Автор фільму 
«Клара Лучко. Завоювати життя»  
Володимир ДРЯПАК

До чергової річниці з дня смерті Клари Лучко (26 березня) Полтавська обласна державна телерадіокомпанія «ЛТАВА» презентувала землякам новий документальний фільм про відому актрису «Завоювати життя». Історію його  створення нашому кореспондентові розповідає її автор, тележурналіст  Володимир ДРЯПАК.

— Володимире Васильовичу, яку мету ви ставили перед собою, коли знімали цей фільм?

 — Клара Лучко була не тільки великою акторкою, а й мала велике серце. Вона завжди пам’ятала, звідки родом. Тож за будь-якої нагоди приїжджала на  Полтавщину, відвідувала і прибирала могили своїх батьків, тітки, яка її виховувала. Передавала родичам і знайомим гостинці з Москви. За це її дуже любили. Але минув час, і нинішня молодь потроху починає її забувати. А дехто й зовсім  не знає.  Своїм фільмом я хотів нагадати полтавцям, жителям Чутівського району, звідки і я родом, що була  людина, яка прославила наш край на весь світ.

 Клара Лучко народилася не в Полтаві, а в Чутовому?

 — Так, і ми з оператором-постановником Максимом Кривошеєвим знайшли будинок по вулиці Комсомольській, 21, у якому вона колись жила з батьками. Він і досі у хорошому стані, і в ньому живуть люди. Але більше в селищі немає жодної пам’ятки, пов’язаної з її особистістю. Немає вулиці, названої на її честь, навіть меморіальної дошки. Виняток становить місцевий краєзнавчий музей, де зберігаються її костюми, речі, листи, фотографії, свідоцтво про  смерть… Тому, можливо, цей фільм якось надихне чутівську громаду  вшанувати Клару Лучко більш достойно.

 Своєрідною родзинкою фільму дехто вважає присутність у ньому однокласниці Клари Лучко — Галини Станіславівни Бертовської.

— Вона не була близькою подругою Клари Степанівни. Але їх пов’язувало те, що вони разом відвідували гуртки, виступали в концертах, каталися на лижах. Уболівали за Іспанію, яка тоді була охоплена полум’ям революції. Разом кричали: «Но пасаран!», учили пісню «Гренада». Галина Станіславівна розповіла, якою Клара була в дитинстві. Можливо, навіть те, чого ми не знали. Розповіла, як Кларина мама підгодовувала їх пиріжками. І що Кларин батько був сільським головою, а її мама очолювала і сільську раду, і колгосп. Але саму Клару таке життя не приваблювало, вона мріяла про сцену. З юних літ грала в драмгуртку, танцювала, могла годинами декламувати вірші.

Актриса могла перевтілитися в будь-кого. І завжди це виходило в неї бездоганно. Фото з сайту kinofans.tv

 — Актриса якось згадувала, що в дитинстві вона була  незграбна, а за високий зріст отримала прізвисько Жирафа.

— У фільмі Галина Станіславівна розказує і про це. Якийсь час Клара соромилася себе, аж поки в евакуації, у Казахстані, не помітила, що на неї задивляються чоловіки. «Бридке каченя» стало прекрасною лебідкою.

 То як полтавка Клара Лучко витягла зоряний квиток у велике кіно?

— Повернувшись з евакуації додому, вона незабаром вступає до Московського всесоюзного державного інституту кінематографії, навчається у класі метра великої режисури Сергія Герасимова. Він багато працював з акторами, навчаючи їх професійної майстерності. Його дружину, актрису кіно Тамару Макарову, Клара  обожнювала. Ще коли вона була дівчинкою, сюди, в Полтаву, у 1933 році привозили фільм «Учитель», в якому Макарова виконувала головну роль. То, за словами Бертовської, Лучко подивилася цю картину разів із 20. І так сталося, що в Москві вони зустрічаються і зна?йомляться. Герасимови були філантропами, вони запрошували студентів до себе додому, особливо найбідніших, годували їх і допомагали, чим могли. Не поминули своєю увагою і талановиту студентку з України. Коли знімали фільм «Молода гвардія», Герасимов узяв її на роль українки, тітки Олега Кошового. Таким був її дебют у кіно.

