— Онучко, запитай у своїх вчених науковців, чому той Голодомор був у 1932 році, — звернулася до мене бабуся, коли я 1975-го почала навчатися в університеті. — Може, вони там знають. Бо ми, колгоспники, не можемо зрозуміти. То був організований жахливий голод! Це я тобі як свідок кажу. Стільки людей повмирало... А який гарний урожай зерна тоді був! А нам не дозволили його збирати. Охороняли ті поля люди зі зброєю, а відчайдухів, які вночі пробиралися по колоски, розстрілювали. І досі не розумію, чому люди мали з голоду помирати. І під кулі йшли, бо діватися не було куди. А пшениця і жито такі ж гарні у полі стояли, почорніли, пропали. І людей багато пропало... Через отих, оскаженілих... нелюдів...

Я виконала прохання бабусі. На лекції з обов’язкової тоді дисципліни «Історія КПРС», коли йшлося про «успіхи колективізації 1930-х років», запитала про це у викладача доцента Гусака. Запитання бабусі мені обернулося викликом на співбесіду в комітет комсомолу факультету, де мені комсомольські активісти на чолі з Гусаком втовкмачували «правильну лінію політики партії»: не було Голодомору в Україні — «була революційна доцільність»!

Улітку я знову поїхала до бабусі в село Садове Софіївського району Дніпропетровської області. І почала розпитувати її про Голодомор. Під вечір бабуся винесла з хати ікону Святого Миколая Чудотворця, сіла на причілку разом зі мною і почала розповідати. Тоді я й дізналася, чому Святий Миколай такий шанований у нашій родині, і як ця ікона, намолена і священна, врятувала нашу родину.

...Знесилена від голоду, моя бабуся, тоді ще молода дівчина Марія, лежала на ліжку в холодній хаті в очікуванні смерті. Була пізня осінь 1932 року. Вона знала, що десь там, за піччю, лежить загорнутий у вишитий нею рушник шматок хліба. На чорний день. І хоч чорний день уже настав, сил дістати той хліб у неї вже не було.

Раптом у віконце хтось постукав. Вона повернула голову і побачила чоловічий силует, а потім обличчя людини, що заглядала в хату через те віконце. «Божечку, то це ж Миколай! Миколай Чудотворець!» — впізнала вона його, бо прадавня ікона, що була у красному кутку батьківської хати, зображувала саме його лик.

Марія махнула Миколаєві знесиленою рукою, запрошуючи зайти. Він одразу ж з’явився в хаті й зупинився на порозі, простягаючи руку в очікуванні милостині й зовсім слабким голосом попросив її: «Дівчино, дай мені водички і хліба, бо вмираю. А мені ще багато людей рятувати від смерті треба... Така біда коїться навкруги...» Дівчина вказала йому в напрямку печі й тихо вимовила: «Візьміть там...»Чоловік дістав із запічка загорнутий у рушник хліб, зачерпнув кухлем воду з відра. Поламавши черствий шматок, частину подав разом з водою дівчині, а частину жадібно з’їв сам, запиваючи водою. «Будеш жити! — запевнив прибулець. — Твоя мати вже з міста повертається, виміняла речі на їжу. Вийдеш заміж і діточок ще багато народиш. А протягом тижня багатство отримаєш». І розчинився, наче і не було його зовсім.

Через кілька годин справді повернулася з міста мати Марії й принесла виміняну десь дерть (висівки з пшениці), з якої заходилася пекти коржі, змішуючи її з популярною в ті страшні роки рослиною лободою. І мимохідь розповіла про те, що почула, наче в колгоспі забили хворого коня і відвезли кінський труп у лісосмугу за ставком.

Моя майбутня бабуся вночі крадучись, іноді повзком, вирушила з мішком і ножем по те кінське м’ясо. Але коли нарешті доповзла до мертвого коня, то побачила, що хтось уже повирізав частини туші й, вочевидь, не маючи змоги все одразу забрати, міг повернутися по залишки. Марія склала шматки конини у свій мішок і, повернувшись додому, разом з матір’ю засолила те м’ясо. У той жахливий рік це було справжнім багатством. Коли ж наступної ночі вона знову вирушила по конину, то виявилося, що там уже нічого не залишилося.

Це м’ясо й допомогло родині вижити. «Це ж так святий Миколай Чудотворець мені віддячив за той хліб і воду, — пояснювала згодом мені бабуся. — Ось чому ця ікона Святого Миколая для мене священна».

Через два роки Марія вийшла заміж і народила сина, згодом трьох доньок, а ті подарували їй семеро онуків. Дожила вона і до правнуків, попри ще один страшний голод 1947 року, який називала повоєнним. Але і про цей Голодомор на лекціях з історії України в університеті вчені воліли теж не говорити студентам. Та я вже й не питала: репресії 1970-х років в СРСР тривали, хоч і в більш завуальованій формі. Однак не тільки через це я не ставила таких запитань. Як очевидець, свідок, учасник тих трагічних подій в Україні бабуся Марія розповіла мені більше, ніж могли б повідомити ідеологічно заангажовані комуністичні «вчені історики». Про геноцид українців вони мовчали, підлаштувавшись під заідеологізований режим.

…Після смерті маминих батьків з усього їхнього майна мені у спадок дісталася ця намолена ікона Святого Миколая Чудотворця. Як сімейна реліквія, як святиня, що захищає і допомагає. Як пам’ять про те, що добрі справи мають властивість повертатися до людини, яка їх чинить. Так вчила мене бабуся, яка пережила і Голодомор, і війну, і післявоєнний голод. І пішла в інший світ на початку 1990-х спокійно і мирно, благословивши іконою Святого Миколая Чудотворця своїх чотирьох дітей і правнучку, мою доньку — також Марію. 

Людмила КОСТРЮКОВА,
доктор філософії, громадський діяч,
для «Урядового кур’єра»