Під вікном моєї тимчасової квартири — міні-ринок, на якому з ранку до ночі юрмляться місцеві жителі, приїжджі селяни і численні переселенці з усієї області. Нема кращого способу дізнатися про настрої, турботи та думки людей, ніж увесь день через відкрите вікно вимушено слухати розмови торговців і покупців. Тут за кожним сказаним словом — життєва історія, іноді драма і навіть трагедія…

«Зараз багато говорять, що починалося все з мирних мітингів. Тому про такі страшні наслідки, як постріли та вибухи, розгортання справжньої війни, ніхто й подумати не міг. Та ні. Багато хто передбачав і бив на сполох, а ніхто їх не слухав. Чому?» — запитує сєверодонеччанка Тетяна Вергун.

Сєверодонецьк має певну славу через події 2005 року, тоді за ним навіть закріпилося прізвисько «столиці сепаратизму». На думку Тетяни Вергун, спалах 2014-го виявився сильнішим, бо «розігрувалася карта Криму». Причин «піти під РФ» у місцевого населення була ціла купа: одні кричали про великі пенсії, хтось мріяв дивитися тільки російські телеканали, хтось «хотів померти у Росії» (цитата). Чому так? Бо на території України організовано діяли російські спецслужби та їхні шпигуни, вважає Тетяна Вергун. 

Об’єднання проросійських сил почалося із загрози знесення пам’ятника Леніну, далі організовували та проводили сепаратистські мітинги. Розгорнулася війна на інтернет-ресурсах. Загрози надходили на адресу адміністраторів проукраїнських сайтів і газет. Потім перейшли до прямого викрадення людей. Спочатку тренувалися на активістах, котрі розклеювали листівки за Україну, далі забирали голів передвиборчих штабів або людей, причетних до виборів Президента України. Одного забрали навіть за зверненням рідної матері...

Припинити це безумство вдалося тільки після визволення. «Наслідки ідей «руського миру» ми будемо розхльобувати ще довго, відбудовуючи споруди й квартири, мости і заводи протягом десятиліть», — підкреслює Тетяна Вергун. І ставить інше запитання: як жити далі, коли люди, що мешкають у будинку на одному поверху, ненавидять один одного? Та сама ж і відповідає: «Донедавна ми всі любили своє місто, пишалися ним. Тепер все залежить від нас, від нашої здатності протистояти ідеям, які нам нав’язують ззовні. Але чи вистачить у людей сміливості визнати свої помилки, попросити один у одного пробачення і жити далі, покаже час».

На День Незалежності жителі міста розгорнули досі не бачений тут Державний прапор. Фото Івана ОСОБОВА

Після визволення місто допомагало сусідам

Сєверодонецьк визволили 22 липня. Далі бойові дії точилися в сусідньому Лисичанську. «23 липня до нас прийшло багато біженців через Пролетарський міст. Люди були в тяжкому стані, бо по три, чотири, п’ять діб просиділи у підвалах. Голодні, змарнілі. У домашніх халатах і капцях — хто в чому встиг вискочити. Коли нам зателефонували і сказали, що з того боку рухаються люди, ми почали знімати з маршрутів транспорт і відправляти їм назустріч, щоб відвезти в центр і розселити, — згадує заступник міського голови Сєверодонецька з соціальних питань Сергій Терьошин. — Коли під’їхала перша маршрутка, звернув увагу на матусю з трирічною дитиною на руках. У мене самого внучка такого самого віку. Почувши свист снаряда (а обстріли ще тривали!), дівчинка просто впала на асфальт і залізла під маршрутку. Швидко, інстинктивно, звично!».

Спочатку вимушених переселенців збирали біля готелю «Центральний». Перших 53 лисичанців поселили саме там. Але співробітники телефонували і казали, що люди постійно прибувають. Біля готелю був хоча б тент, де можна сховатися від спеки. Сонце розжарилося настільки, що випалювало все довкола. А ще безупинно стріляли навкруги: з Смолянинова по Лисичанську, а снаряди летіли через Сєверодонецьк.

Рух людей розпочався десь о 10-й ранку. Начебто «сарафанне радіо» сказало, що оголошено гуманітарний коридор. Насправді ніякого коридору не було, але люди вже вискочили зі своїх підвалів. І не було їм шляху назад. Був навіть такий випадок, що вагітна молода жінка перепливла Сіверський Донець, аби опинитися в безпеці. До речі, буквально наступного дня вона вже у сєверодонецькій лікарні благополучно народила. Загалом за чотири дні, поки сєверодонеччани приймали в себе переселенців, у вимушених гостей з сусіднього міста народилося п’ятеро дітей.

Для розселення задіяли гуртожитки навчальних закладів. Робота не припинялася до 10-ї вечора. За кожною новою адресою розселення новоприбулих залишали двох соціальних працівників, щоб вони записували всі проблеми людей. Адже хтось скаржився, що коли тікав, то всі таблетки залишив вдома, а приймати ліки треба регулярно. Хтось до цього провів на бетонній підлозі в підвалі три-п’ять днів, кашляв, була підозра на запалення легенів. Організували медичний огляд. Усім надали необхідну допомогу.

