НАГАЛЬНО

Триває обговорення змін до законодавства у сфері трансплантології

Міністерство охорони здоров’я розробило та направило до Верховної Ради законопроект, згідно з яким кожен українець може стати донором органів після своєї смерті, якщо за життя юридично не оформить відмову від такої перспективи. Деякі фахівці стверджують, що саме ця законодавча норма здатна дати зелене світло подальшому розвитку вітчизняної трансплантології. Їхні опоненти вважають, що наше суспільство не готове до цього.

Пересадка органів допомагає зберегти життя безнадійним хворим. Завдяки таким операціям у різних країнах врятовано тисячі людей, які раніше були приречені на смерть або інвалідність. Водночас розвиток цієї галузі медицини породжує певні моральні проблеми і може становити небезпеку для суспільства. Від початку трансплантологія поставила перед суспільством низку правових, медичних і етичних питань.

Щоб зробити таку операцію, потрібна бригада з кількох десятків фахівців. Фото Oлександра ЛЕПЕТУХИ

Лікарі рідко отримують згоду родичів

Вважають, що коли людина помирає, після неї залишається тільки її безсмертна душа. А тіло, згідно з віковими традиціями, слід віддати землі. Але, виявляється, це не зовсім так. Навіть після смерті людина може врятувати комусь життя, віддавши свої органи. Ось тільки самостійно розпорядитися ними вона вже не в змозі. Це рішення має прийняти хтось інший. Хто має на це право?

— Статистика сумна: через серцево-судинні хвороби в нашій країні щороку помирає близько 400 тисяч осіб, — каже директор столичного Центру серця головний кардіохірург Міністерства охорони здоров’я Борис Тодуров. — Частину з них могли б урятувати операції з пересадки серця. Але з 2001 року, коли було зроблено перше таке втручання, в Україні виконали всього шість трансплантацій: чотири провела наша команда, дві — колеги із Запоріжжя.

Лікарі рідко отримують дозвіл рідних загиблої людини на те, щоб узяти її органи для пересадки. У нашому листі очікування чимало 20—30-річних, а пересадки печінки часто потребують і немовлята. Через те, що в Україні неможливо взяти органи для трансплантації, ці пацієнти живуть в очікуванні смерті.

Ще недавно столичний Центр мікрохірургії ока щороку виконував до чотирьохсот трансплантацій рогівки і склери. І це не так уже й багато — щорічно виявляють близько семи тисяч хворих. 2011 року пересадок рогівки було всього 29, 2012-го — жодної. Пацієнти, які після такої трансплантації знову змогли б бачити, стають сліпими інвалідами.

Донорські тканини використовують і в лікуванні важких опіків.

— Але ми не маємо права взяти донорську шкіру без згоди рідних померлої людини. Ви тільки уявіть, яку відповідь отримаємо, поставивши це запитання убитим горем людям, — каже головний лікар столичної лікарні № 2, на базі якої розташований міський опіковий центр, Анатолій Воронін.

За словами головного лікаря Київського центру трансплантації кісткового мозку Віктора Хоменка, в Україні галузі медицини, пов’язані з пересадкою органів і тканин, занепадають. А в усьому світі активно відбуваються зміни саме в трансплантології. Скажімо, в більшості країн виконують усі види пересадки кісткового мозку.

— В Україні вважається благородною справою здати кров. Таких людей поважають і шанують. А кров — така сама тканина, як печінка або нирка. Для мене велике питання: чому моїм тілом після смерті повинні розпоряджатися родичі? Це неправильно. Ми можемо самі за життя вирішити, що робити зі своїми органами, — каже начальник Київського міського клінічного бюро судово-медичної експертизи Володимир Юрченко.

Ризик перебільшений?

Згідно з ухваленим у 1999 році Законом «Про трансплантацію», в Україні існує презумпція незгоди. Це означає, що ніхто апріорі не згоден бути донором органів. Міністерство охорони здоров’я пропонує ввести презумпцію згоди. На практиці це матиме такий вигляд: кожен житель нашої країни за життя повинен розпорядитися своїми органами в разі смерті. Якщо хтось не згоден стати донором, він може написати відмову, і його ім’я внесуть у спеціальний реєстр. Згідно із запропонованим законопроектом, якщо людина не прийшла до найближчої лікарні й не оформила письмової відмови від донорства, то буде вважатися, що вона дала згоду.

