Вдома війіськова, доброволець, керівниця інструкторських груп «Марусині ведмеді» Маруся Звіробій розповіла про те, як в умовах повномасштабної війни навчає, злагоджує військових у своєму підрозділі та готує їх до виконання бойових завдань. Відомо, що її «ведмеді» — це один з елітних проєктів українського війська, ці хлопці виконують найскладніші завдання на передовій та в тилу ворога. Отож як потрапити в цей підрозділ і про що перше спитають на співбесіді? Скільки часу в умовах тотальної війни можна дозволити собі на підготовку військових і чому навіть чотири доби експрес-занять перед відправленням на фронт — краще, ніж нічого?

Про це — в ексклюзивному інтерв’ю Укрінформу з Марусею ЗВІРОБІЙ.

— Розкажіть детальніше про «Марусиних ведмедів» — як вони з’явилися?

— Мій підрозділ створений у 2014 році на початку війни. Саме тоді я стала командиром добровольчого батальйону «Правого сектору», який називався «Марусині ведмеді». Чому така назва? Бо «Маруся» — це мій позивний, а перший бойовий командир, який на той час готував хлопців із мого підрозділу, мав позивний «Ведмідь». Наші бійці з підрозділу їздили на підсилення до побратимів-добровольців та ЗСУ, де їх так і називали: «Ведмеді» приїхали. Чиї — Марусині. Так ця назва і закріпилася. Усю війну, тобто останні вісім років, я займаюся підбором, забезпеченням, злагодженням та навчанням таких груп.

2014—2015 роки ми працювали як добровольці, а з 2016-го я пішла на контракт в десантно-штурмові війська, де вже офіційно готувала взводи контрактників на полігоні ДШВ. Назву закріпили у випускних документах, де наші вихованці зазначалися як випускники експериментальної роти спецпідготовки «Марусині ведмеді».

— «Марусині ведмеді» — це військовий бренд, еліта у війську України?

— У нашому війську є багато прекрасно підготовлених підрозділів, і так, «Марусині ведмеді» — саме серед достойних. Специфіка моєї роботи була в створенні взводів, які потім не розпорошували по підрозділах, вони служили і виконували задачі разом. Набутий досвід дає можливість створювати бойові родини, де побратимство — це основа команди і її релігія.

— Можете сказати про приблизну кількість людей, яку змогли вишколити за роки війни?

— Підрахувати доволі складно, але йдеться про кілька тисяч громадян з початку війни. Це і добровольці, і цивільні, і військові. При навчальному центрі лише за рік ми випустили більше батальйона бійців окремими взводами в різні бригади ДШВ.

— Наскільки знаю, зараз із моменту повномасштабного вторгнення ви встигли випустити одну групу і набираєте наступну.

— Так. Групу підсилення нашого взводу вже набрано, починаємо навчання.

— Гаряча фаза війни корегує підготовку — її тривалість, насиченість?

— Звісно, часу на підготовку менше в цих умовах. 24 лютого я не проходила службу і після перших же бомбардувань, відправивши родину в безпечне місце, стала до лав ТрО та почала набирати роту. Мали 55 бійців, тренувались під обстрілами, працювали в Подільському районі в співпраці з місцевою поліцією та СБУ за викликами на групи ДРГ, ставили свої блокпости, мінували підступи до Києва, набували бойового досвіду в Ірпені перед зачисткою міста. Графік був скажений, але «ведмеді» виконували всі поставлені керівництвом задачі. Не перебирали.

— Тобто ви готували частину київської тероборони?

— Так, хлопці працювали в підсиленні братських батальйонів ТРО, страхували групи ГУР та ЗСУ, які зачищали місто та мікрорайони від ворога, були заручниками артилерійських дуелей, що дало можливість вишколити свої навички певним чином, зміцнити морально-психологічний стан. Звісно, із шаленими ризиками, але ж ризикували нарівно всі громадяни в ті дні.

Тероборона стала унікальним явищем. Це люди, більшість з яких не служили раніше взагалі. І мені довелось добирати новий підрозділ «ведмедів», забезпечувати, навчати так само, як ми це робили в десантно-штурмових військах. Бо на момент вторгнення росії в центральну частину України всі, хто служив раніше, звісно, оперативно долучились до своїх бригад. Але мати справу з повними новачками, знайти їм професійних інструкторів з усіх потрібних дисциплін і забезпечити боєздатність — це моя професія. Тож черговий підрозділ молодих «ведмедиків», добре попрацювавши в теробороні, згодом, коли зачистили Ірпінь, вирішив усім складом мобілізуватись в лави ДШВ. Зараз ці бійці, пройшовши ще додатково прискіпливу допідготовку для десантників, працюють на півдні держави. Все відбувається дуже швидко, за лічені тижні. Такий темп задає сама війна, і ми не відстаємо, навпаки. Заряджені, вмотивовані бійці самі шукають можливості найоперативніше добратись до зведення рахунків з окупантами. Ми маємо втрату з початку війни, тому налаштовані всі на максимальне знищення ворога.

