Мама завжди для кожного з нас залишається найближчою і найдорожчою людиною у світі. На жаль, не став ще улюбленим і всенародним святом День матері, який цього року відзначали 11 травня. Журналісти «Урядового кур’єра», приєднуючись до усіх вітань матерям та вітаючи власних мам, зібрали зворушливі історії про жінок, які заслужили повагу і шану за сумлінне виконання основної жіночої справи. Це розповіді про справжніх МАМ.
ВІТАННЯ
З нагоди Дня матері
Дорогі жінки!
Щиро вітаю Вас із світлим і зворушливим святом — Днем матері.
В українській родині завжди глибоко шанували маму, берегиню домашнього затишку і чуйну виховательку дітей. Мати для кожного з нас — втілення найкращих людських рис, символ святості і добра.
Спасибі Вам, дорогі матері, за терпіння і самопожертву, за ласку і мудру життєву науку.
Нехай у Ваших очах не гаснуть усмішки!
Щасливої долі Вам і Вашим дітям!
Прем'єр-міністр України Арсеній ЯЦЕНЮК
Під лебединим крилом
ПОДВИГ. За чверть століття в дитячому будинку сімейного типу сумчанки Валентини Глушко мали домашній прихисток 22 дітей. Коли в 1976-му Валентина виходила заміж, їй було 19. Уже наступного року народився Андрійко, ще через три — Юрчик. А в 1984-му — Оксанка. А потім був жовтень 1989-го, коли вона разом з чоловіком Миколою відвідала Сумський інтернат. Саме там, як говорить Валентина Григорівна, в неї душа заятрилась, а серце не могло заспокоїтися. Стільки сирітських очей дивилися на них обох у надії, що саме їх забере до себе додому молоде подружжя.
Наважилися і взяли аж… п’ятірко дітлахів — двох Сергійків, Валерика, Оксанку і Наталочку. Троє — рідні братики і сестричка. Тож стало в будинку Глушків одразу восьмеро хлопчиків і дівчаток віком до тринадцяти років. Тіснувато доводилося на початку, але, як мовиться, що більше, то веселіше.
Тож саме тоді на Сумщині зареєстрували чи не перший в області дитячий будинок сімейного типу, якому судилося пережити і радість, і печаль, як і водиться на життєвому шляху. За ці літа дбайливі руки мами і надійні тата виростили 22 дітлахів, які вже подарували батькам дев’ятьох онуків і свою вдячну любов за безкорисливе тепло і турботу.
Валентина родом із села Крамчанка Великописарівського району на Сумщині. Закінчивши середню школу, трохи попрацювала на Люботинській ткацькій фабриці, що на Харківщині, а затим переїхала до Сум, де також трудилася за фахом. Ткацька біографія закінчилася, коли взялася за виховання інтернатських сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Чому вирішила стати для них мамою? На це запитання відповідати — те саме, що пояснювати суть милосердя, співчуття, доброти. Бо коли ознайомилася з біографіями дітлахів, не могла зробити інакше. А чоловік і рідні сини й донька підтримали і стали ліпшими помічниками.
Не виміряти, скільки води спливло з тих пір. Перші вихованці давно живуть окремо, мають власні сім’ї. По-різному складаються їхні долі — мешкають хто на Луганщині, хто в Сумах, хто в Москві. А дехто навіть у далекому зарубіжжі — у Швейцарії, Італії, Німеччині…
Але й сьогодні Валентині Григорівні не доводиться нудьгувати. Поруч з нею аж десятеро прийомних хлопчиків і дівчаток, з яких наймолодшому Іллюші 15 травня виповниться 11. П’ятеро — школярі, стільки ж — студенти. Вчаться на педагога, медика, фахівця ресторанного бізнесу. Всім прагнуть дати освіту мама з татом.
Особливий день у сім’ї — 11 лютого, коли в неньки день народження. Тоді до ошатного будиночка на вулиці 3-тя Продольна листоноша приносить вітальні листівки і телеграми з різних географічних куточків, а ввечері діти по скайпу вітають маму.
