Якщо коротко переповісти останні півтора року з життя голови Луганського обласного об’єднання ВУТ «Просвіта» Володимира СЕМИСТЯГИ, то це 55 днів полону в сепаратистів, утеча на підконтрольну Україні територію. А днями — перші відвідини рідного краю з київськими митцями. Концерти, виступи у школах, серед вояків. Разом із побратимами він відроджує «Просвіту» на Луганщині й упевнений, що настрої людей навіть на окупованій частині області змінюються на користь України. Про це він розповів в інтерв’ю «УК».
— Пане Володимире, чи численна ваша організація?.jpg)
— Це 3,5 тисячі членів. А ще є симпатики й ті, хто не перереєструвався. Наше об’єднання «Просвіти» — єдина структурована громадська організація на сході країни, яка чинила спротив сепаратизму.
У березні 2014 року ми першими започаткували волонтерський рух. Тоді на Луганщину зайшли українські війська, щоб закрити кордон. Пригадайте, як обдурені російською пропагандою люди падали під танки, щоб їх не пропустити. Так було не лише у Станично-Луганському, а й у Краснодонському, Свердловському і навіть Марківському районах. Тож коли прибула, скажімо, 93-тя бригада, в якій були хлопці з Харкова, Дніпропетровська, Луганщини, їх розташували просто неба в полі. Холодно, продуктів немає, пального теж. На чому приїхали — оце і все. А вони закрили велику ділянку кордону від Мілового до Білокуракиного! Саме ми надали їм дієву допомогу.
— Хто «ми»?
— Студенти, викладачі та колишні випускники Луганського національного університету імені Тараса Шевченка. Збирали гроші серед своїх та в містян. Домовилися з облдержадміністрацією про надання допомоги. Тож завезли військовим пальне, продукти, навіть придбали машину. Я з іншими просвітянами через усі блокпости (а це 200 км лише в один бік) возив бійцям продукти і технічне спорядження. На Великдень привезли тисячу пасок.
Крім нас, такою самою роботою займався й осередок «Просвіти» медичного університету, проявила себе тоді й луганська обласна прокуратура. Допомагав Народний Рух України, представники «Правого сектору», який у Сватівському районі очолив Володимир Просін. До речі, багато зробили активісти селища Нижня Дуванка.
— Здається, звідти родом ватажок бандитського угруповання самопроголошеної «ЛНР» Олексій Мозговий?
— Так, уявіть, які метаморфози часу: з одного селища — один з лідерів сепаратизму і голова обласної «Просвіти».
Наші просвітяни зібрали великий обсяг матеріалу про найнебезпечніших бойовиків-терористів. Так-от, прізвище Мозгового стояло першим у списку. Бойовики були шоковані, коли дізналися, що в нас є всі дані про них. Згодом це стало однією з підстав для мого арешту.
— Ви нагадали, що луганчани не пропускали бойову техніку, щоб зміцнити кордон. У всіх були проросійські настрої?
— 4 травня 2014 року представники громадськості, об’єднані довкола «Просвіти», провели соціологічне дослідження на території області. Опитували людей усюди, крім Стаханова та Красного Луча — там наших дівчат переслідували. Так-от, дослідження показало, що 73% опитаних підтримували незалежність України. Приблизно 30% не визначилися і лише 3% хотіли приєднатися до Росії. Дані, які ми зібрали, оприлюднили численні ЗМІ. Тож коли в Луганську відбувся так званий референдум, це унеможливило наміри бойовиків заявити про «всебічну підтримку» відокремлення Луганщини від України.
— Після референдуму бойовики почали стріляти.
— А ми утворили так звану оперативну трійку, провели засідання правління, визначили коло діяльності. З того, що нам вдалося зробити, — кілька спалених машин, зібрана зброя. Ми навіть виявили місцеперебування спецпідрозділу бойовиків «КДБ-Смерш». До речі, планували захопити приміщення, які окупували терористи, — в нас були спеціальні групи та навіть БРДМ.