Станом на зараз поставлено завдання терміново доукомплектувати наші групи. Події на сході та півдні розвиваються блискавично, ЗСУ звільняють селища і потребують підтримки. Працюємо в цьому напрямку.

— Люди, які зараз до вас приходять, уже мають військовий досвід чи нульові, як було в лютому в ТрО?

— Ми добираємо всіх охочих, дуже різний досвід, кожному знаходимо роботу в обороні, але вимоги досить високі, бо це не задачі позиційної війни, потрібна фізична сила і витривалість.

— Скільки зараз у вас на підготовку часу — якого, як відомо, на війні немає?

— Зазвичай в умовах війни його справді немає. Але мої інструкторські групи практикували саме експрес-підготовку. Це пов’язано зі специфікою служби в добробаті в 2014-му році, там не було часу, доводилось допомагати бійцям в рамках того терміну, який вони мають перед виїздом на фронт. Зазвичай ішлося про тижні, а інколи дні. Класична підготовка в ЗСУ триває понад чотири місяців. Але війна на свій розсуд корегує ці терміни. Коли мало часу, ми з інструкторами будуємо роботу так, щоб вони могли навчити хлопців лише основного зі своїх військових професій. Було таке, що приїжджають добровольці, котрі мають лише чотири дні. От чого можна навчити за чотири дні? Для професійних інструкторів це питання на засипку, але ж ми не можемо відмовити бійцям. Це історія з розряду «є поганий варіант і ще гірший». «Ще гірший» — це коли він їде взагалі без підготовки на передову. А за ці чотири доби (не дні, а доби, бо в таких термінах навчання йде дуже насичене), ми даємо усе, що встигнемо закріпити: основи вогневої підготовки, тактики, тактичної медицини, саперної справи. Він має не встрілити собі в ногу, вміти тримати автомат, накласти турнікет, покласти пораненого в безпечне положення, дивитись під ноги на розтяжки й міни і знати, що він не повинен їх чіпати, бо не має спеціальної підготовки. Лише найголовніше з цих дисциплін — але то краще, ніж нічого.

У попередні роки війни наша експрес-підготовка займала 1,5 місяця — і це вважалося дуже швидко, надто швидко. Зараз немає й такої можливості — йде агресивна війна у всіх містах держави, і треба поповнювати лави армії терміново. Тому офіційна підготовка в ЗСУ займає менше місяця. Але у наших чоловіків — і я постійно на цьому зауважую! — для того, аби навчитися нормально військової справи, було в запасі вісім років з початку війни. І якщо вони були настільки безвідповідальні, що на сьогодні приходять до військ­коматів з нульовими знаннями — це проблема особисто їхня також.

— Такою була ситуація, коли з 24 лютого люди штурмували військкомати і записувалися до ТрО?

— От коли ми збиралися в ТрО з 24 лютого, там узагалі не було ні часу, ні можливостей для підготовки. Цивільним нульовим повидавали на руки автомати, кулемети, гранати, набої і мені на питання, де їх тренувати, у відповідь показали той бік, з якого наступають росіяни, зі словами: «Марусю, дивись, орки там, от там і тренуйтесь». І це було на часі. Ми так і робили. Не нили і не жалілись. А під час таких «тренувань» в наш бік періодично летіли «гради». Тож коли після ТрО ми прийшли в навчальний центр ДШВ, де тебе навчатимуть цілих 15 днів, і ти пристрілюєш автомат, тобі у відповідь нічого не летить — то це подарунок! Тому кожен мій боєць був за це лише безмежно вдячний навчальному центру, переклавши на себе особисто відповідальність у своїй непідготовленості за попередні воєнні роки.

— До вас у підрозділ важко потрапити? Є черга? І як із вами зв’язуватися — тут працює ланцюг із шести рукостискань чи є певний офіційний канал?

— На зараз не набираю в свої підрозділи, бо виконую інші задачі, але на замовлення керівництва можу добирати групи для потреб наших бригад. Вимоги ставлю дуже завищені, бо це робота для батальйонів, що безпосередньо працюють на зачистках орків. Перед тим, як оголосити новий набір, повідомляю про це на своїх сторінках у фейсбуці. Можна також писати в особисті, аби долучитись. Далі буде співбесіда і навчання, що дають шанси опинитися на передовій в команді добре відібраних та підготовлених кадрів. З групами зараз працюють професійні інструктори навчального центру ДШВ. Вони мають визначені програми для різних військових професій і роблять свою роботу на відмінно, розуміючи свою відповідальність за результати і приймаючи як вимушеність такі короткі терміни для підготовки. Але обмеження серйозні.

