ЗЕЛЕНИЙ ТУРИЗМ 

Відпочинок в етнічному стилі, який пропонують на хуторі поблизу славнозвісної Петриківки, стає дедалі популярнішим

Лариса КОНАРЕВА,
«Урядовий кур’єр»
(фото автора)

Влітку нам не дає спокою дух мандрівника, який змушує шукати нові пригоди й враження. Що вже казати про родини з дітьми! Адже так хочеться усім разом з користю провести вільний час. Тож відправляємося на козацький хутір, де можна і дітям про народні звичаї й історію предків дізнатися, і дорослим розважитися. Ще й скуштувати традиційних українських страв з печі!

…Петриківка добре відома в усьому світі своїми яскравими розписами, які можна вважати проявом української душі. Але не всі знають, що ці славетні землі здатні народжувати не тільки красу, а й людей неабиякої вдачі, які ще за часів козацтва та отамана Петра Калнишевського досягли небувалого економічного розквіту. Саме густонаселена Протовчанська (від назви річки Протовча) паланка славного Війська Запорозького Низового займала вагоме місце серед козацьких паланок і відігравала важливу роль у забезпеченні Запорозької Січі. Тут жили вільні люди, які працювали на себе. Козацькі сім’ї займалися господарством, вирощували хліб і худобу, торгували. Родинні хутори виникали один за одним. От на один із таких у селі Гречане, що веде свою історію ще з кінця ХVІ століття, ми й навідалися нещодавно з друзями. Господарює тут нащадок старовинного козацького роду, а нині голова громадського об’єднання місцевих козаків Анатолій Ламза з родиною.

Гості для них — усі шановані, тож і зустрічають їх кінні козаки з прапорами ще за кілометр від хутора. Міцні хлопці у синіх шароварах гарцюють обабіч дороги, проводжаючи автобус до воріт обійстя. Тут нас зустрічає родина у повному складі. Господар із пишними сивими вусами, у вишиванці й червоних шароварах, з шаблюкою на поясі — Анатолій Григорович Ламза. У традиційній плахті та вишиванці, яскравій хустці, пов’язаній навколо голови, і багатими коралями на шиї, пишногруда дружина пані Наталія. Справжній козак, міцний та привабливий, син Роман. Входини

Роман Ламза демонструє ожигу — козацький «кулемет» та пропонує помірятися силами, як це робили козаки  

на подвір’я теж відбуваються за старовинним козацьким звичаєм: обов’язкові хліб-сіль і чарка саморобної, настояної на степових травах, горілки. Та не з рук! Треба випити ту чарку, поставлену на лезо шаблі! Скажу відверто, це випробування легко долали навіть жінки.

От розслабилися після дороги, тепер можна і ближче знайомитися!

Екскурс у минуле й подорож територією хутора веде Роман. За плетеною огорожею розмістилися три хати позаминулого століття, в одній з яких — музей сільського побуту, корчма, в іншій можна переночувати. Тут зберегли сільський інтер’єр, але зручності цілком сучасні. Є майданчик із сільськогосподарським реманентом козаків-гречкосіїв, стайні для коней, вулична піч, колодязь і кілька великих столів з лавками під навісами. Є де їжу приготувати і нагодувати гостей.

Не знаю, чи сідали верхи козаки, а от сучасні жінки завзято гарцювали на конях

Але головне на подвір’ї — макет козачого укріпленого хутора з куренем і різними тренувальними пристроями, місцем для стрільби з лука й метання списа. Усіх без винятку зацікавлює розповідь Романа про козацьку зброю. До речі, усе тут справжнє. І пістолі, і гармата, яка обов’язково зробить залп на честь гостей, і різні шаблі та списи.

Але особливу увагу привертає ожига, чи органка, — багатоствольна зброя (дерев’яна основа з кількома металевими трубками, які стріляють одночасно), такий собі козацький «прадід» сучасного кулемета. Виявляється, у бою з ними йшов перший ряд вояків і косив ворога. Викликає цікавість, особливо у дітей, розповідь про засоби покарання козаків. Дехто з них потримав у руках дубину, якою били вояка, що завинив, і постояв біля «стовпа ганьби».

Анатолій Ламза за козацьким звичаєм кожному гостю пропонує випити чарку з леза шаблі

Ну, і чи не найвидовищнішим пунктом програми були виcтупи кінних козаків із майстерним виконанням вправ на конях, метанням зброї. А потім Роман з товаришем продемонстрували віртуозне володіння шаблею, яке викликало захоплення присутніх і аплодисменти.

Так поступово ми занурилися у минувшину й сільський побут, почали відчувати себе людьми тої давньої доби, що й у козацьких розвагах, які запропонували нам господарі, з радістю випробовували себе. Хтось катався на конях, хтось стріляв з лука, а хтось ходив на дерев’яних «підборах» чи вправлявся у вмінні накинути кільце на стовпчик. Кожному знайшлася справа і вправа. Жіночки атакували місцеву сувенірну крамничку, і дехто вийшов звідти у червоному намисті. Хіба це жінка без слабкості до прикрас?

Поки ми розважалися, господині на чолі з пані Наталією приготували смачний обід з українським борщем і пампушками, насмажили пиріжків та наліпили вареників, накрутили голубців і млинців. Під горілку на травах усе це миттю зникло зі столу. А потім ми пішли купатися на найкрасивішу та найчистішу річку Оріль. Її піщані береги зручні для купання, а верби, що миють коси у воді, дають прихисток від сонця.

Поверталися додому ми справді щасливі, дякуючи козацькій родині Анатолія Ламзи за гостинність та збереження народних традицій і можливість відчути дух наших предків. А дехто зібрався туди повернутися, бо вирішив улаштувати доньчине весілля в козацькому стилі…