ПАМ’ЯТАТИ ВІЧНО!

Створена 20 років тому на Волині громадська організація воїнів останнього воєнного призову відкрила ще одну таємну сторінку Другої світової війни

Нинішнього року голова цієї організації лучанин Олександр Багнюк отримав високу нагороду – орден «За заслуги ІІІ ступеня». Цим наша Українська держава фактично визнала подвиг його особисто та живих і покійних уже нині його однополчан. Тих самих, що будували перший російський промисловий газогін «Саратов — Москва»…

Від Сибіру  врятувало  сирітство

За словами Олександра Тимофійовича, народився він у чистому полі. А все тому, що його батько – колишній унтер-офіцер Російської армії, побудував будиночок, де не було ще ані хатинки – поблизу нинішнього села Мар’янівка, що у Горохівському районі. Пізніше через їхній город прокладали колію «Луцьк–Львів», і сім’я отримала чималу компенсацію за землю. За ці кошти батько придбав оцинковану бляху і перекрив хату. Після приходу в Західну Україну радянської влади сім’ю від висилки «в места не столь отдаленные», як це повсюдно практикувалося щодо інших людей, які своїми трудовими мозолями заробили на хати «під бляхою», врятувала… батькова передчасна смерть.

До праці малий Сашко був привчений змалку. Адже, залишившись у шість років напівсиротою, мусив давати лад і в домі, і на городі. Це був період, коли одну біду в сім’ї змінювала інша. Спочатку згоріла стодола з усім збіжжям, а потім почалася колективізація, і всю землю та реманент Багнюки змушені були віддати у колгосп імені Кагановича.

Війну 14-літній Олександр зустрів, випасаючи колгоспних коней. Він і уявити не міг, що літак, який о 4-й ранку з’явився в небі, відкриє вогонь. Потягнулися тяжкі роки окупації…

Проте, як виявиться пізніше, найстрашніше жахіття у житті юнака розпочнеться, коли вже знову повернулася радянська влада. І перемога над німецькими окупантами, здавалося, була вже не за горами.

Про пережите Олександр Багнюк розповів у книзі  «Гіркий погляд у минуле», яка збереже для майбутніх поколінь правду про долі українців
у саратовських запасних полках. Фото Валерія МЕЛЬНИКА 

«Звозили нас,  як худобу, у «телятниках»!..»

У 1944 році всіх юнаків 1927 року народження призвали у запасні полки – до лав Радянської армії. Лише на Волині таких зібрали два ешелони, а це – приблизно п’ять тисяч хлопців – цвіт українського народу, надії матерів.

17-річним юнакам важко тоді було пояснити такий хід радянської влади. Адже хлопці ще не досягли призовного віку, а декому навіть і 17-ти ще не було. Проте вони свято вірили, що їх мобілізували для того, аби остаточно добити німців.

Отож і вигребли їх усіх під гребінець. Як таких, що були під окупацією, знають інше життя, і до яких у радянської влади, звісно, не може бути жодної довіри…

– Звозили нас до місця нової служби у Саратовський край десять чи дванадцять днів у вагонах-«телятниках» – як худобу, – згадує нині ветеран. – Практично не годували. Але в ці дні у нас хоч якісь ще домашні продукти залишалися...

У запасних полках волинські хлопці, в яких молодші командири відразу ж витрусили рештки сала і забрали собі кращий цивільний одяг, уже через кілька днів дізналися, що таке справжнє пекло.

«Пошліть  на фронт – там хоч ситим мене вб’ють!..»

Удень – багатогодинна жорстка муштра з ломами і лопатами наперевіс замість зброї, глум і знущання командирів, які щодня з матюками обіцяли навчити «Родину любить». А ще – принизливе, зверхнє звертання – «хохли», «бандери», «недобитки»…

Як покажуть потім привідкриті архіви, саратовські запасні полки 193-ї Волинської дивізії комплектувалися виключно вихідцями із Західної України. Така, ось тобі, український брате, довіра і рівноправність у сім’ї народів нерушимого Союзу!..

Жили солдати у землянках на 250–300 чоловік. У них – триярусні нари. Замість подушок на дошках – вкриті пілоткою чи шапкою власні черевики, замість матраца – перетворені у клоччя шинеля чи бушлат; водночас вони ж виконували роль ковдри… Аби не мерзли ступні, хлопці приспускали на них штани, бо мокрі обмотки до черевиків треба було покласти під себе і до ранку висушити їх своїм же теплом…

– У тих землянках – сморід, завжди було вогко і холодно. Бо дрова для пічок з металевих бочок на собі доводилося рубати в лісі і тягати в розташування аж за 15 кілометрів… Це теж був один із «методів» виховання «бандерівських недобитків», – приглушуючи задавнений біль, розповідає Олександр Багнюк. – Через якийсь час ми вже були такими, що навіть не звертали увагу, коли вночі з другого ярусу на тебе лилося… Поставили бочки біля входу в землянки, але добігти до них не кожен встигав… Бо, вибачте, сеча у нас вже просто не трималася!..

Окрема розповідь – про харчування.

