Брянка не відразу показує гостям зруйновані фасади колишніх заводів і розбиті, але загратовані вікна своїх колишніх магазинів. Від головної дороги, якою вас везе маршрутка, йдуть відгалуження до шахтарських селищ: Криворіжжя, Краснопілля, Куба і ще з десяток. Вони розташовані на відстані 5—25 кілометрів від центру, але все це — одне місто.

Гірники не пішли у швачки

Селища виникали навколо шахт. Цих монстрів викликала до життя політика індустріалізації в минулому столітті, коли головним будівельним матеріалом цивілізації стало вугілля. До тих часів тут була болотиста місцевість, проводили масштабні кінні ярмарки. Болота осушили. Надра розкрили і стали видавати на-гора тонни чорного золота. Минули роки, змінилися епохи. І тепер з десятка шахт, що тут працювали, потрібними залишилися усього дві: «Ломуватська» та «Вергелівська».

Шахту «Краснопільська», наприклад, тепер використовують як «водокачку». Але підземні води, потривожені індустріалізацією, рвуться на волю: в городи жителів шахтних селищ і навіть у будинки. Місцевість дедалі більше заболочується,  жити поблизу епіцентру екологічної катастрофи важко.

У шахтарів — особливий менталітет, заснований на колективізмі, відчутті ліктя товариша. Фото автора

Тут усюди терикони, які мої колеги із заходу України, вперше відвідавши наш край, назвали донбаськими пірамідами. Цей привид похмурої величі колишньої слави не лише за будинками селища Куба, названого так за віддаленість від центру Брянки, а й за спиною в кожного, хто народився в цьому шахтарському місті. І цей чинник позначається на ставленні до життя і роботи зокрема.

«Коли в 1990-ті роки відбулася реструктуризація вугільної промисловості і на Луганщині закрили 45 шахт, дуже багато людей втратили роботу, —  згадує начальник департаменту соціального захисту населення ОДА Елеонора Поліщук. — Щоб якось підтримати сім’ї колишніх шахтарів, виникла ідея створити у вугільних регіонах мережу швейних фабрик. Мовляв, туди могли б працевлаштуватися дружини гірників, а в ідеалі планували, що й самі шахтарі пройдуть перенавчання за новими спеціальностями та знайдуть своє місце в новій сфері діяльності».

Та нічого з цього не вийшло. Гірники і їхні дружини не пішли в швачки. Шити виявилося не престижно — заробіток маленький. А який вихід для виживання знайшли самі брянківчани? Якщо не вдаватися в подробиці: третина містян нині живе за рахунок пенсій та інших видів соціальних допомог, ще третина — працівники бюджетної сфери та шахтарі, і нарешті ті, хто їздить на заробітки до Києва та Москви або працює без офіційного працевлаштування. Безробітних, які звертаються по допомогу до місцевого центру зайнятості, не так уже й багато. Мабуть, тут не вірять, що держава запропонує «гарне місце».
 

Аби завантажити таку вагонетку чорним золотом, треба важко попрацювати

А ось Андрій Оверчук не подався на заробітки. Він токар. Але може й слюсарювати. Взагалі, майстер на всі руки. І на роботі все встигає, за що недавно був удостоєний медалі «Кращий рудмашівець», і вдома сам майструє все, що може полегшити клопоти по господарству. Сам зробив крупорушку та січкарню, незабаром обіцяє зробити мотограблі або плуг — що вийде. І дід його був слюсарем, і батько. Друзі неодноразово кликали його до Москви на заробітки, проте Андрій прикипів до своїх верстатів.

Будувати треба тут, в Україні

— Ось спитати б у тих, хто стояв на Євромайдані, у живих та загиблих — за що боролися? — гарячкують гірники шахти «Вергелівська» під час своєї перезміни і нашої з ними зустрічі. — По телевізору кажуть: за свободу. А що ти, маленький українець, вкладаєш у це поняття? Можливість вирушити в «закордоння» по щастя? На роботу на полуничні поля в Польщу? Якщо немає грошей — і свободи немає!.. У «нарядній» кімнаті, де бригадам видають наряди, чоловік сорок. Усі гомонять. Питати «автора» того чи іншого висловлювання — марно. Слова різні, думка спільна. За свою роботу на шахті, одній з двох державних, що уціліли в Брянці після знаменитої реструктуризації вугільної галузі, тут тримаються обома руками.

Головний механік шахти Віктор Черненко згадує, як тоді ходили в забій майже без «тормозків»: «Лише хліб або хліб з яєчнею, та й то — у кого в домашньому господарстві кури були». Мабуть, треба пояснити, що колись держава дбала про шахтарів — їм видавали пайок, той самий «тормозок», до якого обов’язково входила ковбаса, адже робота важка. Але в 1990-ті  шахтарі зарплати не бачили по півроку, не те що «тормозків».

— Та тоді ми терпіли, — каже він, — бо ми ж за незалежну Україну самі проголосували. Тож працювали, аби шахту «утримати». А тепер що будуємо? Ось спитати б у Києва — яке ми будуємо суспільство? З Катею Осадчою «Світське життя»?

У «нарядній» працює телевізор. І якраз транслюють виступ у Верховній Раді: якщо щорічний обсяг дотації вугільній галузі з державного бюджету просто поділити поміж шахтарями, то вийшло б по 80 тисяч гривень на кожного, навіть за умов, якби просто дома сиділи. Шахтарі гомонять: такі гроші — і куди йдуть?