Це вже була не просвітянська робота, а підпільно-партизанська. Ми знали, на що йшли. На жаль, нам не вистачало зброї, ми мали її отримати від бійців, які обороняли аеропорт. Однак потрапити туди вже не було змоги: саме в цей час терористи штурмували управління східного командування на Гострій Могилі, потім — військову частину 3035 Нацгвардії та Луганський прикордонний загін. Тож почали випускати листівки, розвішувати українські прапорці на будівлях міста. Коли мене затримали, то на чоло прикріпили одну з листівок із написом «Луганськ — це Україна!» Начальник в’язниці, куди мене кинули, наказав не знімати її ні вдень, ні вночі, бо вб’є. Зняли її росіяни, нагримавши на бойовиків: якого чорта цей агітує нас за Україну?
— Ви щось передчували?
— Так. Тому встиг відправити дружину й сина до знайомих на Галичину. А 23 червня зателефонував незнайомець і українською мовою запросив на розмову. Я вийшов і опинився серед бойовиків з автоматами. Вони натягли мені мішок на голову і кинули в машину. Заборонили розмовляти українською. Привезли в те саме місце, яке ми виявили, — «КДБ-Смерш».
Компромату на мене в бойовиків було багато. Загалом я відсидів у сепаратистів 55 днів. За їхніми словами, я був «та криса, которая стучала в Кієв». Мене, як і всіх затриманих, водили на розстріл, били, хоч знали, що в мене до цього було два інфаркти. Я завжди мав при собі ліки — їх відібрали і давали лише після допитів, щоб не сконав раніше, ніж вони планували. Але таку чутку поширили, щоб витягти до Луганська рідних. Навіть призначили дружині день, коли вона повинна забрати тіло.
Про це дізнався, коли до Луганська прибули журналісти Громадського телебачення Настя Станко та Ілля Безкоровайний, — їх теж кинули в камеру. Але до преси з України бойовики тоді імітували повагу. Тож саме за наполяганням журналістів тюремники додзвонилися до рідних і повідомили, що я живий.
— А як вам вдалося втекти?
— Про подробиці не говоритиму. Через стан здоров’я мене перевели працювати на кухню. Сепаратисти почали всі хворіти і звинувачували в цьому наркомана, який чистив картоплю. Та коли я відчинив холодильник, жахнувся: полиці були забиті м’ясними виробами, які мохом поросли. У місті світло часто вимикалось, то продукти псувалися.
До речі, саме проблема з електрикою мене і врятувала: розблокувалися броньовані двері й ворота, що я й використав для втечі. А вже на третій день, переховуючись, бачив, як у Луганськ заходила російська бронетанкова колона. І жіночок, що передавали їм списки «укрів», з якими треба розправитися.
— Як таке з нами, луганчанами, могло трапитися?
— Усі 24 роки в нас була негласна заборона на українську мову. Підневільний учитель, який виконував усі накази місцевої влади. Намагання посадити за ∂рати патріотів, які обстоювали національну державність. Відомо, що голова обласної ради Валерій Голенко зі мною судився саме через українську мову. Згадайте: у нас навіть жодної газети не виходило українською. Із 35 газет та журналів, які отримувала обласна бібліотека, українською мовою надходило лише два видання. Нарешті потужна пропаганда «Руського миру». На тлі зубожіння Донбасу, до якого його довели місцеві олігархи, жителі почали ставитися до Путіна як до захисника їхніх прав. Отже, в тому, що трапилося, велика провина і Києва, бо там добре знали, що в Луганську — антиукраїнська влада.
— То як нам тепер повернути Луганськ?
— На жаль, нема стратегії й тактики швидкого повернення цих територій. Ніхто не думає про гуманітарні проблеми, про громадські організації національно-державницького спрямування. Усе йде якось само по собі. Тобто немає продуманої інформаційно-агітаційної роботи.
Не тільки вірю, а й роблю все задля того, щоб повернутися до Луганська якомога швидше. «Просвіта» на Луганщині відроджується. Готуємо великі збори, щоб активісти могли відновити членство та зв’язки. Нагороджуємо тих, хто активно працював у найтяжчі часи й ризикував життям. На жаль, деяких прізвищ навіть нині не можемо називати, бо люди діють на тимчасово окупованій території. Тому складаємо плани подальшої роботи і всі віримо в перемогу.
Олена ОСОБОВА,
«Урядовий кур’єр»
ДОСЬЄ «УК»
Володимир СЕМИСТЯГА. Народився 1949 року в Луганську. Головний редактор журналу «Бахмутський шлях». Історик. Нині викладає в Київському педагогічному університеті ім. М. Драгоманова. Заслужений працівник освіти України.
Ми в Google+