Заяву про відмову громадяни України повинні передати в поліклініку за місцем проживання або відіслати електронною поштою до Держслужби з трансплантації, яка створить єдиний реєстр відмовників, а також контролюватиме дії із забору органів і пошук потенційних донорів. Тож лікарям не потрібно буде звертатися до рідних померлої людини в скрутну для них хвилину. Іспанія, де зовсім недавно закон змінили таким чином, стала лідером за кількістю пересадок. Утім, не секрет, що проблеми трансплантології пов’язані ще й із тим, що час від часу спалахують скандали щодо незаконних операцій. Фахівці, у чесності та компетентності яких немає сумнівів, запевняють, що підпільна трансплантологія неможлива.

— Не можна виконати пересадку серця, печінки, нирки в якомусь сараї, — зазначає Борис Тодуров. — Для цього потрібна спеціальна апаратура, яка є тільки в кількох клініках країни. Таку операцію не може зробити один хірург — потрібна команда, приблизно 30 фахівців. Крім того, в Україні заборонена пересадка органів у приватних клініках. Серце, як і печінка, поза тілом може перебувати всього три з половиною години. Я особисто супроводжував донорське серце з однієї клініки Києва в іншу. І хоч машину супроводжували працівники ДАІ, дорога зайняла чимало часу. Вшиваючи серце пацієнтові, нервував, адже в запасі у нашої бригади лікарів не було жодної хвилини! І чому саме трансплантологів називають «чорними»? Чому ніхто не чув про «чорних гастроентерологів» або «чорних нейрохірургів»?

Хто відповість на запитання

На жаль, є в цій ситуації моменти, про які мовчать автори законопроекту. Хай вибачить мені лікар від Бога Борис Тодуров, але там, де немає чіткої впевненості, що тебе захистять від будь-якого зловживання, існують сумніви. Органи людини — велика цінність. Кращого засобу для трансплантації сучасна наука придумати не зуміла. Отже, завжди знайдеться той, хто захоче зробити на цьому великі гроші. Ніхто з тих, хто ратує за ухвалення нового закону, так і не зміг чітко відповісти на запитання: які механізми допоможуть запобігти випадкам «чорної» трансплантації? Якщо людина проти, щоб її органи використовували після смерті, де і як вона може захистити це право? Чиновники стверджують, що достатньо написати таку заяву. Кому? Куди? У законопроекті не визначено установ, де зберігатимуться такі відмови, немає жодного слова про відповідальність за втрату заяви або її приховування.

Порада віднести заяву в поліклініку до свого дільничного лікаря має вигляд насмішки. У 2013—2014 роках усі поліклініки реформують у консультаційно-діагностичні центри, хворих прикріплять до центрів первинної меддопомоги та амбулаторій сімейної медицини. Забір і пересадку органів повинні проводити у спеціалізованих медичних центрах. Чи багато шансів, що про «заяву про незгоду» вчасно дізнаються трансплантологи і скасують операцію?

Деякі фахівці вважають, що сучасні технології — мобільний зв’язок, Інтернет, телемедицина, комп’ютерна диспансеризація — дадуть змогу за лічені хвилини обробляти і передавати потрібну інформацію. Отже, будь-яка людина ще за життя може увійти в реєстр потенційних донорів. Правозахисники зазначають, що в групу ризику насамперед потрапляють жертви ДТП, техногенних аварій і катастроф. По-перше, є можливість послатися на травми, не сумісні з життям. По-друге, в такій ситуації немає часу шукати заяву про незгоду. По-третє, де гарантія, що лікарі боротимуться до останнього за життя людини, яка потрапила в аварію, якщо її органи підходять для трансплантації багатої або впливової? На жаль, давно відомо: там, де великі гроші, відбуваються найнеймовірніші події.

І, нарешті, є ще один важливий нюанс, про який не можна промовчати. Це повага до людини, яка померла. Сучасні дослідження методом комп’ютерної томографії померлих показали, що електрична активність нейронів головного мозку існує ще кілька годин після клінічної смерті. Не випадково православна традиція приписує ховати людину через три дні після кончини.

У християнстві мертве тіло залишається простором особистості. Вшанування померлого безпосередньо пов’язане з повагою до живих, зокрема його родичів. У нашій природі закладено уявлення про те, що ми повинні бути цілісними і після смерті. Звичайно, це спірне питання. І все-таки, від нього не можна відмахнутися.

До речі. Презумпція згоди діє в Росії, Австрії, Бельгії, Іспанії, Англії, Чехії, Білорусі, Великобританії, Угорщині. Презумпція незгоди закріплена в законодавствах США, Канади, Німеччини, Франції, Португалії, Голландії, України.