Привокзальний вокзал у Львові — станція тисяч студентів, трударів — годувальників Львова. Чимало з них — землероби, які раненько встають, щоб продати містянам свій екологічно чистий крам або купити те, чого в селі чи містечку немає.

Цього дня – 15 жовтня — сотні пасажирів стали свідками того, як літня жінка (пізно лягла, раненько, казала, йшла з села Держич до електрички з товаром) впала посеред площі з серцевим нападом і зосталась без екстреної медичної допомоги, перебуваючи в критичному стані.

Коли вона за своєю щоденною працею бачила лікаря, тільки один Бог і відає. Першу медичну тут їй надавали… чергові міліціонери сектора громадської безпеки лінійного відділу управління МВС України на Львівській залізниці — рядовий Павло Горбань, прапорщик Василь Дем’янчук та майор міліції Андрій Татарський. Зі спринтерською швидкістю молодий міліціонер носив воду для «закроплення», бризкав в обличчя непритомній. Його старший колега викликав «швидку», що приїхала за 25 хвилин. Оточуючі ділилися з власних запасів ліками від серця, хто які мав, на щастя — вдало. Коли прибули медики, які, до речі кажучи, й не думали поспішати до хворої з носилками, а чекали, поки стражі порядку доведуть чи дотягнуть її через площу до машини, жінка вже заговорила. 

Коли я підійшла до «швидкої» поцікавитися, як вона себе почуває, молодий фельдшер закрив вікно перед моїм носом, сказавши, що не має права розголошувати прізвища і ще якісь там професійні таємниці. Водій машини швидкої допомоги (номер ВС 05-73 ВМ), що прибула о 15 годині 30 хвилин, — хоча відмітку ж зробили, що прибули через 10 хвилин після реєстрації виклику, — теж обурювався: як то хтось може робити їм зауваження. Втім, припускаю, що їхати з Топольної чи іншого кінця міста вузькими закоркованими вуличками Львова не так просто навіть спецтранспорту.

Манера поведінки людей у білих халатах у цьому випадку на фоні людей в погонах виглядала, м’яко кажучи, алогічно. Втім, мабуть, із загальним рівнем професійної культури маємо чималі проблеми. Тут можна згадати й такі публічні професії, як водій маршрутки, службовець установи...

Не збираюся ідеалізувати нашу міліцію, бо не раз вуха в’яли, коли служиві, що мали б пильнувати порядок, самі його порушували, послуговуючись на вулиці велелюдно ненормативною лексикою. До такого правоохоронця страшно й близько підходити, не те що звертатися за захистом. Рецепт тут, можливо, один — прописати в посадовій інструкції звільнення за паплюження честі мундира. Та коли трапляються гідні люди на службі, то, певно, варто їх назвати, хоча б для прикладу іншим, і щоб засвідчити: ми, громадяни, вас усіх бачимо і оцінюємо.

Якої ж то треба реформи, щоб дійшла і до таких медиків з прогалинами у вихованні — в сім’ї, школі, університеті зі спецкурсу професійної і загальнолюдської етики. Грубість у громадських місцях, на робочому місці, у спілкуванні з колегами, клієнтами чи пацієнтами, переконана, має дисциплінарно каратися, щоб виховати націю.

Не один старожил міста Лева, яке претендує на культурну столицю України, бідкається: матірні слова забруднюють довкілля, зникають з наших вулиць бажані «прошу», «перепрошую», «дякую». Це ніби суто моральні категорії, та вони тісно пов’язані з матеріальними — у тому числі й відсутністю у місці такого скупчення людей того ж медичного працівника. Діагноз ситуації пасажири приміських електричок зробили простий: «нас мають за ніщо». Та пошесть «ніхто і ніщо» поширюється і перекреслює будь-яку реформу, знижує якість життя в країні.

Черговий перону не захотів назвати свого імені («можуть і мене скоротити»), та сказав: за три місяці року через відсутність медика на Львівському Привокзальному вокзалі померло четверо пасажирів, що, вочевидь, потребували справді швидкої медичної допомоги. А хто підрахує ці моральні та матеріальні збитки, коли на очах сотень людина залишається беззахисною, сімей, які не знають, де їх рідні, що отак пропали, поїхавши в справах до обласного центру?!

Ольга ЛОБАРЧУК
для «Урядового кур’єра»