Кожної весни біля обійстя Глушків, як і усією вулицею, білим квітом цвітуть вишні. Здається, немає тоді у світі такої ніжності, як на пахучих гілочках. Хіба що мамині очі так само випромінюють її, коли пригортає до себе своїх найдорожчих діточок, які для неї всі однаково рідні.
Вивести дітей у люди
ПОДЯКА. Для відомого танцівника народного артиста України Вадима Писарєва найголовніший глядач — його мама. Саме вона колись була найпершим режисером-постановником імпровізованих домашніх концертів, у яких брав участь майбутній володар премії ЮНЕСКО «Кращий танцівник світу-1995», лауреат багатьох міжнародних творчих конкурсів, Герой України, почесний громадянин Донецька та ще кількох міст. І саме вона добре знає, чого варто звичайній дитині із шахтарської родини пройти тернистий шлях до зірки світового балету.
«Вадим народився у традиційній для Донецька сім’ї, — розповідає Олена Миколаївна. — Його батько тоді працював на шахті імені Засядька, а я в гастрономі. Про театральну династію навіть не йшлося. А танцювати Вадим захотів навчитися за прикладом своєї старшої сестри Ірини, яка першою почала відвідувати гурток у Палаці піонерів».
На звітний концерт, де виступала старша донька, мама через хворобу не змогла потрапити. До сімейної групи підтримки увійшли тільки батько і малий Вадим. «Повернулися вони додому — бачу, що у хлопця очі блищать і він аж світиться, — усміхається Олена Миколаївна. Питаю: «Сину, як тобі концерт?..» А він: «Мамо, там двоє хлопчиків танцювали ось так, на пальчиках! Я піду до цієї школи і також хочу так навчитися!..» Із цього, мабуть, усе й почалося».
Певна річ, найпершими глядачами малого виконавця були батьки, які всіляко заохочували і підтримували його прагнення вчитися й удосконалюватися. Причому хлопець, свідчить мама, не був ізольованим від своїх ровесників — грав разом з ними у дворі у всі хлоп’ячі ігри, але вже тоді визначив для себе пріоритети. «Йому дуже подобалася «Калинка» у виконанні фігуристів Ірини Родніної й Олександра Зайцева, — згадує Олена Миколаївна. — Іде м’яч ганяти, але прохає покликати його, коли по телевізору транслюватимуть їхній виступ. Я «чергую», кличу — він кидає футбол і біжить до екрана, аби ще і ще побачити цей танець на льоду».
Більшість шахтарських дітей, ніде правди діти, мали дещо інші уявлення про своє дозвілля, захоплення і розваги. Сумнозвісний вплив «вулиці» зіпсував не одну долю малих донеччан. Аби такого не трапилося з її дітьми, Олена Миколаївна доклала всіх зусиль. «Я намагалася, аби вони не тільки добре вчилися у школі, а й долучалися до справжніх цінностей, — стверджує вона. — Ми часто ходили в кіно, на концерти, гуляли в парку, а іноді просто сідали на тролейбус і каталися містом. Втім, таке траплялося нечасто, бо мої син та донька здебільшого були зайняті чимось корисним, бо насамперед хотіла, аби з них, як кажуть, вийшли люди. На щастя, це вдалося зробити».
