Останнім часом доводиться чути нав’язливі приспіви прихильників «рускава міра» про так звані єдиний народ, спільну культуру тощо. Деякі навіть стверджують, мовляв, нам слід навчитися жити з Росією — ніби досі бракувало часу навчитися, якби була така можливість.

Авторам цього висловлювання радимо навчитися жити без Росії, а то як би не довелося вчитися жити в Росії, десь у Ростові. На додачу поговорімо про нібито спільну культуру, зокрема про ставлення представників певного народу одне до одного.

Скажімо, чи доводилося вам у Москві запитувати в перехожих дорогу? Якщо не доводилося, то одразу раджу: і не намагайтеся, ніхто не зупиниться ні на секунду. Подруга дружини довго не могла відіпрати своє світле пальто — якось у знаменитому московському метро мала нещастя впасти, і натовп пішов просто по ній! Затоптали б взагалі, якби присутні при цьому друзі кияни не розштовхали це безголове стадо силоміць. І при цьому ані на лобі, ані на спині дівчини не було написано, що вона з України, цілком могла б бути і своєю. Ви можете таке уявити в Києві?

А найбільш виразно принципи співжиття по-московськи спостерігаються у війську — хоч царському, хоч радянському, хоч теперішньому російському. Змінюються лише форма та озброєння, лишаються незмінними тупа покора, заснована на страху, презирство і зневага командирів до підлеглих та старших до молодших і ненависть молодших до старших. Най­яскравішим виявом цього є горезвісна дідівщина, яку недолугі російські командири вважають підвалиною військової дисципліни, тому й не припиняють.

Утім, це все більш-менш відоме, ми ж поговоримо, про що майже не згадують, хоч таємниці тут ніякої нема. Наш приклад — з галузі зброярської справи.

До 1895 року армія царської Росії мала на озброєнні надійний і дуже потужний американський револьвер «Сміт енд Вессон» зі зручною системою перезаряджання. Ця зброя мала й недоліки — великі розміри й вагу. Тому його вирішено було замінити на щось легше й компактніше.

Було оголошено конкурс, на якому за вельми підозрілих обставин переміг добре знайомий багатьом револьвер бельгійського зброяра Леона Нагана. Не будемо аналізувати казки кремлівської пропаганди про нібито надвисокі бойові якості цієї зброї — насправді револьвер був не гіршим, але й не кращим за багато подібних світових зразків. Зате недолік він мав дуже суттєвий: вкрай незручну систему заряджання — стріляні гільзи видаляли по одній і набої так само вставляли по одному через віконечко з правого боку. Це забирало досить багато часу і, по суті, було великим кроком назад — років на 40, до часів перших револьверів.

Що найцікавіше: на перемогу в конкурсі претендував французький револьвер системи Лебеля, схожий за характеристиками (навіть на вигляд вони з наганом дуже подібні), але при цьому він мав набагато зручнішу систему заряджання. Так-от, на наш із вами погляд, це перевага, а з точки зору російського генерального штабу виявилося суттєвим недоліком. Мовляв, надто зручний спосіб перезаряджання заохочуватиме бійця витрачати більше набоїв замість того, щоб спонукати його до ощадливості.

Те міркування, що воякові може не вистачити часу перезарядити зброю і він загине, вочевидь, не брали до уваги. Тобто фактично солдатське життя цінували дешевше за набій. Тому офіцери за власні гроші купували автоматичні пістолети, які на той час уже існували, і користувалися ними, солдати ж такої можливості не мали.

І це ще не все: було дві моделі нагана — офіцерська та солдатська. Відрізнялися вони тим, що перша мала так званий самовзвод: у разі раптового нападу, коли треба негайно відкрити вогонь, не треба було зводити курок. Достатньо натиснути на спусковий гачок сильніше, ніж зазвичай, тоді курок зводився автоматично, й одразу лунав постріл. Солдатські ж револьвери такої функції не мали.

Ви, мабуть, гадаєте, що наявність самовзводу потребувала ускладнення конструкції, тому в солдатській зброї від нього відмовилися задля економії? Якраз навпаки: принцип самовзводу апріорі закладено в конструкції будь-якого револьвера, а щоб цієї функції там не було, слід додати у спусковий механізм ще одну деталь. Але ж не полінувалися, додали!

Навіщо? А знову-таки, задля економії набоїв і з явною зневагою до солдатського життя! Тож після цього чи варто дивуватися, що під час жовтневого перевороту та громадянської війни тих офіцерів, які потрапляли до рук колишніх солдатів, а згодом червоноармійців, не просто вбивали, а піддавали найжорстокішим тортурам?

Якщо все наведене нами не викликає у вас почуття обурення та огиди, тоді ви вже дозріли до того, щоб жити з Росією. Тільки такі ще можуть стверджувати, ніби ми єдиний народ зі спільною культурою і можемо якось домовитися!