-ми роками, скоротилося у добрий десяток разів. І все це супроводжується стрімким зростанням безробіття на селі, руйнацією сільської інфраструктури. Більш як 10 років не врегульоване питання соціальної відповідальності аграрного бізнесу щодо села. Держава так і не спромоглася сформулювати системну відповідь на справді обурливе запитання: як бути з цілою армією вивільнених працівників, що їх нова схема сільгоспвиробництва робить зайвими на рідній землі?

Коли політику підміняє арифметика

Непослідовність і невизначеність державної політики щодо села яскраво ілюструє і система фінансування сільської медицини та освіти. Це вкрай важливе питання віддано на відкуп профільним міністерствам. Останні закладають видатки по області на зарплату вчителів і лікарів відповідно до кількості учнів в області, помноженої на середню в країні ціну навчання одного учня за рік; та відповідно до кількості врахованих стаціонарних хворих, помноженої на вартість лікування одного хворого за рік. Чим не анекдот про середню температуру в палаті?

Візьмемо для прикладу мою рідну Чернігівську  область. За умов стрімкого скорочення населення тут є чимало шкіл, в яких навчається від 40 до 15 учнів. При цьому в школі працюють 7—10 вчителів. Вони заробітну плату отримують, як і всі вчителі в країні, відповідно до відпрацьованого часу та тарифної сітки. Але ж в середньому по країні, враховуючи густонаселені області й міста-мільйонники, на одного вчителя припадає значно більше учнів. Відповідно середня вартість навчання одного учня по країні значно менша, ніж у Чернігівській області, яка чимала за площею і має багато дрібних населених пунктів. Аналогічна ситуація в медицині: кількість стаціонарних хворих, які проходять лікування за один рік в одному медичному закладі, значно менша, ніж у середньому по країні. Їхнє лікування, відповідно, значно дорожче, ніж середнє по Україні.

Як наслідок, коштів, закладених у бюджет області на виплати зарплат вчителям і лікарям на рік, вистачає на 7—9 місяців. Області волають наприкінці кожного року щодо необхідності додаткових дотацій на вирівнювання фінансової забезпеченості місцевих бюджетів для виплати зарплат вчителям і лікарям. Це підштовхує міністерства освіти й медицини по своїх владних вертикалях вимагати від обласних управлінь освіти й охорони здоров’я скорочення освітніх та медичних закладів. Це називається «оптимізація» мережі.

Начебто все логічно з точки зору бухгалтерського розрахунку, раціонального використання бюджетних коштів. Але виникає закономірне запитання: а як же люди? В чому тоді полягає державна політика щодо села? Невже тільки в сумнозвісній «оптимізації», за рахунок якої в сільській місцевості щороку зникають десятки лікарень, ФАПів, шкіл? Лише за часи незалежності в селах закрилося більш як дві тисячі навчальних закладів.  

Щоб країна не перестала бути Україною

Демографи рік у рік б’ють на сполох: село вимирає! За часи незалежності сільське населення скоротилося на два з половиною мільйони.

Час вже зрозуміти, що тотальна деградація людського капіталу стрімкими темпами відкидає розвиток сільських поселень на цілі десятиріччя! Це вже питання національної безпеки. Остаточно втративши село й селянство в їх історично сформованій сутності, наша країна може взагалі перестати бути Україною, а її територію, імовірно, заселять вихідці з інших держав із чужими для українця менталітетом, культурою, релігією. То невже держава свідомо йде на такий розвиток подій?

Саме тому, вважаю, сьогодні для влади одним із головних пріоритетів є вироблення зрозумілої і послідовної державної політики щодо села. Треба нарешті визначитися: або держава продовжує практику тихого «витискання» своїх громадян із села, але при цьому надає їм відповідні соціальні компенсатори, або створює таку модель АПК, яка б не викидала селянство на узбіччя, а навпаки — забезпечувала селян роботою і гідним життям. 

Щодо Верховної Ради: в результаті змін виборчого законодавства до парламенту прийшли 225 депутатів-мажоритарників. Чимало з них представляють сільські округи і, звичайно,  використовуючи депутатські важелі насамперед у формуванні державного кошторису, намагатимуться закладати фінансування капітальних видатків у свої округи. І це абсолютно логічно, виходячи із зобов’язань мажоритарника перед своїми виборцями. Разом з тим, хоч би якими корисними для окремих округів ці видатки були, маємо визнати: це швидше нагадує елементарне перетягування «бюджетної ковдри». Проте набагато ефективнішим було б використати цей самий сукупний обсяг видатків, але в контексті цілісної, зрозумілої і такої довгоочікуваної загальнодержавної політики щодо розвитку сільських територій, а з цим — практично довести, що владі не байдужа доля українського села.

Тим паче, невдовзі на нього очікують нові зміни. На часі завершальний етап земельної реформи, розробка документів, які, без перебільшення, мають визначити подальшу долю села. Йдеться про Стратегію розвитку аграрного сектору економіки на період до 2020 року та Стратегію сталого розвитку сільських територій. Для України питання справді життєвої ваги — в реалізації цих заходів остаточно не втратити людей, які живуть у селі і все ще сподіваються, що держава зрештою повернеться до них обличчям.

ДОСЬЄ «УК»

Владислав АТРОШЕНКО. Народився 1968 р. у Чернігові. Закінчив у 1994 році Харківський авіаційний інститут, у 2005 році — Національну академію державного управління при Президентові України, факультет вищих керівних кадрів. Магістр державного управління. Народний депутат України IV та VII скликання. Член Комітету Верховної Ради України з питань бюджету.