Але слава таки знайшла малих артистів, яких мама колись за руку відвела до Палацу піонерів, де вони зробили перші кроки до успіху. Ірина нині директор Донецької державної хореографічної школи, а Вадим, окрім того, що працює художнім керівником Донецького національного академічного театру опери і балету ім. А. Солов’яненка, зайвих рекомендацій не потребує. Маму також неабияк втішає те, що її діти з успіхом пройшли випробування мідними трубами, не зазналися і залишаються такими, якими й намагалася колись їх виховати. А ще вона тепер достеменно знає, що професійні успіхи митців часто супроводжуються не тільки букетами, оваціями, автографами для шанувальників, а й іншими, менш приємними речами. Серед таких, приміром, банальні заздрощі. Бо не раз і не два мама відомих артистів чула зітхання знайомих із значно заможніших і впливових сімей. Ті ремствували: мовляв, будучи місцевою елітою, мали можливість витратити на навчання своїх дітей значно більше коштів і часу, а поряд із звичайнісінької сім’ї вийшли такі успішні і відомі творчі особистості…
Олена Миколаївна і нині періодично відвідує театр опери і балету, яким керує її син Вадим. Безперечно, дуже уважно стежить за танцівниками-онуками Сергієм та Андрієм, які виступають відповідно на донецькій та київській сценах. І як ніхто інший добре знає, з чого майже півстоліття тому починалася нинішня творча династія Писарєвих — майстрів балету. З маминого прагнення будь-що вивести своїх дітей у люди.
Любов’ю зігріта кожна дитина
«Так називається улюблена телепередача нашої мами. Там розповідають про дітей, які залишилися без батьків або осиротіли. І дають їхні адреси тим, хто хоче забрати до себе», — хором пояснюють два Дениси, Едик, Сашко, Костянтин та Вероніка з прийомної сім’ї Полатовських. А найменша Улянка слухає. Кожна дитина власним шляхом — через притулки та інтернати, після побоїв та голодних зомлінь — потрапила до дитячого селища «СОС-Кіндердорф», у світлий та просторий будинок. У кожного — власне прізвище та сумна історія, але мамою усі кличуть саме Тетяну Анатоліївну Полатовську.
І до свят саме їй намагаються влаштувати сюрприз — навіть якщо кекс підгорів, а форму для випікання й зовсім довелося викинути. Майструють власноруч вітальні листівки. І навіть складають казки — як п’ятирічна Улянка. Але ще два роки тому дівчинка майже не розмовляла. Навіть рідну свою сестру Вероніку, яка вблагала маму Таню забрати Улянку після голодного зомління в біологічних батьків, не визнавала. І це зовсім не казка, а справжня драматична історія із семи дитячих доль у цьому будинку.
...Батьки Вероніки люблять горілку більше за своїх дітей. Тож маленька дівчинка змушена була, ховаючись від сусідів, порпатися на смітниках, аби знайти там хоч якусь їжу, хоча б картопляні лушпайки. Їх можна було промити та зварити і нагодувати двох молодших братів такою ось «стравою». Так тривало, допоки батька й матір не позбавили прав на дітей, а хлопчаків та дівчинку не забрали до інтернату. Там їхніми долями розпорядилися як могли, і молодших братів «порозхоплювали» різні усиновлювачі. А 11-річна Вероніка віддано чекала маму й сподівалася, що колись сім’я возз’єднається. Мама не приходила. Йшли роки.
Тетяну Анатоліївну Полатовську, яка побачила сюжет про дівчинку в телепередачі, в обласній службі в справах дітей чесно попередили: дівчинка відмовиться їхати в прийомну сім’ю. Але вони із чоловіком вирішили ризикнути. На той момент Тетяна і Павло вже надали прихисток трьом хлопчакам. Тож поїхали знайомитися з Веронікою разом з усиновленим «первістком» — рудим Дениском.
Мабуть, саме він під час тієї першої зустрічі більше за всіх і балакав — хлопчик взагалі товариський. Розповідав, як ним опікувалася бабуся Рая, мама Тетяни Анатоліївни з села Пришиб, про козяче молоко та борщик із часничком, про річку за городом, про рідного сина мами Тані, який раптово помер 19-річним... Словом, коли наприкінці розмови директор інтернату запитав дівчинку: «Підеш жити до цих людей?», Вероніка просто обняла всіх трьох замість відповіді.
У листопаді Вероніку забрали до Луганська. А в січні наступного року в її біологічної матері народилася ще одна, четверта, дитина. Ще через три роки старшу сестру по Інтернету знайшла одна з рідних тіток. І вмовила познайомити з Тетяною Анатоліївною, бо вже час було рятувати й трирічну Улянку. Дівчинку на вулиці забрала «швидка» і констатувала у малятка непритомність через недоїдання та загальне виснаження.
