2008 року напередодні 24 серпня випускник новоград-волинської школи Денис Гойко отримав радісну звістку: за результатами ЗНО пройшов на бюджетну форму навчання у Військовий інститут та на історичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Обрав шлях захисника Вітчизни — почав навчатися за спеціальністю «військовий журналіст». Вранці заняття з військової справи, а по обіді — з журналістської майстерності.

По закінченні вишу лейтенант Гойко почав працювати в Центральній телерадіостудії Міноборони. А вже через дев’ять місяців поїхав у зону АТО. Підготовка інформаційних матеріалів, зйомка матеріалів про бойові дії, побут солдатів, супровід цивільних журналістів — завдання, які покладали на Дениса. Згадує, що спершу до військових дій не готові були ні військові журналісти, ні цивільні. З останніх мало хто розумів, що відбувається, який ризик існує для їхнього життя. З часом стало легше. З’явився прес-центр АТО.

Згадує офіцер обстріли в Дебальцевому. Таких масованих за час його перебування в зоні АТО ще не було. Тоді з ранку й до ночі з бліндажа ніхто не міг і носа висунути. Затрималися б ще трохи на місці — бліндаж став би братською могилою. Та Господь милував.

Передислокувалися в Краматорськ. 10 лютого 2015 року запам’ятав Денис на все життя. Знову обстріл. Терористи з Горлівки із «смерчів» і «градів» гатили по летовищу. Мозаїку про той обстріл бійці складали гуртом уже згодом: поодинці до пуття жоден не міг нічого розповісти. Виявляється, рятували одне одного. Денис простягнув руку, щоб захистити бійця, який був зовсім поряд — на відстані метра, не більше. Потім з’ясувалося, що той сам рятував Дениса. «Осколки мені потрапили в руку, поперек, наскрізні поранення на ногах проходили на міліметр від артерій. Ще трохи — і стік би кров’ю, так потім мені сказав лікар. А мій рятівник не вижив», — з болем розповідає Денис.

Після обстрілу життя бійцеві рятували в лікарні Краматорська, потім у харківському шпиталі збирали руку, роздроблені шматочки викидали. Потім були численні операції в Києві, реабілітація в Ірпені. І знову центральний госпіталь. Спочатку ставили бійця на ноги, а тепер намагаються зберегти прооперовану руку: не приживається трансплантована кістка. Милосердні ескулапи дають короткі перепочинки від лікування — дозволяють побути вдома. Мама, Світлана Федорівна, вже не чергує у шпиталях. Лише молиться за здоров’я сина і його побратимів. Просить підтримати її і небайдужих людей — таких як ті, що допомагали її синові стати на ноги в Україні і Німеччині.

Незважаючи на те, що лікування триватиме ще довго, Денис налаштований оптимістично. На пропозицію оформити інвалідність не пристає. «Який же я інвалід у 24 роки? Я присягав на вірність Батьківщині і не збираюся так легко прощатися з кар’єрою військового. Я знав, що може трапитися різне. Готувався морально. Ні про що не шкодую. Вважаю, що з моменту вступу до вишу робив усе правильно».

— Планую й надалі служити, нічого не збираюся міняти в кар’єрі, — переконує вже старший лейтенант Денис Гойко. — У мене контракт на п’ять років. Маю як порядна людина, як офіцер його відпрацювати й разом з іншими бійцями завершити бойові дії, навести лад на сході країни. Без армії себе не уявляю. Тепер відчуваю, що справжній військовий — це у мене в думках і діях.

Денис згадує й про журналістську етику, яка не має терміну придатності і на війні. «Журналістові не можна брати в руки зброю і відстоювати ту чи ту сторону конфлікту, — доводить прес-офіцер. — Зброя журналіста — об’єктивність. Звичайно, автомати і гранати в нас завжди під рукою. На щастя, їх не довелося застосовувати».

Відзнак Міністерства оборони за службу військовослужбовець має чимало, однак хвалитися ними не хоче. Каже, свою справу робить по совісті не за нагороди. Такі вже випробування послала йому доля, що відчуття патріотизму стало понад усе.

— Нове покоління, мої ровесники — справжні українці, — на завершення розмови підсумовує старший лейтенант української армії Денис Гойко. — По-перше, ми виросли в незалежній країні. Те, що нині відбувається на сході держави, згуртовує народ. Бачите, скільки добровольців, молоді іде захищати країну? Усіх українців від 18 років я називаю патріотами. Погляньте навколо. Скільки волонтерів — старшокласників, студентів — ось нині, влітку, приходять у шпиталь. Диво та й годі! Ніхто не скиглить, що кудись не поїхав чи йому чогось не купили. Бачили б ви їхні очі, як вони додають надії і впевненості солдатам. Українець — синонім поняття патріот, а таких нині багато. І щодня їхня кількість зростає.

Марина ВОЛОШИН
для «Урядового кур’єра»