Актор
Ярослав ГАВРИЛЮК

Як виявити зв’язок між поколіннями, а особливо акторськими? Дружба його увиразнює чи унеможливлює? Акторська доля народного артиста України Ярослава Гаврилюка засвідчує, що дружба старших товаришів часом спроможна стати тим взірцем і світочем, котрий допомагає молодшим торувати свої стежки, причому і в мистецтві, й у житті. Іван Миколайчук, Борислав Брондуков, Костянтин Степанков… Вони були авторитетами для студентів 1970-х, які мріяли працювати в кіно, служити в театрі.

Ми попросили знаного актора поділитися з читачами «УК» спогадами про співпрацю з кіномайстрами, а також розповісти про ті театральні постановки, в яких він задіяний на сцені Київського академічного Молодого театру.

— Ярославе Дмитровичу, торік, святкуючи свій 60-річний ювілей, ви зіграли Сусіда у виставі «Звичайна історія», створеній режисером Тарасом Криворученком за однойменним твором Марії Ладо. Цю п’єсу грають на сценах багатьох театрів, утім, у Молодий вона завітала 2007-го. Запрошення у виставу було незвичайною історією?

— Роль Сусіда режисер запропонував не одразу. Спершу, читаючи наказ про розподілення ролей, я дізнався, що гратиму Коня, і навіть трохи зрадів, згадавши славетну виставу «Історія Коня», поставлену Георгієм Товстоноговим на сцені Большого театру…

— Як вважаєте, акторів згуртовує п’єса чи режисер?

— Розділяти не бажано, тому що зазвичай режисер приносить п’єсу. Він, так би мовити, приводить, тримаючи за руку, дитину… Яка, зрештою, виросте людина, себто вистава, залежить від того, яку «дитину» і яких акторів обрав режисер. Часом постановник пояснює акторам: «У цій п’єсі є тема, яку автор не наголосив, проте я волію репрезентувати її як головну». На мій погляд, у «Звичайній історії» головна тема — стосунки батьків і дітей.

 — 27 років поспіль ви грали Голохвастого у виставі «За двома зайцями» за Михайлом Старицьким. Утомилися?

— Так. Навіть тоді, коли ми з Тамарою Яценко натякали, що нам давно не по 30 років, нас заспокоювали, мовляв, глядачі небайдужі до української класики, а Проню й Голохвастого можуть грати й не надто юні актриси й актори. Нині є ідея поновити цю постановку: ввести молодих акторів, а щоквартально ще й презентувати ретро-виставу. Ми з Тамарою не проти. Ця вистава — друга за ліком в історії нашого театру. Впродовж років квитки на неї запитували ще біля метро…

У «Вавилоні ХХ» актор зіграв Лук'яна

— Ви навчалися на курсі Бориса Ставицького. Чим запам’яталося навчання на кінофакультеті?

— Перший курс кінофакультету Інституту театрального мистецтва набрав Віктор Іларіонович Івченко: тоді його студентами стали Іван Миколайчук, Раїса Недашківська, Валерій Бесараб… А курс, на якому навчався я, виявився фактично останнім: невдовзі кінофакультет закрили. Моїми однокурсниками були Анатолій Матешко, Сергій Підгорний (Смуглянка в славнозвісному «У бій ідуть лише старики»), Григорій Гладій…Викладачі відчували нашу жагу стати акторами українського театру, українського кіно, а відтак у заняття вкладали всю свою викладацьку майстерність. Ми були їм надзвичайно вдячні за розуміння: часом заради того, щоб успішно скласти іспит чи підготувати цікавий етюд, ночували в інституті. Так, педагоги ставилися до нас по-батьківськи. У 1970-ті інтелігентні люди  намагалися «триматися купи», от викладачі й не приховували, що покладають на нас надії, мовляв: «Ви молодші, вам жити в нових десятиліттях. Усе краще зі свого досвіду передаємо вам».