Після лікарні дитя перевезли до притулку, і там її знайшли Вероніка та мама Таня.
Улянка говорила тільки пошепки і міцно затуляла долоньками очі — боялася всього і всіх. Мама Таня вигадала гру з кулькою. Жовта повітряна кулька підлітала до зіщуленої у грудочку дівчинки і весело «буцалася». І потихеньку дитина почала розплющувати очка, потім стала ловити кульку, словом, прийняла гру.
А тепер Улянка — улюблениця великої родини. У п’ять років у неї виявили справжній талант: любить арифметику і рахує все — сходинки, листочки на шпалерах, цукерки, аби чесно поділити поміж названими братами й рідною сестрою, татом Павлом і мамою Танею. Неподільною виявляється тільки любов, якою щедро обдаровує Улянка тепер свою нову сім’ю. І про це її дитячі казки.
Чотири сини і чотири доньки
ДОЛІ ЛЮДСЬКІ. Сорок п’ять діб не встає з ліжка Гапка Лубенчиха. Лежить, не їсть, мало п’є, лише спить та заговорюється інколи. Молитви шепоче, віршики бубонить, які ще в школі вивчила. А то, буває, підведеться і скаже сторопілим рідним, які за нею доглядають: «Чого сидите? Так, наче смерті моєї ждете...» Чи журиться тихо: «Нема нікого... Хоч би провідав хто...»
Біля лежачої завжди хтось є. Вчасно білизну перемінять, води подадуть, голову змиють. Родичів у старенької — півсела, і всім вона дорога. Найбільше, звісно, дітям. Їх у Гапки Григорівни виросло восьмеро. Чотири сини і стільки ж дочок. У кожного вже своя сім’я.
— Лубенці? То порядні люди! — скажуть вам у селі про бабиних дітей.
І почнуть розхвалювати, пригадуючи і їхнє потомство. Розкажуть про те, що Лубенці — окраса будь-якого весілля чи свята, бо здатні заграти і заспівати; що всі вони чемні та доброзичливі, живуть добре, бо трудівники. Дочки бабині — Лідія, Надія і Наталка — доярки, і найстарша Віра до пенсії також була дояркою і телятницею.
Лежить баба Гапка у хатинці з двох кімнат, на дворищі в дочки Лідії. Покійний її чоловік, Сергій Максимович, збирався звести нову, зі шлакоблоків, але не встиг. Сім років уже, як його немає. У ті рідкісні моменти, коли лежачій просвітлюється в голові, вона повертає її до вікна. За вікном — сад. Справжній сад, в якому ростуть і вишні, і сливи, і яблуні, й груші. Цей сад вони з чоловіком викохали. Раніше на цьому місці тільки клени до неба пнулися.
Отак і діток вони ростили та плекали, мов цей сад. Усього дітей у Гапки Григорівни народилося одинадцятеро, але у воєнне лихоліття троє померло... Ті ж, що вижили, не ходили ні голі, ні босі, дарма що і в землянці жили, і батька довго з війни не було. На той час підросла вже найстарша, Віра, і стала вона меншим братам і сестрам матір’ю, а справжня мати на всіх їжу добувала. Як не натрудиться, було, а на дітях зла не зганяла, ніхто не чув, щоб вона коли-небудь лаяла їх.
Мабуть, терплячість оця від того, що сама Гапка Григорівна виростала при вітчимові. У вітчима було своїх дві дочки, отож Гапка сподівалася тільки на маму та на власні руки. Уся чоловіча робота випала на її дівочі плечі. Коней доглядала, у степу з дядьками орала, возила зерно до млина, а звідти — борошно. Вітчимові дочки були справні та рум’яні, а Гапка — худенька і бліда, тільки й того, що станом струнка. Як уподобав її Сергій і приїхав сватати (жила тоді Гапка у сусідньому районі), вона щиро раділа: слава Богу, нарешті коней та важкої роботи позбудеться. Аж воно навпаки вийшло. У свекрухи і коні були (в колективізацію їх забрали), і господарство немале, і прожила у свекрухи з півтора десятка років. Відділилися нарешті, діти спинатися на ноги почали, аж раптом... війна.