 Але широковідомою вона стала після того, як знялася у картині «Кубанські козаки».

— Так, тоді вона отримала і Сталінську премію, і неофіційний титул «першої нареченої Радянського Союзу».

 Над музичним оформленням «Кубанських козаків»,  до речі, працював ще один не менш відомий полтавець, про якого ви також створили фільм, — композитор Ісаак Дунаєвський.

— Справді, він уродженець Лохвиччини. А той мій фільм називається «Ісаак Дунаєвський. З Лохвиці до Кремлівських зірок». У «Кубанських козаках» звучать відразу кілька його пісень. Найвідоміші з них: «Ой, цветет калина в поле, у ручья», «Каким ты был, таким ты и остался…» і «Урожай наш, урожай», що стали хітами.

Клара Лучко у фільмі «Циган»Фото з сайту material.ru


 Десь читав, що фільм «Кубанські козаки» став знаковим і в кар’єрі, і в особистому житті Клари Лучко. Бо тут вона зустріла своє справжнє кохання.

  Її судженого звали Сергій Лук’янов, і він був актором. А ще він був на 15 років старший за неї і одружений. Але, як згадував Лук’янов пізніше, щойно вони уперше побачилися з Кларою на знімальному майданчику, як він відразу відчув, що це його доля. «Я пропав», — писав він. Незабаром вони побралися. Приїжджали і в Чутове. Про це у фільмі розповідає чутянка Галина Лещенко. «От як зараз пам’ятаю. Приїхали актори, які знімалися в фільмі «Кубанські козаки», в Чутове. З якимось театральним номером. Нам квитків не пощастило дістати, але ми й без них прорвалися в Будинок культури. Лучко з Лук’яновим так чудово грали! Видно було, що вони закохані». В іншому епізоді Галина Бертовська розказує: «Я в Києві вже навчалася. Одного разу йду Хрещатиком і помічаю, що назустріч мені прямують Клара Лучко зі своїм чоловіком. Вони були вже відомі за фільмом «Кубанські козаки». І ото вони так красиво ідуть, наче пливуть через натовп. І наче аж сяють. Мені дуже хотілося обізватися, крикнути: «Кларо, привіт, це я, твоя однокласниця!» Але не стала цього робити. Бо вони через закоханість нікого не помічали. Тихенько збоку постояла, подивилася на них».

Незабаром у них народилася донька. А потім Сергій Лук’янов помер. У Театрі імені Вахтангова, де він працював, були збори трудового колективу і він там виступав, та просто під час виступу в нього стався інсульт.

Для Клари Лучко це був удар. Вона хотіла навіть піти з кіно, зі сцени. Але недаремно мій фільм називається «Завоювати життя». Все-таки вона вистояла, пережила той кризовий період. А потім їй знову почали надходити пропозиції від режисерів, почалися нові зйомки. Слава не відступала, йшла поруч з нею.

 Другий чоловік у неї був, здається, журналіст?

  Так, Дмитро Мамлєєв, за якого вона вийшла заміж через 8 років після смерті Лук’янова. З ним також жили душа в душу. Наша знімальна група хотіла з’їздити до нього, поспілкуватися, навіть домовилися про поїздку з головою полтавського земляцтва в Москві. Але на той момент Мамлєєв був тяжко хворий і невдовзі помер. Не пощастило нам зустрітися і з дочкою Клари Степанівни  Оксаною, яка живе у США. Знаю тільки, що вона працює журналісткою і що в неї є син.

 Клара Лучко вміла не тільки кохати, а й вірно дружити. Коли захворів її партнер по фільму «Циган» Михай Волонтир (Будулай), то вона організувала всенародний збір коштів на складну і дорогу операцію.

