Вихідні у стилі антик

Для одного — непотрібний мотлох, для другого — безцінний скарб.

Я не впевнена, чи є у французькій мові відповідник цього англійського прислів’я. Але, судячи з відданої любові французів до блошиних базарів, суть цієї мудрої думки близька їхньому серцю.

Досконалий вікенд

Прогулянка брокантом — блошиним базаром — один з найулюбленіших для французів способів провести вихідний.  Частково це можна пояснити притаманною їм заощадливістю, яка нерідко межує зі скупістю. Адже на брокантах можна придбати майже нові практичні речі фактично за безцінь. З другого ж боку, французи — естети та законодавці витонченого смаку — знаються на вишуканих предметах і дрібничках, які здатні прикрасити собою найвибагливіший інтер’єр. А з таких антикварних дрібничок майже на вісімдесят відсотків і складається асортимент французьких брокантів.

Вони відбуваються, як правило, протягом вихідних у різних містах і містечках. Відстежити час і місце броканту допомагають спеціальні сайти.  Часто блошині базари — це просто кілька десятків розкладок на паркувальних майданчиках супермаркетів. Але ви проведете час з користю та задоволенням на брокантах, які відбуваються у селах, бажано подалі від великих міст.

З нагоди проведення брокантів  місцеві мерії перекривають рух на центральних вуличках, на яких, крім  столів з найрізноманітнішим товаром, розставлені розкладки із солодощами, місцевими сирами та ковбасами. На площі біля мерії палатки торгують пивом, вином і місцевими кулінарними спеціалітетами (в Ельзасі, наприклад, це білі та червоні сосиски-гриль та тарт-фламбе — відкриті пироги зі шкварками та цибулею, які випікають у спеціальних печах).  Адже немає нічого втішнішого, ніж перебирати придбані на броканті речі, «підживлюючи» при цьому свої емоції апетитною, трішки підгорілою сосискою з димком та келихом рислінгу.

На всякий крам — свій покупець

Для того, щоб скупитися на блошиному базарі, вам достатньо і десяти євро (якщо, звичайно, ви не полюєте за конкретним антикварним об’єктом). Крім того, господарі поступляться вам у ціні, якщо ви поторгується. Наприклад, старосвітська настільна лампа на порцеляновій розписній нозі з великим шовковим абажуром на броканті у містечку Ванзено обійшлася мені в три євро, а дерев’яна кавомолка 30-х років минулого століття — чотири. Любителі мідного посуду можуть придбати тут казаночки, чайнички, каструльки і кухлі за ціною від двох до трьох євро. За журнальні мармурові столики чи розписні скрині а’ля прованс (звичайно, залежно від стану та віку) правлять від восьми до 15 євро. Любителі торшерів, бра та милих нічничків, розшитих бахромою та бісером, доберуть собі тут повний набір освітлювальних приладів за два-десять євро. А на броканті в містечку Розхайм я не змогла встояти від покупки дерев’яної скриньки, прикрашеної кованими узорами, за десять євро. Її господар, відгорнувши край потертої оксамитової оббивки, показав мені рік її виготовлення — 1887. Якщо ви любитель вінтажного одягу та сумок, то по-справжньому оціните вішалки з вечірніми сукнями та жакетами початку минулого століття (ціни на деякі з них нерідко становлять одне євро).

Біля деяких столів можна бродити, як у музеї побуту Ельзасу. Бо тут ви побачите розмаїття домашнього начиння — ступок, прядок, форм для випікання хліба, хитромудрих ножів і виделок, макітер і глечиків, старовинних порцелянових тарелів. Якось я зачаровано зупинилася біля фургончика, де були розставлені старовинні коляски, люльки та дитячі іграшки. Особливо мене вразив високий дитячий дерев’яний стільчик, у сидінні якого був вирізаний акуратний круглий отвір.

— Ось бачите, тут внизу ставили горщик, — поспішила пояснити мені приязна господиня призначення отвору. — Мадам, купіть, це старовинний стільчик, ще моєї прабабусі, усього 15 євро, — вмовляла мене вона.

Сам собі реставратор

На броканті в містечку Оберне я зупинилася біля старенького міні-вена, біля якого просто на асфальті були розкладені старовинні латунні люстри і бра з кришталевими підвісками-крапельками. Після хвилини спілкування з господарем цих чудових люстр з’ясувалося, що він  поляк на ім’я Мирослав. Ми радо перейшли на зрозумілі для обох мови — українську та польську.

— Пані подобаються такі речі? — питає мене Мирослав, хитро всміхаючись. — Ось гляньте, що  покажу.