— У нас на підприємстві навіть болта не можна купити за бюджетні гроші. Не виділяють елементарного, — каже головний механік. — Доводиться той болт за свої кревні купувати, аби техніка працювала. Ось якби Київ знайшов управу на корупціонерів, які державні кошти привласнюють, ми б за таким правителем пішли. Нове життя треба будувати тут, в Україні, — працювати і мати нормальну зарплату. А не задивлятися на Євросоюз.

— Що можна заперечити тим, хто каже, ніби вугілля не потрібне, ніби ми для України нахлібники? — перепитує він. — Ось газ подорожчає. І що робити? Державі простіше віддати дотацію шахтарям, ніж підняти ціну вугілля до реальної. Адже тоді ця сума «стрибне» по електроенергії і підвищить ціну всіх товарів без винятку. І всі люди постраждають, а не лише шахтарі.

У «нарядній» усі заговорили разом: шахтар — це особливий менталітет. Робота для людини — це більше ніж просто добробут. Тут колектив, а це сила. І в гірників «Вергелівської» запасів відмінного вугілля в шахті ще на півстоліття роботи.

Віктор Черненко — цікавий співрозмовник. Українська мова його не лякає: дружина з Черкаської області, тож уся рідня звідти розмовляє українською. Та й батько з місцевого села Оленівка, де школа була лише українська. Але як прийшов батько працювати на шахту «Вергелівська», у спілкуванні перейшов на російську — цього вимагав виробничий процес.

— І дружина, коли приїхала сюди жити, почала розмовляти російською. Я в неї питаю: чому? — розповідає він. І до його відповіді прислухаюся не тільки я, а всі, хто прийшов у шахтарську «нарядну». — А  дружина каже: бо я прийшла в колектив, де розмовляють російською, а я поважаю людей, які навколо. Отак!

І в цих словах — увесь біль сходу, акценти щодо мовної політики.

КОМПЕТЕНТНО

Коли громада осторонь

Микола МОРГУНОВ,  
Брянківський  міський голова:

— Під час реструктуризації вугільної галузі в нашому місті було закрито вісім шахт, за рахунок яких колись розвивалися економіка і соціальна сфера. У спадок громаді дісталися розбиті дороги, розвалене ЖКГ і тотальне безробіття. Тому тривалий час Брянка не могла позбутися репутації однієї з найбільш депресивних територій Луганщини. Перед міською громадою постало питання, як здолати таку ситуацію.

Кілька років тому наше місто брало участь у проекті зі створення зони пріоритетного розвитку. Але як це робили? На рівні облдержадміністрації  підготували пропозиції, їх затвердили Кабінет Міністрів та Верховна Рада. Громаду міста ніхто ні про що не спитав. У підсумку ми отримали абсолютно не живу модель.

Нині триває розмова про децентралізацію. Якщо до цього процесу будуть підключені місцеві громади зі своїми стратегіями, нам віддадуть повноваження і можливості керувати податковою базою, — справа піде інакше. Якщо ми розумітимемо, що з тими правами зможемо вирішувати питання, зокрема створення вільних економічних територій (невеликих, як у Великобританії, наприклад), тоді можна працювати в напрямку децентралізації, а не домагатися, щоб усе-таки запрацював Закон «Про депресивні території».

Різницю відшкодовують з бюджету

Володимир ПРИСТЮК, 
заступник голови 
обласної ради:

— Торік вугільні держпідприємства області отримали з бюджету 4,3 мільярда гривень для компенсації витрат на собівартість продукції. Середня собівартість однієї видобутої тонни енергетичного вугілля — 1747 гривень, а відпускна ціна на теплоелектростанції — 660 гривень. Тобто за кожну видобуту і відвантажену тонну держава доплачує шахтам в середньому 1087 гривень, тим самим здешевлюючи його вартість у 2,6 раза. Навіщо? Щоб жителі всієї України на рівних умовах і за однакової вартості отримували дешеву електроенергію.

За останні п’ять років витрати на видобуток тонни вугілля зросли в 2,7 раза, а ціна його реалізації на ТЕС – лише на 3,3%. І державі доводиться відшкодовувати різницю. Інакше кожному з жителів країни довелося б платити за кіловат електроенергії (з урахуванням виробничих витрат енергетиків) майже в чотири рази більше — мінімум 90 копійок замість 24, як сьогодні.

Коли верстався номер. Заступник голови Мінвуглепрому Юрій Зюков на Луганщині зібрав на нараду генеральних директорів виробничих об’єднань і практично всіх директорів шахт. Також були присутні профспілкові лідери. Головна теза представника міністерства: позбутися корупційних схем у галузі та створити робочу групу для визначення стратегії її подальшої розбудови. Під час обговорення  сформували наступні базові пропозиції для програми реформування вугільної галузі: припинення реалізації вугілля через посередників — приватні підприємства, проводити продаж централізовано через ДП «Вугілля України»; перегляд всіх чинних договорів на оренду збагачувальних фабрик з метою повернення їх видобувним підприємствам, а також договорів щодо приватних шахт, приватних розробок на видобуток вугілля, переданих з порушенням норм і законів; перегляд чинних контрактів на закупівлю гірничошахтного обладнання, вартість якого була необгрунтовано завищена; організація системи підготовки кадрів.