З Леонідом Філатовим Ярославу пощастило зіграти у фільмі  «Граки». Фото з сайту ipvod.ru

— Іван Миколайчук став своєрідним куратором вашої кар’єри: з його благословення ви пішли працювати в театр, а невдовзі з його ж легкої руки розпочали кінокар’єру…

— Дякую своєму двоюрідному брату Іванові Гаврилюку: завдяки йому я ще під час навчання у виші отримав змогу спілкуватися з Іваном Васильовичем і його друзями як зі старшими товаришами. Миколайчук був відкритий: «Коли щось потрібно — телефонуй». Я телефонував і у відповідь чув: «Приїжджай!» Споглядаючи стосунки Івана Васильовича і Борислава Миколайовича (Брондукова. — Л.Б.), я сформував взірець справжньої чоловічої дружби. Слухаючи ж пісні, які лунали в оселі Івана й Марічки, почувався наче в раю.

— Про що тоді мріяли? 

— Частенько подумки ставив собі запитання: «Чи стане тобі, Ярославе, сил і таланту, щоб дотягтися до таких людей? Чи обдарований ти тим талантом?»

Під час служби в армії я неабияк переймався майбутнім навчанням. Тоді в мій бік кидали жартівливе: «Нормальні солдати, отримавши звільнення, бігають за дівчатами або ж горілку п’ють, а цей із бібліотек не вилазить». Справді, якось ваш покірний слуга так захопився роботою в читальній залі, що забув про час. Пригадую, мене тоді попросили звільнити приміщення... Вийшовши на вулицю, я одразу натрапив на патруль. «Зазвичай ми біля гастрономів чатуємо на солдатів… А ви горілку в бібліотеці пили?» Показав книжки і пояснив, що мрію про акторську професію. «Товариші» проводжали мене здивованими поглядами. На їхніх обличчях я прочитав: «Якийсь хворий».

— Після вишу ви пішли працювати в Львівський театр юного глядача, чи не так? 

— Так. Напередодні державного розподілення, коли потрібно було обрати, в який театр (хмельницький чи львівський) їхати, я набрався сміливості й підійшов до Івана Васильовича: «Після вишу мушу працювати в театрі, а хотів би на кіностудію…» Миколайчук відповів: «Якщо ти хороший актор, а ми вважаємо, що хороший, то кіно тебе знайде. У штаті акторів кіностудії ти таки навчишся  пити горілку. А гарантії, що тебе зніматимуть, жодної. Інша річ — театр: репетиції, вистави, дисципліна. Кіно саме тебе зауважить».

До служби в лавах Радянської Армії я працював робітником сцени в Львівському театрі імені Марії Заньковецької і сподівався, що після вишу повернуся в колектив як актор. Однак на момент мого повернення вільних місць не було. Тож я почав працювати у Львівському театрі юного глядача.

А невдовзі, під час однієї з розмов з Іваном Миколайчуком, почув: «Обирай роль». Він протягнув сценарій «Вавилон ХХ». Зрештою, Іван Васильович затвердив мене на роль Лук’яна. Керівництво театру не хотіло відпускати на зйомки, тож я полетів до Києва, очікуючи, що потім отримаю догану. Втім, улагодилося без скандалів: у театрі мене зрозуміли.

Не знаю, як склалася б моя творча доля, якби Іван Миколайчук не запросив мене в цю картину. Вочевидь, без «Вавилона…» не було б «Дудариків», «Грачів»…

— Що то за історія, коли у «Вавилоні…» замість вас у ролі Лук’яна зняли… дівчину? 

— Колотнеча довкола дозволу на мою співпрацю з кіно тривала не один день. Тож недивно, що на знімальному майданчику якось вирішили зняти мене з ролі. Пригадуєте той епізод, де похорон? Лук’ян іде за домовиною, закриваючи обличчя шапкою, плаче... У кадрі ніби я, однак зняли справді дівчину. Коли ж я приїхав, про заміни більше не йшлося. 

