Народна мудрість стверджує: якщо людині постійно казати, що вона, вибачте на слові, свиня, та обов’язково зарохкає. На жаль, нині розвелося надто багато спеціалістів з пророцтва очікування гіршого замість того, щоб вказувати (а ще краще — показувати на власному прикладі), як не опускатися до тваринних інстинктів. При цьому, звісно, електорат (саме так політики величають громадян) вони не обзивають. Більш того, намагаються всіх переконати, що піклуються про загальне благо. Однак акценти розставляють так, що замість оптимізму сіють паніку. Бо ж відомо, що в багатьох випадках наголос змінює не лише суть слова, а й наше сприйняття дійсності та очікування майбутнього. І коли чуєш, як розставляють їх політики або люди, що називають себе експертами, хочеться вигукнути: «Зупиніться, не збурюйте і так уже згорьований народ!»

Чи варто про це писати? Адже для багатьох поняття «демократія» асоціюється з можливістю покрасуватися всеобізнаністю й безвідповідальністю в оцінках та прогнозах. Аналітичне сприйняття свого багатослів’я розцінюють як утиск демократії.

Таких багато. Щодня вони дощем поливають ефір прогнозами, які оптимізму не додають. І коли на радіо в одній з передач усе це вкотре повторилося, обурений слухач, якого там називають додзвонювачем, на всю країну благав: «Не сійте паніки!»

Така реакція учасникам розмови, звісно, не сподобалась. Після кількасекундної паузи одразу ж заявили, що суспільство має бути поінформоване про все, що в ньому відбувається. Справді, це так. Однак не можна підміняти поінформованість затуманенням мізків, підштовхуванням до очікування гіркого сьогодні, завтра і завжди. А саме це і роблять горе-політики, котрі спеціалізуються на заявах про підвищення цін, падіння гривні тощо.

Так, усе це в реальному житті відбувається. Однак щоб здолати негаразди, треба не на кавовій гущі гадати (а саме так часто й буває) — треба аналізувати ситуацію й пропонувати прийнятні шляхи її стабілізації. Від того, хто береться заявляти про завтрашній день, чекають акцентів на шляхи, що ведуть до поліпшення життя. Незнання їх, невміння й небажання працювати засукавши рукава виштовхує на трибуни та до мікрофонів тих, хто звик говорити, а не плуга перти. Вони активні й агресивні. Не звикли відповідати за свої пророцтва. Живуть з того, що сіють очікування гіршого. При цьому намагаються ще й слави борців зажити.

Водночас особисто в них дні не чорні, а дуже світлі, бо зуміли вони пристосуватися і жити не знаючи горя за рахунок суспільства. Ці люди мають аудиторію, адже за останні двадцять років суспільство зорієнтували на негатив.

Ще стародавні говорили, що людям потрібні хліб і видовища. У пошуках хліба значна частина українців потерпає в наймах за кордоном. І видовища в нас такі, що оптимізму не додають. Тож сіячі песимізму мають змогу збирати добірний урожай. Аби змінилися акценти і наголос могли ставити не ті, хто живе з руїни, а будівничі, об’єднуватися маємо не проти когось, як це постійно робиться двадцять років поспіль, а задля створення умов для побудови нормального життя. Такого акценту вимагає життя.