Щойно почалася війна на сході, Федір Мисюра не знаходив собі місця: я повинен стати на захист Вітчизни! Він, державний службовець, головний спеціаліст управління транспорту та зв’язку Рівненського міськвиконкому, мав броню, але навіть не оформляв її. Натомість сам попросився на передову, але ні дружина, ні батьки про це не знали.

Його дев’ята рота (треба ж такий збіг!), де Федір був сержантом із матеріального забезпечення (по суті, начальником служби боєпостачання) спочатку дислокувалася в Костянтинівці Донецької області, а згодом — на самому Донецькому плацдармі. Завданням Федора було постачання провізії й теплого одягу на бойові позиції, тож життям ризикував щодня. Та 13 січня, коли ворог почав гатити по аеропорту з усієї сили, ці ризики виросли в рази: Федір зголосився їхати на новий термінал.

Федір Мисюра вірить у перемогу

— Нас попередили, що то може бути дорога в один бік, і хто не хоче, може вийти з шеренги. Не вийшов ніхто, як у «Дев’ятій роті», пригадуєте? Я потрапив на четвертий блокпост, по ньому щодня стріляли один чи два ворожих танки. Але ми вдало відбивалися. У підвалі, під нами, вочевидь, були чеченські найманці: лунав відповідний акцент, на якому нам погрожували «різати вуха».

15 січня, коли почався масований штурм термінала з великокаліберної зброї, відстань між «кіборгами» та супротивником інколи становила 50 метрів. Тоді доводилося падати обличчям на землю й підсьорбувати воду з калюж: жити дуже хотілося! В один із таких моментів відчув, як незвично сильно пульсує кров, і зрозумів, що поранений. Його відтягнули на імпровізований операційний стіл: фельдшер Сергій Зінич тут, у польових умовах, робив, здавалося б, неможливе.

Згодом Федора гелікоптером доправили до Дніпропетровська: незважаючи на кваліфіковану першу допомогу, сили танули. Тож він зателефонував чоловікові сестри й повідомив: якщо долечу, шукайте мене в Дніпропетровську. Тут, у гелікоптері, зустрівся зі своїм командиром роти, якому… відірвало шматок черепа. Але той був при свідомості. Сказано ж: «кіборг»!

У лікарні №6 йому зробили дві надскладні операції: видалили частину легені, печінку, селезінку. Він втратив 7 літрів крові, а його серце на операційному столі зупинилося на цілих… вісім хвилин! Не буває такого, скажете? Ще й як буває, якщо ходиш під Божим та людським благословенням. Лікар інтенсивно робив йому прямий масаж серця, щоб не відмовив мозок, і Федір вижив. Із шансами від 2 до 5 відсотків! А поруч, у реанімації, вже стояла мама і невпинно молилася за сина. Не забарився й указ Президента про нагородження Федора Мисюри орденом «За мужність» ІІІ ступеня.

Затим була ще одна операція у Вінниці: з тіла дістали кулю, яка міцно прикріпилася до аорти. Якась мить — і могло б статися непоправне…

Федір чудово розумів, що на передову йому вже не потрапити. І все-таки, отримавши невтішний висновок ВЛК, поїхав у Костянтинівку: гадав, бодай у штабі працюватиме. Адже він, онук воїна УПА, мріяв, що неодмінно привезе додому перемогу. Та висновку комісії не наважився порушити ніхто.

Тим часом голова Рівненської облдержадміністрації Віталій Чугунніков запропонував 32-річному Федорові Мисюрі очолити обласне управління інфраструктури та промисловості: у нього вища профільна освіта, досвід роботи в галузі, та ще й до Національної академії державного управління при Президентові України вступив. Профільне міністерство погодилося із пропозицією, й 5 серпня «кіборг» почав виконувати нові обов’язки.

— В основу роботи кладу справедливість, — сказав одразу, як мовиться, з порога. — Адже тепер моє головне завдання — організувати якісне перевезення пасажирів, а не чий-небудь бізнес. Тому в тендерах, які нині відбуваються, — максимум прозорості та публічності. А коли водії відмовляють у безкоштовному перевезенні моїм побратимам, на власний розсуд трактуючи закон, зустрічаюся і з такими водіями, і з перевізниками. Одного разу на такій зустрічі був мій побратим із Клесова, який саме заїхав у гості. Ці люди змінилися на очах: адже відгородитися від проблеми значно легше, ніж зробити комусь добро.

Працювати з новим начальником легко й просто, кажуть працівники управління, багатьох із яких знаю давно. Бо він «правильний і справедливий». Це те, чого ми всі чекаємо від влади, — правди та справедливості. На Рівненщині її тепер більше.

— Новітня історія України будується на золотих сторінках історії світової. Але пишеться вона, на жаль, ціною життів українців. І якщо завтра треба буде дати гідну відсіч ворогові, я знову без вагань піду туди — знадоблюся! — з невичерпним патріотизмом відповідає Федір.

Виявляється, він щойно приїхав із Донецька, де побував на вихідних: каже, тягне його туди, ніби потужним магнітом. Зустрівся з побратимами, разом пом’янули тих, кого вже немає: із його роти шестеро хлопців загинули в аеропорту, четверо підірвалися на розтяжці під Авдіївкою.

До його ордена «За мужність» ІІІ ступеня нещодавно додалося ще дві цілком заслужені нагороди: нагрудний знак «За оборону донецького аеропорту» та медаль УПЦ КП «За жертовність і любов до України» (із цими нагородами ми й сфотографували начальника управління в його робочому кабінеті). А вижити йому й справді допомогла любов.