Пшоняна каша – порція, як для кота, стільки ж пом’ятої разом із лушпинням картоплі, ріденький супчик і невеличка пайка хліба з присмаком мила. Перш, ніж та потрапляла до солдата, буханець хліба ділили на порції. Потім хтось пальцем вказував на крихітну пайку, а другий повертався спиною і «комукав» – називав прізвища колег, аби «усе було по чесному»…

– Нас, односельчан, було 20. Багатьох комісували, але вже вдома вони померли. До дня Перемоги залишилося троє… – згадує житель села Білин Ковельського району Йосип Борисюк. – Не так давно мені на очі потрапили затверджені наркомом внутрішніх справ СРСР і начальником тилу Червоної Армії норми продуктового забезпечення японських військовополонених у 1945 році. Я показав їм – ветеранам-саратівцям. Ті лише позаздрили, що не були на місці японських військовополонених!.. Виходить, щодо нас – хлопців з України – просто робився справжній геноцид…

Не дивно, що в умовах суворої зими 1944–1945 року «західняки» дедалі частіше вмирали. Як розповіли журналісти російської газети «Голубая магістраль», нині у саратовській землі вічним сном у братських могилах спочивають 139 воїнів «волинської» дивізії. Інші джерела називають значно більші цифри втрат. І різняться вони – у рази!..

Саратівський краєзнавець Владислав Кац, завдяки самовідданій праці якого й був започаткований пошук правди про татищевські полки, зокрема, звернув увагу на те, що лише на Воскресенському кладовищі, де поховані десятки тисяч солдатів, 5863 людини значаться як невідомі. Багато з них померли протягом перших місяців 1945-го. Червона Армія у цей час вже готувалася до штурму Берліна, і поранені сюди, як вважають саратовські краєзнавці, вже надходили значно менше…

…Не дивно, що у ті часи більшість волинян із запасних полків просилися на фронт. Хлопці причини не приховували: «Там хоч ситим мене вб’ють!..»

Могутність  «Газпрому» росла  і з «українських» траншей!..

Окрім проходження солдатської муштри на солдатів останнього воєнного призову СРСР поклав ще один обов’язок: разом із німецькими полоненими та тюремниками працювати на будівництві першого російського газогону «Саратов–Москва». В окремі дні тоді стояли 40-градусні морози. Але незмінною умовою для кожного стало після муштри копання у мерзлому кам’янистому ∂рунті лопатою, ломом або кайлом траншеї 2,5 метра завдовжки і 1,5 метра – у глибину – це щоденна норма. А на обід – мерзла картопля і суп з кропиви, а буханець хліба часто ділили на 16 чоловік. Зупинятися не можна було, бо спітнілий одяг починав примерзати до тіла…

Не виконав норму – «щедра» й без того продовольча пайка врізається. А щоб в інший раз не тягнуло на таку «вольницю» – додатковий наряд по службі!.. Отож працювали клято, до кривавих мозолів і до скону, щоб… тепло стало у столиці рідного СРСР.

…Чи не забули керівники російського «Газпрому» про цей український вклад у зростання могутності нинішнього газового монополіста? Про те, що поряд із волинянами працювали і вмирали у траншеях під газову трубу й тисячі «малоліток» з інших областей Західної України?..

Якщо  об’єднатися — правду можна відстояти!

Доля волинянина Олександра Багнюка склалася так, що у татищевському пеклі він провів дев’ять місяців і зумів вижити. Потім до 1951 року проходив строкову службу в інших частинах, брав участь у війні з Японією…

Додому повернувся 24-річним. Учитися було пізно. Професії не було. Проте в нагоді стало давнє захоплення музикою. За ініціативи солдата останнього воєнного призову в його рідному селищі Мар’янівка був створений будинок культури та бібліотека. Потім тривалий час працював на різних управлінських посадах.

Проте упродовж усього життя йому не давала спокою пам’ять про загиблих побратимів. Отож у 1991 році він став ініціатором створення Волинської обласної організації ветеранів останнього воєнного призову. Такий крок був необхідним, аби встановити справедливість. Адже солдати з нього не визнавалися ветеранами і на державному рівні жодних пільг не мали! І на обелісках їхні імена теж не вибивали…

Багнюкові устремління відновити справедливість і встановити підтримку держави воїнам останнього воєнного призову знайшли розуміння у нині покійного журналіста, світлої пам’яті учасника Другої світової Миколи Радулевича, управлінців Володимира Блаженчука, Івана Лазорка, Анатолія Похи та інших. До цієї роботи потужно підключився і депутат Верховної Ради України першого демократичного скликання Андрій Бондарчук.

Аналогічна робота з відновлення історичної правди розпочалася і в інших областях України та в Києві. З’явилися перші публікації, що розповідали правду про непросту долю «західняків» у російських степах. Зав’язалися і контакти із саратовським «ТОВ Газпромтрансгаз», колектив якого з розумінням поставився до спогадів ветеранів. І, до речі, готовий і донині їх щорічно бачити у себе в гостях. Як і волиняни – саратовців у себе, на Поліссі!..

Уже за два роки діяльності організації невизнані доти ветерани отримали статус учасників війни – спочатку на місцевому рівні, а потім і рішенням Верховної Ради. Згодом «татіщевці» були прирівняні до учасників війни, потім – до учасників боїв, а нині – до інвалідів війни…

Подвижницька праця Олександра Багнюка та його найближчих колег у черговий раз довела: за справедливість можна і треба боротися. І робити це краще – спільно!

ДОВІДКА «УК»

Норма для харчування японських військовополонених у 1945 р., у грамах на добу:

хліб — 300, рис — 300, крупа — 100, м’ясо — 50, риба — 100, жири рослинні — 10, овочі — 600, приправа  з бобів — 30, цукор — 15, чай — 3.

Із здобуттям Україною державної  незалежності опубліковані секретні колись документи, з яких виходить:  мобілізацію неповнолітніх зробили,  аби перешкодити поповненню свіжих  сил ОУН-УПА, що всіляко боролася проти утвердження комуністичної влади… «Малолітки» реально могли піти воювати в Українську повстанську армію.