Після війни Гапка Григорівна працювала в городній бригаді. Добряче, розповідають, трудилася, бо викликали якось її в місто, на якусь там нараду. Раз викликали, то треба їхати, а у неї взутися не було у що. Тоді хлопці вирізали з буряка колодку, а Віра на ту колодку пошила мамі дві пари черевиків із плащ-намету. Одні черевики вона взула, а другі взяла із собою, в кишеню — на випадок, якщо дощ піде.
Лежить старенька і, мабуть, уявляє, де зараз її діти. Дівчата, звісно, на фермі, Васько — на тракторі, Володя — теж десь у полі, бо недалечко відкотився, живе у Павлівці, а ось Іванко... «Де ж може бути Іванко?» — мабуть, міркує стара. Іванко — єдиний з Лубенців, хто живе в місті. У Йванка золоті руки, а ще він на неї схожий... Стара вважає сина за бідну і нещасну дитину через те, що той живе сам у місті. І коли приїжджає Іванко в гості, то несуть йому Лубенці і яєчок, і курятинки, і молока... Бідна дитина, словом...
А раз мама так кажуть, значить, так воно і є. Часто-густо навідується син, а Гапці Григорівні все здається, ніби він забув про неї. І ото бубонить, бубонить молитви, віршики, а тоді нараз і спитає, звертаючись до всіх одразу: «Так, кажете, не їде Іванко? От бідна дитина...» І знову спить.
Лежить у хмурій світлиці Мати, а надворі сонце пробує віти саду оживити, снаги птаству і всьому сущому додає. І журно дітям. Чи така вже доля її, щоб перед весною зі світом розпрощатися?.. Це ж і тато їхній помер на початку травня... Сумують діти: чотири сини і чотири дочки.
А вулицею, як і вчора, снують машини, ходять люди — всяке зі своїми проблемами, і їм начебто й невтямки, що у небі он яке сонце, а в цій хатині на дві кімнати занедужала чиясь мати.
МЕТАФОРА
Що треба для радості?
Усе живе на землі бореться за своє існування. Для цього у тварин є зуби й кігті або ж копита, птахи можуть літати, спритні плазуни захищаються отруйними укусами. Навіть рослини вміють захищатися — як терен, агрус, шипшина...
Коло нашого двору росте вишня-склянка. Розкішна ще, проте вже добряче покалічена перехожими, які не можуть спокійно пройти, коли на дереві рясно яскраво-червоних солодких ягід. А їй ніби й байдуже — щовесни вкривається білопінним цвітом. Зламані гілки й ті не здаються.
Та якось помітили ми, що в одному місці у дворі піднімається шлакована доріжка. А через певний час із цього мініатюрного кратера вилізли три пагінці. За кілька років з них виросли справжні деревця, які довелося підв’язати, щоб не заважали ходити.
Пересадити їх немає змоги, бо тоді треба було б розкопувати дорогу, а спиляти під корінь — шкода. Вони здолали такий важкий шлях, щоб знайти місце, де зможуть стати справжніми деревами, і ніхто їх не кривдитиме.
Ось і ростуть три сестри, даючи тінь вікну, людям — естетичне задоволення. Торік деревця вже плодоносили. Великі соковиті ягоди всім нам припали до смаку.
Рада, мабуть, що так усе обернулося, і їхня мати — стара вишня. Якщо вже сама все життя потерпає, то нехай хоч діти поживуть. А що ще треба матері для радості?
Матеріали підготували Олександр ВЕРТІЛЬ,
Олександр ДАНИЛЕЦЬ, Павло КУЩ, Олена ОСОБОВА, «Урядовий кур’єр»
Ми в Google+