У перший день розселили людей за шістьма адресами: у два готелі — «Центральний» та «Сіверський Донець» та в гуртожитки навчальних закладів. Одразу постало питання харчування. Першим рішенням було організувати на подвір’ї технікуму польову кухню від ДСНС. Але скільки на 40-градусній спеці простоїть зварена каша? Звернулися до керівництва комбінату шкільного харчування. Директор сказав, що їм простіше годувати людей на своїй базі. Тим більше, що за таких умов обіди будуть і різноманітнішими, і свіжими. Люди погодилися безоплатно працювати, аби забезпечити житлом і гарячими сніданками та обідами біженців-сусідів із Лисичанська.

«До того ж ми вирішили через Інтернет та ЗМІ закликати городян, щоб ті, хто може, відгукнулися і допомогли в облаштуванні біженців», — каже Сергій Терьошин. І вже наступного дня допомога пішла — до вечора засобами особистої гігієни, одягом та взуттям заповнили весь хол гуртожитку технікуму. За чотири дні — з 22 по 24 липня — сєверодонеччани розселили у себе майже 700 чоловік. Уже першого дня близько сотні людей прийшли і запропонували місце проживання у власних квартирах. На другий день таких було вдвічі більше.

Правда, коли складали список новоприбулих, записували прізвища і мобільний телефон. А наступного дня в самому Сєверодонецьку пропали електрика та мобільний зв’язок. Зі списком не можна було працювати. Та до справи активно долучилися волонтери: вони проїжджали по всіх адресах проживання вимушених переселенців із Лисичанська, з’ясовували потреби.

В неділю надійшла звістка, що до Лисичанська зайшла армія. Інформація одразу розлетілася між переселенцями. Вони почали збиратися додому. І в цьому їм теж допомогли сєверодонеччани — маршрутки довезли багатьох майже до рідного ганку.

«Так у нас пройшла перша хвиля. Пізніше почали з’являлися переселенці з Первомайська і Стаханова, Сніжного й Горлівки, Попасної і Луганська. Тут у нас уже було більше часу, щоб налагодити надання допомоги. Ми зібрали комісію і визначили, що у нас основним пунктом, куди приходять вимушені переселенці, буде територія ДСНС. Там поставили намети, організували харчування і домовилися, що людей реєструватимуть, надаватимуть перше місце для ночівлі й передаватимуть справи в управління соцзахисту. Правда, це були вже інші люди. Вони не бігли в домашніх халатах і тапках на босу ногу, а йшли з валізами.

На сьогодні у нас офіційно 684 переселенці. І це далеко не всі, хто тимчасово переселився до нашого міста. Думаю, що маємо ще близько тисячі тих, хто приїхав до знайомих, друзів, родичів. Роботи багато, активно допомагають волонтери. Загалом під час усієї цієї роботи приємно вразило відкрите серце сєверодонеччан і такий щирий відгук на біду сусідів», — підсумовує заступник міського голови.

Воістину той, хто одужав першим, допомагає іншим.

Відтепер діти не бояться гуляти містом. Фото Івана ОСОБОВА

Перефарбували навіть «візитку»

В’їзний знак, що позначає назву і початок населеного пункту з боку дороги з Луганська, під час останніх подій теж постраждав. Позаяк це візитна картка Сєверодонецька, вирішили його відремонтувати, підфарбувати і навести порядок на майданчику навколо. Назву міста тепер пофарбовано у кольори національного прапора України, в буквальному сенсі слова отой знак заблищав по-новому.

ОБСЄ визнало руйнування Сєверодонецька незначними. Хоча не йдеться про заводи й мости — автомобільний і залізничний. Днями почав діяти тимчасовий міст, який облаштували військові через річку Борова на основі понтонного. Відремонтовано і цоколь балкона на сьомому поверсі будинку МЖК «Мрія», який постраждав під час обстрілу 1 липня. Сьогодні в місті ще можна знайти вікна, заклеєні білими хрестами від обстрілів, але тепер це рідкість. Працюють магазини і кафе, банки та ринки. Немає проблем з водою, і можна купити навіть морозиво. Нечувана річ для Луганська, який понад 20 діб страждає без води, зв’язку та електрики під керівництвом самопроголошеної «ЛНР»! А до Сєверодонецька повертаються люди.

«Ми вели нехай і не дуже активну, але все ж діяльність за єдину Україну, тому нас переслідували. Звичайно, хотілося б побачити місто з новою владою. Не з тими людьми, які переходили на бік сепаратистів», — пояснює Денис Жданов, який повернувся на малу батьківщину після трьох місяців відсутності.

Якось тихо знесли тут пам’ятник Леніну. Городяни урочисто відзначили День Не залежності України і готуються до 1 вересня — свята знань. І хоч уночі тут ще лунають постріли з автоматів (правоохоронці виявляють диверсантів), загалом — спокійне, до глянуте і благополучне місто. На жаль,  за 40 кілометрів від нього точаться запеклі бої за місто Первомайськ, гинуть мирні люди. І лише близько ста кілометрів до Луганська, який страждає…