— Роль вівчаря Гриця з «Дудариків» (1980-го на фестивалі «Молодість» її було відзначено як кращу чоловічу) як вас знайшла?

— В акторській долі багато важить випадок. Після зйомок у «Вавилоні…», коли я вже практично полишив Львівський ТЮГ, якось зайшов до кіностудії імені Олександра Довженка… І зустрівся з однокашником Станіславом Клименком, режисером. Станіслав: «Є роль солдата, який, повернувшись у рідне село…» «Станіславе, треба охороняти склад — охоронятиму», — відповідаю. А на моїх пробах група одразу зааплодувала, мовляв, ось він, головний герой.

— У фільмі «Грачі» ви працювали разом з Леонідом Філатовим…

— У радянські часи панувала особлива практика: режисери, знімаючи в Києві або, скажімо, на Одеській кіностудії, чи то підлещуючись, чи то через острах, що картину не приймуть нагорі, обов’язково запрошували російських акторів. До того ж, фільми тоді були здебільшого російськомовні (щоправда, «Вавилон…», «Дударики» мають по два варіанти: російсько- й україномовний).

Коли завершився знімальний етап виробництва фільму «Граки», мені почали шукати заміну: мовляв, чутно український акцент. А Леонід Філатов тоді заявив: «У кадрі ми зі Славком відпрацювали як належить. Знімете його з озвучування, я полишу картину». Не кожен партнер так учинив би.

— Нині ви не цураєтеся співпраці з молодими режисерами: знялися в короткометражках «Філософія» Алли Пасікової, «Приблуда» Валерія Ямбурського.

— Пам’ятаю, як старші товариші навчали: «Ти відмовиш, інший відмовить – і людина не зніме кіно». У 41 рік і сам став студентом, щоправда, заочної форми навчання факультету теле- й кінорежисури. Молодим важко пробитися з дебютними роботами. Після вишу вони частенько йдуть працювати на телебачення, а кінорежисерами стають ті, хто справді любить свою професію. Щойно відзнявся в короткометражній стрічці Володимира Тихого «Ангел смерті»; це одна з картин кіноальманаху «Україно, гуд бай!».

— На ваш погляд, кіно молодих, зокрема й згадана картина, це «маскультура»?          

— Гадаю, ні. Часом ті, хто прочитали сценарій, подивившись фільм, запитують: «Це знято за тим сценарієм, який ви нам надали?» Інколи в процесі зйомок постають непередбачувані раніше змісти, доповнюючи головний, вони виявляють нові риси картини. Загалом  історія, розказана у фільмі, — не надто оптимістична, проте і така, як на мене, має право на життя.

— Торік вас відзначено премією імені Івана Огієнка «За громадську, політичну і духовну діяльність». Написавши разом з Василем Портняком сценарій, ви планували як режисер зняти повнометражний фільм «Крути»… 

— І не раз намагався отримати фінансування. Поки що наша громадська організація спромоглася видати два видання книжки «Крути. Січень 1918 року». Це спогади, документи, архівні матеріали, зібрані впродовж 12 років. Наразі готуємо третє видання.

Лілія БОНДАРЧУК
для «Урядового кур’єра»

ДОСЬЄ «УК»

Ярослав ГАВРИЛЮК. Народився 29 жовтня 1951 року у Львові. Закінчив Київський  інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого. Працював у Львівському ТЮГ. У грудні 1979 року  був одним з акторів, які започаткували Молодий (тоді — Молодіжний) театр. Засновник і почесний голова громадської організації «Герої Крут».

Знявся у фільмах «Під сузір’ям близнюків», «Золоте весілля», «Вавилон ХХ», «Годинникар і курка», «Дударики», «Граки», «Ранок за вечір мудріший», «Така пізня, така тепла осінь», «Три гільзи від англійського карабіна», «Завтра починається сьогодні», «Обвинувачується весілля», «Гріх», «Тарас Шевченко. Заповіт», «Поет і княжна», «Молитва за гетьмана Мазепу» та інших. Народний артист України.