— Які тепер вимоги? Зріст? Вага? Фізпідготовка?

— Вимоги ставлять командири бригад, які замовляють собі бійців.

Є вакансії більш тилові, із невисокими вимогами. Є робота в розвідці — це, серед іншого, означає, що ти маєш долати 10—15 км із додатковим навантаженням 40 кг. Це, власне, перше питання, яке я ставлю на співбесіді бійцю, котрий хоче до мене в підрозділ. Якщо відповідає, що так, долає — тоді розмовляємо далі. Якщо здоров’я трохи підводить, раджу звертатися до інших бригад за вакансіями, до яких більш придатний. 

— Є поради від керівників підрозділів тим бійцям, що добровольцями зголосилися до військкоматів, але їх не мобілізують, — так-от, радять в такому випадку спочатку шукати місце в бригадах і вже тоді йти до військкомату. Чи працює ця методика на ділі?

— Так, це працює. Якщо ти хочеш служити — зараз варто звертатися одразу в бригади, однозначно. Тому що військкомат — це посередник між бійцем та бригадою, яка хоче його взяти. Без посередника в тебе значно більше шансів потрапити на службу, а не в чергу. Після проходження співбесіди в бригаді тобі дають відношення і визначають посаду, потім ти вже з цим документом йдеш у військкомат і все, ти в ЗСУ. Це займає кілька днів. Треба розуміти, що військкомат має обмежені можливості стільком людям одночасно шукати вакансії. А в бригаді безпосередньо вам вакансію знайдуть одразу ж.

Маю зауважити, що зараз є проблема для певної категорії громадян, яким тепер виявилось неможливо потрапити на службу. Це чоловіки до 27 років, які раніше не служили в армії. Їх зараз не візьмуть на службу ніяк: ні за мобілізацією, ні за контрактом.

— З чим це пов’язано?

— З бажанням держави зберегти генофонд нації. Адже якщо вони не служили раніше, це означає, що на війні у них дуже високі ризики загинути. Саме тому оця категорія громадян не береться на службу під час загальної мобілізації.

— Чого ніколи не пробачите росіянам?

— Я особисто ніколи не пробачу росіянам задуреного пропагандою всього мого життя. Молодші класи були біля музею Леніна. Піонерія, галстуки, «щасліве» совєцке дитинство, від якого приховувалась ретельно вся правда про українців. Добре пам’ятаю, що таке рости в мілітарному вихованні, змагання зі стройової підготовки в третьому класі. В мене не було жодного шансу на Київщині познайомитись з живим творцем української історії, з бійцем УПА. Якось ми родиною випадково дізнались про те, що сусідка, бабуся, відбула термін в концтаборі, вона розповіла про це, лишень як вже при вільній Україні помирала. Бо боялась, аби за це дітей і внуків не переслідували. Всі, навіть хто знав щось про переслідування, мовчали до смерті.

І лише дякуючи моїм вчителям в школі і українській літературі в шкільній програмі, ми, напівсовки, розуміли, що наша земля — це Україна, в складі чогось там пролетарського, але це Україна. Мабуть, саме тому я тепер захищаю Україну, а не кличу росію в гості. Бо, як не крути, освіта формує свідомість. 

А ті, в чиїх головах совєцкий союз довів свою справу до кінця — у яких «адрєс нє дом і нє уліца» — воюють зі мною із протилежного боку барикади або репетують тут «какая разніца».

— І наостанок: що зробите одразу після Перемоги?

— Як тільки переможемо, заберу своїх дітей і десь поїду з ними відпочити. Я не бачила їх з 24 лютого — відправила всю родину з дому і знову пішла на службу Батьківщині. Мені було б перед дітьми соромно злякатись чи втекти. Не розумію, як можуть так робити чоловіки.

Впевнена, що наша перемога настане швидше, якщо всі братимуть участь в обороні. Кожен громадянин щоденно має ставити собі питання: що я особисто роблю в цю хвилину для того, аби Україна перемогла у війні? Чим я допомагаю, допоки співвітчизники воюють за майбутнє моїх дітей, просять про допомогу, гинуть в кровопролитних боях? Я зараз їм допомагаю? Якщо ні, то хто я тоді для своєї держави? І чи маю я моральне право на мир? Якщо от тебе не бомблять і ти просто сидиш чекаєш, коли для тебе без тебе переможуть — то ти сміття, а не громадянин.

Тетяна КОГУТИЧ, 
Укрінформ
(Надруковано зі скороченнями)