— У Волонтира був цукровий діабет, падав зір. На той час Клара Степанівна менше знімалася, бо працювала на телебаченні, у неї був свій проект. І вона збирала кошти, підключила до цього благодійні фонди і таки порятувала колегу. Він і нині живе в Молдові, здається, у Бєльцях, і ще працює в театрі. До речі, після «Цигана» вони ще знімалися разом в одному фільмі, де вона грала алкоголічку.

 А таке враження, ніби в неї були тільки світлі, позитивні ролі…

— У радянському фільмі «Снігова казка», де, крім неї, були задіяні Євген Леонов, інші видатні актори, але який чомусь не став широковідомим, було три злі чарівниці, і вона грала одну з них —Чорну душу. Вона ходила з відром на голові, вся така розфарбована. Цікаво, що цю абсолютно полярну роль вона зіграла відразу після такої слави у 1958 році. А в кінофільмі «Карнавал» вона була злою мачухою. Актриса могла перевтілитися у будь-кого. І завжди це виходило в неї бездоганно. 

 Образ головної героїні вашого фільму розкрила старшокласниця полтавської школи №2, в якій навчалася і сама Клара Лучко, дівчинка з чутівським корінням Наталя Канівець. Це випадковість чи такий був ваш задум?

— Кандидатуру Наталі підказала вчителька історії школи №2. Вона сказала, що ось у нас, мовляв, є така здібна, артистична учениця, яка може і на сцені виступати, і вірші декламувати. Це вже пізніше я дізнався, що її батьки з Чутівщини. Гра Наталі нам усім відразу сподобалася, єдине, що вона невисокого зросту. Але цю «ваду» усунули дуже просто. Попросили її взути черевики на високих підборах.

 І вона впоралася із завданням?

   Звичайно. Гуляла по місту, читала книжки, крутилася перед дзеркалом, уявляючи себе майбутньою примадонною. А глядачі дивилися на неї і вірили, що то маленька Клара Лучко. Мені про це розповідали.

 Як ви оцінюєте свою роботу після того, як її подивилися глядачі? Вас у ній все влаштовує, чи…

— Вважаю, я нормально попрацював, але прорахунки теж є. Можливо, треба було більше показати епоху, в яку жила Клара Лучко. Акцентувати на умовах, в яких минало її дитинство. Тому, що це були сталінські важкі часи. Повідати, як їхня родина виживала. В стрічці трохи драматизму не вистачає.

А з іншого боку, гадаю, отак увімкнеш телевізор щодень і чуєш: «Трагедія актриси», «Вісім позашлюбних дітей такого-то», «Аварія!». Або: «Геї одружилися», «Народний артист — транссексуал!» Суцільний негатив. І я подумав: «Чому ми не розказуємо про людину?» Якщо згадаємо світлу особистість, то й життя стане світлішим. Ми показали, що треба завжди йти вперед, за будь-яких життєвих обставин. Немає значення, чи ти актор, чи космонавт, чи шахтар. Завоювати життя — означає йти вперед, до своєї мети. Клара Лучко хотіла такою бути, і вона нею стала. Хай це буде прикладом для юних.

Олександр ДАНИЛЕЦЬ,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Володимир ДРЯПАК. Народився 23 грудня 1971 року в селі Кочубеївка на Полтавщині. Закінчив Полтавський  педінститут імені В. Г. Короленка. Нинішня посада — завідувач редакції обласного телебачення ОДТРК  «ЛТАВА». Член Національної спілки журналістів. Автор 14 документальних фільмів, з-поміж яких: «Павло Попович. Земне і зоряне життя», «Я жив на максимальних обертах (про двічі Героя Радянського Союзу Георгія Берегового), «Повернення в Нюрнберг» (про єдиного живого свідка Нюрнберзького процесу полтавця Йосипа Гофмана). Переможець багатьох міжнародних телевізійних конкурсів. 

 

ДОВІДКА «УК»

Клара ЛУЧКО (1.07.1925 — 26.03. 2005) — радянська  кіноакторка. Народна артистка СРСР і РРФСР. Лауреат Сталінської премії другого ступеня, володарка титулів «Жінка світу» (1996, США) і «Жінка тисячоліття» (2000, США). Знялася в 57 кінофільмах.