З цими словами Мирослав підводить мене до міні-вена і розкриває глухі дверцята. Я не стримую вигуку захоплення. Адже всередині міні-вен виявився справжньою печерою скарбів Алі-Баби. Кілька чудових шовкових килимів, мідні гасові лампи, загадкові каламутні дзеркала в золочених рамах, блакитний розмальований квітами столик-консоль,  шкіряне крісло-гойдалка, портрет невідомої інфанти із сумним ніжним поглядом, в картонному ящику — стопки тонких фарфорових тарілок у стилі «Англійське село».  Мирослав пояснює, що сьогодні увечері вирушає на Польщу, а в машині — товар, якого вже чекають  постійні клієнти. Це його бізнес. Він разом з товаришем приїжджає раз на місяць сюди, в Ельзас, курсує з броканту на брокант, заповнюючи свій міні-вен антикваріатом. «Адже столітні речі є тут у кожній хаті, — розповідає він. — Вони збереглися, бо за останні століття у них не було ні воєн, ні голоду, не треба було топити печі меблями і вимінювати кришталь та посуд на хліб».  Мирослав каже, що полюбив ремесло мандрівного антиквара, сам навчився реставрувати меблі, а весь його будинок у Польщі обставлений речами з французьких брокантів. Він проводить для мене бліц-курс реставратора-аматора. Срібло та мідь чудово чистить зубна паста; латунні та мельхіорові підсвічники — кетчуп; старі, мальовані олійними фарбами картини треба протирати яєчним білком, а стару позолоту на рамці дзеркала можна реанімувати, протерши  її спочатку мильним розчином, а потім м’якою сухою ганчіркою. На прощання він дає мені свої номери телефонів — французький і польський:

— Дзвони, якщо хочеш, щоб я знайшов тобі щось конкретне на місцевих блошиних базарах, — пропонує Мирослав. — Я й в Україну тобі доставлю, там у мене на митниці є перевірені друзі. Чотириста гривень — і мій автобусик перетинає кордон без проблем, — підморгує він мені на прощання.

Надія для кожного

Торгувати старими речами і купувати їх вважається у Франції справою благородною. Таке ставлення у суспільстві було сформоване великою мірою завдяки діяльності абата П’єра, аскета і благодійника, якого за життя французи незмінно називали найпопулярнішою  і найдостойнішою людиною країни.

Наприкінці 40-х років минулого століття він купив напівзруйнований будинок на околиці Парижа, який відремонтував за допомогою добровольців. У ньому він влаштував притулок для сиріт і назвав його «Еммаус» на честь невеличкого палестинського села, розташованого неподалік від Єрусалима, де до свого вознесіння Ісус Христос явився кільком апостолам. Відтоді рух «Еммаус», який став символом надії на нове життя, набув не лише загальнонаціонального, а й міжнародного масштабу. І з легкої руки абата П’єра комуни для знедолених  виросли по всій Франції. 

На території, яку відводить цим комунам місцева влада, будуються гуртожитки, у яких за символічну плату живуть сіромахи, котрі постукали у двері  з написом «Еммаус» і попросили про притулок.  Існують комуни за рахунок власних присадибних господарств і майстерень. Але головним джерелом їхнього прибутку є кошти, виручені від продажу старих речей, які жертвують «Еммаусу» всі небайдужі.

У Страсбурзі, де розташована така комуна, нерідко можна побачити вантажівки із символікою «Еммаусу», які роз’їжджають містом, збираючи у людей не потрібні їм речі. А у визначені дні на території великого ангара всі бажаючі за символічну плату можуть  стати власниками тих скарбів, які для когось стали мотлохом.  «Еммаус» стає справжнім порятунком для нужденних родин. У Франції таких вистачає. Відвідувачі «Еммаусу» купують меблі і посуд, килими і одяг, велосипеди і дитячі іграшки. Це не колекціонери антикваріату, а тутешні покупки для них не примха, а спосіб вижити.

Серед краму, що потрапляє на «Еммаус», можна знайти і рідкісні речі музейної вартості. Раз на тиждень тут влаштовуються тематичні аукціони. Наприклад, старовинних музичних інструментів, книжок, монет, годинників, картин. І на страсбурзькому «Еммаусі» у різних варіаціях з вуст у вуста передається історія, що мені розповів старий румун Мірча, який мешкає в страсбурзькому «Еммаусі» понад 30 років і «керує» залою старовинних меблів. Історія ця про те, як один бідний чоловік, який випадково  зайшов до зали, де був аукціон біжутерії, за останні два євро купив своїй дружині брошку.  Як ви здогадуєтеся, згодом з’ясувалося, що нібито штучні перла, з яких була зроблена брошка, — справжні, рідкісні і надзвичайно дорогі, і чоловік цей став заможним та щасливим. Зауваживши мою скептичну посмішку, Мірча заприсягнувся, що це чистісінька правда, і  запевнив мене, що на «Еммаусі» траплялися ще й не такі дива.